т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Маруся. Побледнел? Бедный! Но я тоже не виновата. Во всяком случае, я вам очень-очень благодарна...

Помічник (галантно). Я весь к вашим услугам. Так в четверг вы снова к нам? Очень приятно... Ну-с, мне нужно на свой пост, я сегодня дежурный... Всего прекрасного! (Піднімає картуза і, приємно посміхаючись, іде до воріт.)

2-е вікно. Спасіба, ваше благородіє!

Помічник. За что это?

2-е вікно. А за баришню нашу.

Помічник. А вам то что? (До Марусі.) Слышите?

2-е вікно. А ето, ваше благородіє, наша баришня.

Маруся. Да! Я и забыла. (Біжить до помічника.) Передайте, пожалуйста, для этих камер вот этот табак.

Помічник. Табак? Хм. Ведь это нелегальщина?.. А?.. Хе-хе-хе... Ну, бог с вами, так и быть уже, совершу еще одно преступление. А они обожают вас, хе-хе-хе!

Маруся. Да, мы - друзья.

Помічник. Это - очень трогательно. Передам, передам... Только, слышь, вы там? Молчать обо всем, как камни! Поняли?

2-е й 3-є вікна (радісно). Поняли, ваше благородіє. Спасіба! Покорнейше благодарим!

Помічник. То-то же!.. До приятного свидания!

Маруся. До свидания! Спасибо!

Помічник з приємною посмішкою зникає в фіртці.

2-е вікно. А що, видітє, баришня, мы вам не говорили? О, он такой, шо хлєбом не корми, а только щоб красіва баришня любезноє слово сказала...

З’являється Трохим. Іде швидко, поспішно. Напружено шукає очима. Губи тісно, понуро стулені. Зобачивши Марусю, підходить.

Трохим (одривисто задихано говорить). Добре, що застав... Мені треба вас... Два слова.

Маруся (трохи злякано і схвильовано дивиться на нього). Добре.

Трохим (одвівши на кінець кону, глухо). Ви вже передали в тюрму?

Маруся. Уже.

Трохим (закусивши губу, якийсь мент мовчить). Ну, все одно! Не моє діло. Я тільки от що хотів сказать: я завтра ввечері виїжджаю з города і брать участи в цій справі не можу. А тепер прощайте! (Хоче йти.)

Маруся (вражено). Чекайте, як же так? Я ж передала вже, що в четвер.

Трохим. Як знаєте. Я не можу. Чуєте: я не можу, не маю сил.

Маруся. Це через те, що ви сьогодні бачили?

Трохим. Я це бачив завжди, й тільки ідіот проклятий... Ні, краще прощайте... Краще прощайте, говорю вам, бо може отут же зараз трапитись нещастя.

Маруся. Ні, ні... Підождіть... Що ж це?.. Це помилка... Це...

Трохим. Яка помилка? Де? Навіщо знов брехать? Навіщо ви брехали мені? Навіщо?

Маруся. Коли? Як?

Трохим. Тоді, коли позволяли руки цілувать вам. Для чого? Для чого ця брехня?

Маруся. Я вам цим брехала? Неправда!

Трохим. А чим? Значить, все таки брехали?.. Ні, лучче прощайте... Лучче...

Маруся. Чекайте, я не можу!.. Ви не маєте права тепер виїжджать... Ви їх погубите... Я вас молю... Я все...

Трохим. Плювать! Все одно... Я теж погибаю... Ох, ідіть собі, ідіть швидше!.. (Зривається з місця й біжить по дорозі в город.)

Леонид (хутко підходячи). Що тут було? Що він тобі сказав?

Маруся. Все пропало! Все пропало тепер!.. Боже, що ж мені робитиь?! О, проклята краса моя! Проклята!

Леонид. Та що таке? Не кричи тільки так, усім чути...

Маруся. Трохим не буде брати участи...

Леонид. Ну, так що? (Роздратовано.) Я не розумію, чого з ним так панькаються. Ну, не буде, так що з того? Другий буде на його місці...

Маруся. О, ні-ні! І все через мене... Все через мене... Я скрізь вношу нещастя своєю красою... скрізь. Це не перший раз... Ні, я - недостойна буть з вами. Я - недостойна! Господи, що ж я наробила? Що ж робить тепер? Що робить?

Леонид. Та чого ж він не буде брать участи?

Маруся. Через мене, через мене!.. (Злісно, надхненно стріпнувшись.) Ні! Я знаю тепер! Да, я знаю... Леониде! Слухай сюди: ти любиш мене?

Леонид. Господи, Марусю! Що з тобою?!

Маруся. Одповідай тут же, зараз: любиш?

Леонид. Та я до муки, до болю люблю тебе, як..

Маруся. За красу мою?

Леонид. Ах, дітко, та покинь ти свою красу! Хіба можна буть такою? Це - idée fixe твоя тепер. Не всі ж - Трохими, звірі, єсть вище краси твоєї. І я люблю в тобі те, що вище краси, вище цього звірячого, говорю...

Маруся. Правда? Тоді не все пропало!.. Не все! В четвер буде! Я знаю тепер. Слухай: ти свідомо сказав? Ти подумав? Ти вдумався у те, що ти сказав?

Леонид. Ах, Марусю, що думать, коли я це занадто почуваю. (Показує на груди.) Тільки заспокойся ти. Що з тобою?

Маруся (жагуче, надхненно). Я вірю! Я вірю тобі! Дякую! Чуєш: я тобі страшно дякую!

Леонид. Ти чудна. Що з тобою, шо тут сталось, скажи ж мені!

Маруся. Ти завтра узнаєш. Завтра... Все-все узнаєш... Все буде по-новому... Годі! Прощай!

Леонид. Чекай, куди ж ти? Ми ж разом ідем...

Маруся (з пафосом маленьким). Ні, нетреба, нетреба! Я боюсь. Я повинна буть сама. Прости