т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Ой повій, повій,
Та й буйнесенький вітре,
Та понад морем,
Та й винеси нас
Із кайданів, з неволі
В чистеє поле
Та й понеси на Вкраїну.
Змовкає.
Якийсь мент слухають. Тюрма мовчить.
Цін. Марк. Так. Тепер, значить, тільки пильно слухайте. Ну, щасливо оставайтесь. Ваш екіпаж у правім рівчаку.
Леонид. Знаю.
Цін. Марк. Хай вам добре буде. (Стискує руки.)
Леонид. І вам.
Маруся. Прощайте!
Цін. Марк. Не прощайте, а до побачення... (Іде.)
Маруся. Може... Всяко буває...
Леонид. Так прямо на вокзал?
Цін. Марк. Прямо... Бувайте... Не хвилюйтесь... (Зникає на лівім боці.)
Маруся. Вони, значить, зараз підпоюють надзирателя? Да?
Леонид. Да.
Маруся. А це довго?.. Я думаю, хвилин п’ять, правда?
Леонид. Не знаю... Може, й менше...
Маруся. Як вони повинні хвилюватись...
Леонид. Я думаю... У всякім разі не менше, ніж ми...
Маруся. Ти хвилюєшся?
Леонид. Да... Трохи...
Маруся. А Трохим? А Трохимові як?.. Ну, вже недовго?.. Вже недовго... Слухай, а ти знаєш, чого вони нас поставили тут обох?
Леонид. Ну, Маркович же сказав, що на цей бік біжить більша група.
Маруся. Нічого подібного! Умовлено, що вони діляться нарівно. Змінить умови він не міг...
Леонид. Да, правда...
Маруся. А я знаю чого.
Леонид. Чого?
Маруся (помовчавши). Вони вважають мене нікчемною, нездатною бути на пості.
Леонид. Ну, Марусю, ти знов.
Маруся. Я не хвилююсь, я не хвилююсь... Ти сам бачиш, яка я зараз спокійна... Але це факт. Цінність Маркович на мене весь час так подивлявся й потім щось сказав, вроді того, що боїться, якби я чогонебудь не наробила... Взагалі, цінність утеряла... О, я нічого!.. Хай... Я все-таки думаю, що на щонебудь я таки здатна... Да, да... На щонебудь... Побачать... А тебе я навмисне спитала,- я так і думала, що ти не помітиш.
Леонид. Право, я не розумію...
Маруся. Ну, нічого, нічого... Не будем більше про це говорити. Ні про що не будем говорити. Мовчать. Ох, якби я хотіла, щоб все уже мовчало круг мене, ні думок, ні споминів, нічого... Ну, годі! Ша, треба слухати. Вже недовго... Слухай, чуєш, як тюрма перегукується? Вся тюрма не знає, що вони тікають? Ні?.. (Помовчавши. Другим тоном.) Я так хотіла посидіти в тюрмі і не довелось.
Леонид. Хіба ти... Що значить «не довелось»?
Маруся (хапливо). Ні, я так... помилилась. Розуміється, я ще двадцять раз встигну... Тільки мені раніше дуже хотілось... Ну, та це дурниця. Шш, слухай!
Леонид. Чудно ти поводишся сьогодні, Марусю...
Маруся. Чим? Чим чудно?
Леонид. Та так... я не можу сказати... Але цей твій спокій... Смієшся ти якось... негарно якось смієшся... Потім цей тон твій якийсь насмішкуватий... цинічний навіть трохи... Слова якісь... Я розумію, вся ця історія могла зробити на тебе сильне вражіння, але... так якось чудно приймать усе... Ти робиш таке вражіння, яке буває... ти вибачай... від сільської дівчини, яка... згубила невинність і сміється з того перед другими...
Маруся. Як ти розсудливо аналізуєш все тепер!
Леонид. Я завжди аналізую.
Маруся. Вибачай, я так собі це сказала... Я багато сьогодні так собі говорю... Ти не звертай уваги,- я хвилююсь... І потім мені... мені ж так тяжко, Леониде! Леониде, мені безумно тяжко. Невже все не так, невже... Господи!.. В мене все перевернуто! хаос... мука... Леониде, єдиний мій, не будь таким зо мною, не будь, дай вірити, дай, дай... (Судорожно хапає його за руки.) Я вірю тобі, одному, ти все... Леониде, скажи, що ти мене любиш, скажи скоріше, зараз, скажи так, як казав тоді, вогнем душі скажи... Щоб я зразу зогрілась... Господи!
Леонид (хвилюючись, з жалем). Марусю, Марусю, нетреба, серце, заспокойся... Бідна моя, хороша, нетреба.
Маруся (жадно, жагуче). Ти любиш? Любиш?
Леонид. Марусю, тут же не місце, зараз буде сигнал, потім... Треба слухати... Ми поговоримо, треба розібратись...
Маруся, зразу остигаючи, змовкає, сидить непорушно.
Леонид (несміло, винувато). Марусю!.. Ну, навіщо так...
Маруся (стріпуючись, піднято). Ні, нічого, нічого! Ти вибачай, я так собі... Я вірю тобі... Ти любиш мене, я знаю, любиш те, що вище краси... Ха-ха-ха! Я знаю... Ти будеш мене ще більше навіть любити, правда? Будеш звать «ніжно-дзвенящою мрією», правда? Ха-ха-ха! Ох, ти ж чудак!
Леонид. Марусю, ти не в хаті. А сміх твій...
Маруся (понижаючи голос). Що мій сміх? Що? Це ж від радости... Ха-ха-ха! Хіба я повинна плакать? Над чим? Над ілюзіями?.. Чи, може, неправда, що ти мене любиш? Ану, спробуй сказать... Ні-за-що не скажеш, ні за що... Навіть візьмеш і поцілуєш. Ти такий. Навіть...
Леонид. Марусю!
Маруся. Що, Леониде?
Леонид. Я тебе не пізнаю...
Маруся. Невже? Диви! - і уголовні мене не пізнали, помошник, вартовий, Трохим - всі не пізнають... Ха-ха-ха! А я думала, що хоч ти пізнаєш... Да-да, я тобі вірю... Тепер я вірю... Строго. Ну, годі! Буде... Треба слухать... а то ще пропустимо... О, не дай бог! (Павза.) Ніч... Тюрма... Як чудно... (Павза.) Як тихо! Ніч ніби слухає, що ми робимо...
Тягучий свист вартового.
Маруся. Фу, який гидкий цей свист... Ах, швидше б
