Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Ще й патронташі позапихав до кишень: — Ремінь обов'язково дістань

— патронташі тільки на ремені носять. Що ж, пішли, пане поліцаю!

Вивів комірника на вулицю і вже там надів йому шапку на голову, бо той ніс її нерозуміюче в руці. А сонце ж світить, а люди ж дивляться! Ой, пропав! Оце вскочив!

І поки комірник карається гірко і лає себе — дурня останнього, що сам у зашморг поліз, Іван думає про старосту, про скору зустріч з ним.

Учора навмисне минув управу, щоб староста сам прибіг до нього. Чекав його допізна, сьогодні зранку чекав, а староста чи то гордий такий, чи обережний — не прийшов. "Ну що ж,— подумав Іван,— ми це запам'ятаємо!" Ішов серединою вулиці, а не попід тинами — комірник, той більше до тинів тулився: аж присідав, щоб не таким бути помітним. Краєчком ока Івасюта помічав, як ховалися люди, як мелькали у вікнах обличчя, і це тішило його самолюбство. "Ховайтесь, ховайтесь

— нікуди не сховаєтесь!" Повнився відчуттям необмеженої влади над притихлим селом: "Що захочу, те з вами й робитиму!"

— і пістолет, що висів збоку, приємно обтяжував ремінь.

Підійшли до управи. Великий будинок сільрадівський стояв обдертий, наче хто навмисне пообколупував стіни. Якраз перед війною Нешерет збирався зробити ремонт — навіть крейду завезли, та вона так і лежала білою купою. Івасюта скривився: "Хазяї!" Повернув голову до комірника, що неприкаяною тінню волікся за ним:

— Скличеш на завтра жінок Щоб мені за день стояла, як писанка!

І, не чекаючи, що відповість комірник, піднявся на ґанок Старости в управі не застали. Натомість у першій кімнаті, за колишнім секретарським столом, сиділо двоє підлітків: азартно ляпали картами. Зобачивши Івасюту, завмерли, перелякано витріщились, а коли він спитав: "Дижурні?"— поспіхом згребли карти, сховали до кишені.

— Та-ак,— процідив крізь зуби Іван.— Вас що: поставили в дурня грати?

Підлітки, опустивши голови,— мовчали пригнічено.

— Де староста? — спитав.

Хлопці переступили з ноги на ногу, глянули один на одного, наче радячись, відповідати чи ні. Врешті один з них, мабуть, трохи сміливіший, сказав:

— їх іще не було.

— Біжіть і гукніть! — наказав Іван.— І щоб одна нога була там. а друга тут!

Хлопців мовби вітром видуло.

Поки підлітки бігали, Іван роздивлявся приміщення. Воно мало чотири великі кімнати, розділені довгим, як труна, коридором: дві кімнати по один бік, а дві — по другий. З одного боку, праворуч, сидів ще недавно Нешерет та секретар сільради, по ліву ж руку одну кімнату займав фінагент, а другу — дільничний міліціонер.

В кімнаті дільничного пахло мишами й цвіллю. Невелике віконце все в павутинні, павутиння висіло, товсте од пилюки. Під вікном стояв стіл, в одному куту — етажерка, в другому — велика і, певно, важка скриня, окута залізом. Іван хотів її зрушити з місця, але скриня не подавалася, до того ще виявилася замкненою.

— У кого був ключ, не знаєш?

Комірник відповів, що, напевно, в міліціонера.

— Нічого. Одчинимо й так,— відповів на те Йван і поцікавився, чи є в будинку підвал.

Був і підвал. Двері до нього вели знадвору: кілька східців униз, а там ще одні двері — масивні й важкі, з таких товстелезних дубових дощок, що не проб'єш їх, здається, й з гармати. Крім того, ще й оперезано залізним прогоничем з потайним, утопленим глибоко в одвірок, замком.

— А звідси ключ у кого?

— В голови.

Вийшовши з тамбура, Іван присів коло маленького, у підвал вмурованого віконця, спробував заглянути досередини. Віконце було заґратоване, на ґрати теж не пожаліли заліза, а невеликі, в дві долоні, шибки були такі брудні, що годі щось і розгледіти.

— Буцегарня?

— Еге ж, холодна.

— Кого замикали?

— Та так, що й нікого. Більше стояла порожня,— пригадував комірник.— Парубків хіба коли, як уже дуже нашкодять. Та одного разу бабу Наталку. Що Нешеретові дулі сукала.

— Яка це баба Наталка? — намагався пригадати Іван.

— Та ота ж, що за покійним Хлипавкою замужем була! Іван поморщив, поморщив чоло — пригадав. Ще раз глянув

на віконце, повернув до ґанку. Там уже стояли посильні: переминалися з ноги на ногу.

— Ну?

— Сказали, що не можуть прийти. Захворіли.

— Захворів? — перепитав Іван недовірливо — Був здоровий та й захворів?

Підлітки винувато мовчали.

— Ладно, йдіть! — махнув на них рукою Іван: вони чомусь дратували його. Здавалося, були в якійсь змові зі старостою, як і все довкола село: принишкле, зачаєне, що не спускало з нього невидимих очей. Хлопці зрозуміли його команду, що можна йти додому, тож і побігли, зраділі, на вулицю, а Йван не став їх завертати. Він знову піднявся на ґанок, зайшов до сільради: мав подзвонити в район, у комендатуру, доповісти, що прибув на місце і приступив до виконання обов'язків.

"Бандура" наче тільки й ждала, щоб поступилися до неї: диркнула раз, удруге. Поспіхом зірвав трубку, притулив до вуха:

— Начальник поліції села Тарасівки слухає! Незнайомий Іванові чоловічий голос ще раз запитав, хто

біля телефону.

— Та кажу ж: начальник поліції! — гукнув уже Йван, а комірник, який стояв поруч, пораїв:

— Ви, звиняйте, дужче кричіть, бо не почують.

Іван бликнув сердито на комірника, подув у трубку і, червоніючи на виду, закричав щосили:

— Начальник поліції села Тарасівки слухає!

По той бік довго не обзивалося, наче роздумувало, вартий начальник сільської поліції того, щоб із ним розмовляти, чи ні. Невдовзі той же приглушений голос запитав, чи міцно тримає він трубку. 1 коли трохи подивований Іван відповів, що міцно, по той бік дроту чи то чмихнуло, чи то кашлянуло, а потім зовсім уже дзвінко реготнуло й сказало:

— То запхни собі вгадницю!

Але тепер згадав Іван ще про одну "бандуру" — висіла в конторі колгоспу. Матюкнувшись, пожбурив слухавку на важіль, вискочив з управи. Розпалений гнівом, біг до колгоспного двору.

В конторі нікого не застав. Двері одчинені навстіж, трубка все ще тихенько погойдувалася на довгому шнурі. Матюкаючись, повісив її на місце. Та "бандура" враз задзеленькала — нетерпляче й настирливо. Іван смикнувся до слухавки, та нараз передумав:

— Бігом в управу! — скомандував комірниккові.— Упустиш — голову одірву!

І таке було зараз обличчя в Івана, що комірник пробкою вилетів за двері.

Аж тоді Йван зняв трубку, підніс до вуха:

— Слухаю!

Тепер був уже інший голос: щебетливий, жіночий. Допитувався Тарасівки. Вкінець розгублений Івасюта відповів, що Тарасівка слухає.

Жіночий голос поцікавився, хто біля телефону. Потім сказав, що завтра в комендатурі нарада, на яку обов'язково мають прибути староста і начальник поліції.

Зачиняючи двері управи, Івасюта подумав, що обов'язково треба навісити замок народ же такий, що все к бісу розтягне. "Що ж робив досі староста? Не додумався й до цього. Захворів! Знаємо ту хворобу! Не хоче стрічатися!" А тут ще спогад про попередню телефонну розмову і досада на те. що так і не вдалося впіймати того дзвонаря. Сидить тепер, стерво, в хаті, регоче в кулак! З зовсім уже зіпсованим настроєм вийшов Іван за ворота, бликнув згори на село.

Воно лежало у видолинку якесь ніби чуже, наче незнайоме.

Мовби він і не ходив ніколи його вулицями, не мав у ньому друзів, не водив з вечорниць додому дівчат. Воно мовби стерло спогад про Йвана, зреклося його раз і назавжди, повернулося спиною. Іван мстиво подумав: "Ну що ж, не хочете добром — силою візьму!" І, поправивши кобуру, насунув на лоба кашкета й важко, твердо пішов до управи.

— Нікого не застав,— сказав комірник.

Іван постояв, роздумуючи, що його далі робити. Згадав про СПИСОК:

— Що ж, пройдемося селом. Хто тут у нас перший? Непідкований? Ото з нього й почнемо.

Протасія застали в хаті: сидів за сніданком. Жінка, побачивши Івасюту, так і обмерла. Протасій же мов і не бачив нежданих гостей, на Иванове офіційне: "Драстуйте в хату!" — навіть не відповів — продовжував сьорбати юшку. Аж тоді як доїв та облизав неспішно ложку, звів на Івана невеликі, глибоко посаджені очі, неприязно запитав:

— Чого вам?

— Ми до вас, Протасію, от в якій справі..— вирвався наперед комірник, виглядаючи з-за спини Івана.

Та Івасюта одвів його рукою: зажди. І вже строго до Протасія:

— Непідкований, так?

— Хоча б і Непідкований...

— Хліб у коморі брав?

— Який хліб?

— П'ять чувалів пшениці!

— А ви хто такі будете?

— Я начальник поліції! — Івасюта вже починав втрачати терпець, по туго обтягнених вилипях поповзли червоні плями.— От що, дядьку, весь хліб щоб був за дві години в коморі! Ясно?

— А як я не брав?

— Не брав? — зміряв його лихим поглядом Іван.— А як найдемо?

Протасій лише стенув плечима.

— Як же ви, Протасію, не брали, коли я сам вам відважував? — втрутився комірник.— Тож оддайте краще добром, бо час знаєте зараз який...

Протасій бликнув на нього понуро:

— Мо', кому й важили, але не мені. Я їх в очі не бачив, ваших чувалів.

— Так немає, кажеш, пшениці? — запитав уже грізно Івасюта.

— Та кажу ж — немає!

— Ану, показуй комору! Швидше, ну! — і рукою до кобури. Але не така штучка Протасій, щоб його налякати жестом?

Спроквола, мов дратуючи Йвана, надів шапку, мовив до жінки, яка була смикнулася вслід:

— Сиди, чого тобі там... Тоді ступив до сіней.

У коморі зерна не знайшли, хоч Івасюта й обнишпорив усі закутки. Не було нічого й у сараї.

— Ану, показуй горище!

Чувалів не було й на горищі. Лежала тільки кукурудза: золотиста гора качанів. Розлючений Іван підступив впритул до Протасія, схопив його за петельки, трусонув:

— Признавайся, заразо, де сховав хліб! Ну...

Протасій аж посірів з виду, тільки не од страху — од гніву. Ударив Івана по руці, ще й штовхнув його в груди:

— Не лізь! Нема в мене хліба!

— А-а, так! — прохрипів Іван. Підскочив до Протасія, той кулаки йому назустріч наставив, але куди йому було супроти

Інана, який набив руку в численних сутичках. Махнув лівою — Протасій обома руками до неї. а Іван у цей час з усього маху правою, ребром твердої, як залізб, долоні по адамовім яблучку Ї ріп гуло, хряснуло, і Непідковании кулем осів на підлогу. Лежав, болісно гикав, хапав широко розтуленим ротом повітря. Івасюта ж кинув різко:

— Пішли! Хай здихає! — і поліз із горища. На вулиці вичитував зблідлому, аж зеленому комірникові: — А ти ж як собі думав: панькатись будемо? Я їм покажу, як опиратися? Хто там на черзі? Бородай Марина? Веди до Марини!

1 комірник, уже й білому світові не радий, повів Івасюту до Марини.

Наступного дня виїхали рано до Хоролівки.