Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Там одразу ж вибухнув крик А краля все лузала насіннячко. І коли вже у відчинені двері вибігла Твердохлібова Маруся, простоволоса, розпатлана, притискаючи безтямно до грудей дівчинку, а хлопець — за нею, і вслід їм, у спини, розлючений голос Івана: "Щоб і ноги вашої більше тут не було!" — навіть тоді не кинула краля насіння. Іван вийшов з хати — брови грозово насуплені, губи стиснуті, під хижо згорбленим носом — тінь. Вийшов і гукнув роздратовано: — Довго будеш розсиджуватись?

Краля всміхнулася, знизала плечима і поволеньки, мовби дратуючи Йвана, злізла з хури. Обтрусила пишну спідницю, поправила хустку, торкнулася долонями щік — все так же поволеньки, усміхаючись прямо в розсерджене обличчя Іванове, і не покірною жіночою — гордою павою попливла до дверей.

Потім бачили, як Івасюта, розпрігши коней, став розвантажувати хуру. Носив до хати все більше клумаки, мабуть, із. одягом, а з меблів — самі майже люстра: люстер було стільки, що люди аж дивувалися: чи не пограбував Іван яку перукарню.

Розвантаживши воза, Іван одкотив його до сараю, де стояла корова: повернувшись із невдалої евакуації, Маруся привела її з собою. Корова була тільна — стояла горою, і Йван, заглянувши до сараю не витримав: приклав широку долоню на високий бік тварини, і його лихе обличчя аж подобрішало. Узяв вила, заходився чистити гній. Гною назбиралося достобіса: Твердохліб, здається, з початку війни не брався за вила. "Хазяїни, таку вашу мать!" — лаявся Іван, підважуючи важкі чорні брили. І коли все підібрав, наслав свіжої підстилки — знайшов скребок, почистив заодно й корову.

Потім зайшов до хати й не виходив з неї до самого вечора. Краля ж часто вибігала з порожніми відрами до колодязя, що був тут же, у дворі, недалеко од воріт. На ній уже не було розкішного вбрання, а — сіренька сукенка, пошита з таким хистом, щоб усі зваби жіночі западали чоловікам у очі. Ще й стегнами крутила так, що як без звички, то можна і вивихнути. Жінки одразу ж її зненавиділи — несхибний інстинкт підказав їм, що за штучка та краля. Чоловіки ж тільки покахикували та крутили чубами: "Ну й ну!" А один, як тільки стемніло, сховав під полу хлібину, шмат сала, п-пяшку перваку та й зайшов д

городів, щоб не так було видно. Постукав обережпепі.ко у

двері сінешні та й став на порозі, делікатно прокашляїшпк і.

у кулак: '

— Добривечір у хату. Думаю: мо', з дороги й поїсти нема чого, то я вже, звиняйте, дещо й прихопив. По-сусідсі.ки, хе-хе...

І, не чекаючи, що скажуть гості, швиденько до столу та все оте й виклав.

— Коли з дороги, канешно, чого немає, то ви прямо кажіть, не стісняйтеся: чим багаті, тим і раді.

У хаті було уже прибрано, велика гасова лампа відбивалася в усіх трюмо, люстрах і люстречках, відбивалася в них і важка постать нового господаря, що, не зводячись, не кажучи жодного слова роздивлявся зайшлого чоловіка.

Врешті коротко кивнув головою на стілець:

— Сідай.

— Воно, канешно, з дороги...— мимрив зовсім уже розгублений комірник, бо господар продовжував гратися в мовчанку і все так же підозріло його розглядав. Не знаючи, що вже й казати, покахикав збентежено в кулак, звівся на

РІВНІ:

— То я, мать, піду. Звиняйте, коли що не так. По-сусідськи ж, од щирого серця...

— Сідай! — наказав мовби сердито господар. Повернувся важким обличчям до дверей, що вели до другої кімнати: — Ольго, а йди-но сюди! Ось чоловік добрий нам вечерю приніс!

Комірник СИДІВ НІ В СИХ НІ В ТИХ: і сидіти ніяково, і звестися боязко. Вже нічого й не говорив — м'яв у руках картуз. Та зовсім уже отетерів, коли з другої кімнати випливла краля: у сорочці й спідниці. Ще й сорочка якась мов недошита: ні рукавів, ні коміра — оголені й руки, й плечі. Коси, як у відьми, розпущені. Комірник уже не знав, куди й очі ховати — сидів, як на жаровні. А їй хоч би що: пройшла, замало не по обличчі голою рукою тернувши, стала діставати з буфета чарки, тарілки, Твердохлібом нажиті. Розставила посуд та й сіла навпроти, ще й нахилилася: у пазуху хоч возом уїжджай! Комірник притьмом за чарку, мов за порятунок останній:

— То з благополучним приїздом!

А як хильнув та вдарило трохи у голову, насмілився запитати:

— То ви, знацця, до нас?

— До вас,— відповів господар насмішкувато; вихиливши чарку, гриз сало міцними, як у вовка, зубами.

"Ой-ой! — зітхнув про себе комірник.— Такому не попадайся до рота: згризе з кістками!" Ще й жіночку підібрав собі до пари: не маніжилась, не пригублювала, як це робили б тарасівські молодиці, а перехилила чарку й не скривилася.

— До вас! — повторив господар і подивився комірникові у вічі: — Не впізнаєш?

— Та воно вроді десь і стрічалися,— викручувався комірник,— тільки, звиняйте, не можу ніяк пригадати...

— Стрічалися! — засміявся господар.— Чуєш, Олько, стрічалися!

Краля, мов не до неї й мова, спокійнісінько їла сало: одрізала маленькі шматочки, клала на рожевого язика; господар же, спершись важко на стіл, нахилився до гостя:

— А от я тебе одразу признав. Пам'ятаєш, як твій тато у нас коня купував?

— Івасюта? — аж підвівся із стільця комірник.— Іван?

— Угадав.— А що комірник усе ще не міг отямитись — лупав очима розгублено, Іван уже сам розлив по чарках, кивнув головою: — Сідай, чого встав? Та не дивись так налякано: я своїх не кусаю. Чи й ти у більшовики записався?

— Що ви! Що ви! — аж руками замахав комірник.— Та я сам ледь викрутився! А ви ж, звиняйте, з яких країв?

— Та з далеких...— спохмурнів Іван. Одщипнув трохи хліба, вкинув до рота, довго, з натугою, жував.— Ну, ладно. Ти мені краще от що скажи: комуністів у вас багато було?

— Та де-е... Всього три душі.

— Хто?

— Твердохліб,— почав загинати пальці комірник.— Цей найголовніший. Нешерет Петро — він у нас головою сільради робив, та директор школи Колядко.

— Ніхто не лишився?

— Усі повтікали.

— Далеко не втечуть! — пообіцяв Івасюта, і недобрим, злим поблиском спалахнули очі його.— Рано чи пізно — всіх переловимо!

— Та воно вам, звісно, видніше,— погодився догідливо комірник. Дивився на пляшку порожню, картав себе подумки, що мало взяв. Було б, дурневі, ще одну прихопити!

І знову в хаті залягла мовчанка. Івасюта про щось задумався; комірник же сидів, як на голках; лише краля Іванова не звертала ні на що уваги: клала та й клала до рота малюсінькі кубики сала, і на її мовби щойно вмиваному, без жодної зморщечки обличчі блукала байдужа посмішка. Вона ж і виручила, сама того не відаючи, комірника: укинувши останній кубик до рота, звелася, стала прибирати посуі зі столу.

Комірник одразу й підхопився. Став прощатися та пробачатись, що завітав, непрошений. На те краля ? невиразною отією посмішкою сказала:

— Чого там, заходьте ще, як надумаєтесь... А Іван, мовби проснувшись:

— Зажди, я проведу.

Узяв ремінь з важкою пістолетною кобурою, став підперізуватися. У комірника аж мурашки по спині забігали, як побачив ту зброю. Краля ж сказала:

— Тужурку на плечі накинь — холоднувато ж...

— Еге ж, накиньте, накиньте що-небудь,— проспівав і собі комірник: він так і не наважився звернутись до Івана на "ти", хоч був за нього старший.

Іван одяг ще й тужурку, і вони вийшли надвір. Село стояло чорною громадою — ніде ані зблимне. Все потонуло у темряві, пірнуло на самісіньке дно, а вгорі, над головою, вгадувалися хмари: ніч набухала дощем. Отією обложною осінньою мжичкою, що вже як візьметься сіяти, то не на день і не на два...

Комірник аж здригнувся, пірнувши з тепла у холод, у вогкість, аж плечима поворушив, щоб зігрітися. І вже не в городи звернув, а до воріт, бо тепер батька лисого хто що побачить! Іван якийсь час ішов мовчки,— комірник напруженою спиною відчував важку його присутність,— потім запитав:

— Ти ким робив у колгоспі?

"От воно!" — похолонув комірник, бо йому здалося, що Івасюта запитав не просто так

— Я, бачите, працював при коморі...— сам не впізнав свого голосу: такий став тоненький та здавлений.— Наказали поставити — ну, я й той... Та ви не подумайте...

— А я і не думаю! — обірвав комірника Івасюта.— Я про інше думаю. Раз ти працював при коморі, то й знаєш, де ділося зерно. Не пожерли ж його оті твої комуністи! — Узяв комірника за лікоть, здавив, як обценьками, повернув, уже зовсім обмерлого, до себе обличчям: — Повинен знати чи ні?

— Не брав! Хрест святий — і зернини не взяв! — Мало не плакав комірник, та Івасюта з досадою його перебив:

— А ти не божися: мені твої хрести не потрібні! Мені щоб на ранок список був: хто й скільки узяв! Ну, йди, а то вже жінка, мабуть, і очі прогледіла,— Повернув комірника до воріт, підштовхнув легенько у спину: — Та про список не забудь!

Ні живий ні мертвий вийшов комірник за ворота. Йде, мало себе по дурній голові не б'є, що сам ускочив у халепу, а Іван усе ще стоїть на місці, не поспішає до хати: з Іваном щось скоїлось таке, що він і сам не міг як слід потім зрозуміти. Примарилося раптом — стоїть не посеред села, в чужому дворі, 2. на хуторі. Що ось тільки повернеться — : побачить свою хату, сарай, комору і височенний журавель при колодязі, що стояв, наче живий: добрий, лагідний птах, який поїв їх водою. Повертаючись чи то з поля, чи з села, бачив Іван насамперед отого журавля на високій нозі — терпляче тримав у довжелезному дзьобі важкого дерев'яного цебра і, здавалося, поглядав одним оком на Івана.

Ще здалося Іванові, що ось-ось рипнуть двері й од хати пролунає знайомий, натомлений татів голос: "Іване, йди-но вечеряти!"

Щось аж обпалило Івана, аж у груди штовхнуло; ухопившись за ворота, за холодну чорну дошку, заплющив очі, щосили стріпнув головою.

Не пішов одразу до хати: не хотів, щоб жінка його таким побачила. Навідався до сараю, послухав, як, ремиґаючи, зітхає важко корова, як хрумтять сіном коні.

Коли роздягався, Ольга лежала в постелі. Світло гасити не став — укрутив лише ґніт, підійшов обережно до ліжка.

Дружина лежала на спині, натягнувши ковдру по шию. Бачив лише її обличчя — свіже, чисте, рожеве, як у сімнадцятилітньої: всі незгоди, турботи й печалі ковзали по ньому, не лишаючи сліду. Ольга, мабуть, не спала, бо вії ледь тремтіли, як у людини, що намагається удати із себе сонну. Ось вона розплющить раптом очі, як це любила робити, розплющить широко, мов налякано, й Іванову душу заллє, затопить блакиттю.