Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Та оволодів собою, примусив мести старанно і непоквапно, щоб не запідозрив нічого вартовий. Зціпивши зуби, Федір мів і мів, крок за кроком наближаючись до воріт. Вартовий же стежив за ним, і коли Федір домів майже до нього, поманив пальцем:

— Ком!..

Стискаючи держак мітли так, щоб краще було вдарити, Світличний підійшов до німця. Той узяв його за рукав і вивів за ворота, на вулицю, показавши на хідник: замети і тут. Федір зраділо закивав головою і кинувся змітати опале листя, а вартовий же заохочувально промовив:

— Ґут! Ґут!

Домівши до рогу, Світличний оглянувся на вартового, показав у бік провулка рукою: замету, мовляв, і тут.

— Я! Я!..— закивав головою вартовий, а Світличний тільки звернув за ріг — кинувся з усіх ніг бігти завулком: стримуватися далі вже не було сил.

Проскочив один будинок, другий, майже скотився по сходинках, вискочив на інший завулок, що вів донизу, помчав тротуаром, увесь час чекаючи, що ось-ось закричать позаду, вдарять навздогін постріли. Добіг ще до одного рогу, де завулок пересікався іншою, трохи ширшою вулицею, зупинився, щоб зорієнтуватися, куди ж бігти далі...

Погоні ще не було, й Світличний трохи заспокоївся. Виглянув обережно з-за рогу вулицею підіймався гурт гітлерівців — йшли не тротуаром, а посередині. Федір одбіг назад, ускочив у якийсь під'їзд, перечекав, поки німці пройдуть мимо. Та вулиця спускалася донизу, отже, виводила на Хрещатик, куди Федорові дорога заказана, якщо він хотів ще хоч трохи пожиги. Тож він перетнув оту вулицю і став підійматися іншим завулком, що мав вивести його в парк, на схили Дніпра: колись Федір гуляв отим парком, пройшов йог.о весь, од Андріївської церкви аж до Видубицького монастиря — мимо Печерської лаври. Тож аби лишень добратися до парку, а там, у виярках і кущах, хай спробують його впіймати.

Стрічався з поодинокими киянами. Вони, забачивши Федора в чорному мундирі поліцая, переходили одразу на протилежний бік або намагалися сховатися в першому ж під'їзді, а один повернув навіть назад. Та Світличний і не прагнув зустрічі — хотів, щоб його якомога менше бачили, особливо, в якому напрямку він ішов.

Урешті таки добрався до парку і тут, поміж деревами та кущами, вільніше зітхнув.

Ніч застукала його вже за Києвом. Мав будь-що перебратися на той берег Дніпра по темному, коли тебе жодна собака не побачить. Того й пробирався до річки. Попав поміж якісь рови, з чорною, як смола, водою. Не хотілося лізти у воду — ночі були вже холодні: стояла осінь. Тож він довго шукав проходу, але рови тягнулися безконечно, біля них можна було протовктися до ранку, і Федір, матюкаючись, посунув нарешті в рів. Холодна вода аж закипіла бульбашками, ноги вгрузли в мул, та він уже не зважав ні на що: одним духом перебрався через рів і одразу ж ускочив до іншого. Ровів було достобіса, якась нечиста сила тільки те й знала, що їх копала: один за одним, та й до того ж траплялися глибокі, майже по шию, і поки Світличний вибрався на сухе, то намок,, намерзся і провонявся болотом, мовби водяник. Зате за ровами простягався твердий луг, на якому, наче велетенські, розгублені кимось шапки, чорніли копиці сіна. Пахло висохлою на сонці травою, луговим різноцвіттям, Виклацуючи зубами, Федір присів, став зривати з себе перемазаний тванню ослизлий мундир, щоб хоч трохи його викрутити. Знову одягнувшись, щодуху побіг, щоб зігрітися.

Крізь шелюги продирався, мов дикий кабан,— під ногами тріщало, стріляло, ламалося, чутно було, мабуть, за его кілометрів, та скрадатися Федір уже не міг.

Задиханий, мокрий од поту^ видерся нарешті з лозиння. І враз наче потрапив до іншого світу. Все, що опиралося, і тріщало, і хапало за ноги, і било в груди,— вже позаду: тут відкривався простір — стільки простору, що аж залоскотало в грудях.

Федір ступив уперед — і Дніпро виплеснувся йому лід ноги світлою смугою берега, сонним шелестом хвилі. Біля берега було, мабуть, мілко, бо вода не здавалася такою чорною, як трохи далі: там вона мов аж западалася донизу, в безодню, і по ній тріпотіли безсило зірки. Протилежного ж берега не видно, він лише вгадувався в пітьмі, що чим далі, тим ставала густішою та непрогляднішою. Федір досадно подумав — чорти його винесли саме в тому місці, де Дніпро найширший, але лізти назад, у шелюги, не хотілося. Сів на пісок і став роззуватися.

Скинув із себе все, став лаштувати вузол. Пригадав, як у дитинстві отаким робом перебирався через Хорол. Але Хорол набагато вужчий, та й вузол легший, а в цьому — не одіж, а цегла. Підійшов до води, попробував босою ногою: вода здалася ще холоднішою, ніж у ярах. Завагався. Плавав він добре, міг кілька годин протриматися, але ж то влітку, а зараз початок осені, та ще й ніч. Зведе ноги судома — спускайся тоді, куме, на дно.

Думав не квапитися — зачекати з переправою, але позаду, десь од ровів, з гадючим сичанням злетіла в небо ракета, залила все довкола світлом, і Федір метнувся у верболіз. Ракета висіла в небі майже над головою, і все аж трепетало довкола од різкого яскравого світла. Коли ж ракета погасла, Світличний, не роздумуючи, кинувся в річку.

Крижана вода обпалила тіло, здушила груди. Дно втекло з-під ніг, стрімка течія підхопила, потягнула до ями, у вир. Відчайдушно вигрібаючи, Федір таки вирвався з чорної, як смерть, круговерті на спокійнішу течію.

Знесилений, вкінець одубілий, добрався нарешті до протилежного берега. Виповз на пісок, зірвав вузол, що душив за горло, став поспіхом його розв'язувати. І лише одягнувшись, спробував роздивитися, куди його занесло.

Крутий берег нависав темною скелею, на ньому стояли чорні дерева, затуляючи небо, крізь густе темне віття злодійкувато поблимував місяць — тоненький, по-осінньому блідий.

На людське житло набрів перед світанком. Був це хутір чи село — не міг сказати: все тонуло в темряві, розрізнити можна було лише крайню хату, господарі якої належали до ранніх птахів: у вікні вже світилося. Світличний трохи постояв, прислухаючись, чи немає кого поблизу, а потім перемахнув через тин, підкравсь до вікна.

Там, біля столу, сидів білоголовий чоловік в натільній сорочці і лагодив хомут. Поруч, на широкому дерев'яному ліжку, спала жінка: Федір побачив розпущене довге волосся та оголену руку, що лежала поверх ковдри, і серце йому стиснулося до щему — отак завжди спала Олеся. Він аж трусонув головою, щоб відігнати невчасний спогад, постукав у шибку.

Хазяїн завмер, повернувши до вікна обличчя. Тоді Федір постукав ще раз.

Хазяїн зняв із коліна хомут, звівся, підійшов до вікна. Було таке враження, що до нього стукають отак щоночі й він до того стукоту звик, навіть перестав його боятися. Притулив до шибки вусате, як у сома, обличчя, запитав глухо:

— Хто?

— Пустіть на хвилинку! — озвався Світличний. Переступивши поріг, Федір привітався, додав, що хазяїн,

мабуть, не чекав на гостей. А той уже збентежено приглядався до мундира. Дійшовши, певно, якогось висновку, знову, насадив на коліно хомут, узявся за дратву: "Ви собі тут ходите, людям голови морочите, а в мене — робота",— говорив увесь його вигляд,

— Не сподівалися побачити такого? — запитав Світличний, сідаючи поруч.

— А чого мав сподіватись? — відповів байдуже хазяїн.

— Як же: ніч, і раптом — поліцай у двері! — не одставав од нього Федір.

— А поліцай — хіба не людина?

— Ну, от що, дядьку, скажу вам всю правду,— зважився нарешті Світличний: відчував, що коли не зізнається, хто він такий, хазяїн буде гратися з ним у піжмурки хоч* до самого обіду— Я такий же поліцай, як ви — турецький султан. Із німецької тюряги втік. Поліцая пришив, шкуру його натягнув та на волю й вирвався. Ясно?

— Воно так... Діло, звісно, хазяйське.

— Не вірите?

— Чом маю не вірити? — не одривав од хомута очей хазяїн.

— Наші, дядьку, далеко?

— А я знаю, хто ваші, хто наші? Мені дали от хомут, я його й лагоджу...

Федір починав розуміти, що нічого од цієї людини не доб'ється. Спробував зайти з іншого боку:

— У вас одежини зайвої не знайдеться? За оцю ось

амуніцію? !

Хазяїн метнув на ?іього швидкий погляд, у погляді тому Федір встиг прочитати настороженість і недовіру.

— Одежину? Яка там зайва одежина! У мене от жінка зайва, та ніхто не бере...

Жінка його вже прокинулася. Лежачи, поблискувала на зайду гострими очима. Коли зайшла мова про одіж, пораїла:

— До Канюки йдіть. Той уже ціле військо роздяг.

— Хто такий Канюка? — запитав швидко Федір, а господар з досади аж крякнув. Блимнув сердито на жінку, неохоче сказав:

— Та є тут такий...

— Далеко живе?

— Та через двір.

— Німців у вас немає?

— Немає поки що.

— А поліцаїв?

— Поліцаї є.

— По вулицях ходять?

— Як захочуть, то ходять, а не захочуть, то й сплять. Попрощавшись, Світличний пішов до Канюки.

Канюка й справді жив через двір: давно вже Світличному не доводилося бачити такої фортеці. Височезний, в три метри паркан одгороджував подвір'я од вулиці, а зверху був нап'ятий колючий дріт. Федір підійшов до воріт, притулився до врізаної у них хвіртки вухом, прислухався: там наче щось вешталось. Обережно постукав у хвіртку:

— Хазяїне!

По той бік завмерло, довго не озивалося. Федорові вже стало здаватися, що там нікого немає, як раптом упіймав вухом якесь шамотіння: хтось таки стояв, прислухаючись, по той бік хвіртки, Федорові здалося, що сама хвіртка прислухається і придивляється, підозріло та пильно. Він не витримав і знову постукав.

— Хто? — за якийсь чає озвалась притишено хвіртка.

— Переодягнутися треба, хазяїне!

Хвіртка трохи подумала, врешті клацнула засувом, почала одчинятися. Одчинилась не навстіж, а так, щоб можна було тільки носа вистромити, в тій щілині забіліло, блиснуло око. Око довго й уважно придивлялося до Федора, врешті той же притишений голос спитав:

— Ти хто такий будеш?

Щось підказало Федорові, що цьому правди казати не треба.

І тоді він згадав слово, яке почув лише недавно, але яке все частіше лунало на всіх стежках, що вели до лінії фронту:

— Я, дядьку, оточенець.

Це був, напевно, той єдиний пароль, по якому впускали у двір хвіртка одчинилася трохи ширше.

— Заходь.

Світличний ступив уперед і одразу ж наткнувся грудьми на ланцюг. По той бік захихотіло:

— А ти нахилися. Голова не одвалиться. Подумки лаючи хазяїна, Федір проліз попід цепом.