т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Трохим. О, прошу... Чого ж, я можу...

Маруся (з смішком). Бо потім і спать не захочете... Ха-ха-ха! Тільки ви не дуже лякайтесь мене. Ці плями зійдуть, це сірчана кислота... вроді оспи тільки зостанеться. І коси одростуть... Ха-ха-ха! У вас лице, як сьогодні у помошника з тюрми... Для нього теж всі мої цінності пропали. Насилу впросила ще раз передать... І для вартового теж... Хотів навіть штиком мене проколоть за те, що балакала з уголовними... Да-да! А уголовні більше марша не співають. Розвінчана королева. Ха-ха! Так от у вас така фізіономія, як у того вартового... Пропало все, правда? (Швидко одвертається, хапає Леонидову руку, ніжно дивиться йому в лице і, не випускаючи руки, прудко звертається до Цін. Марк.) Ну, так, значить, ми можемо тепер обговорювать. З боку товариша Трохима зачіпки більше не буде.

Оксана. Гм! (Посміхаючись дивиться на стелю.)

Маруся й Леонид швидко зиркають на неї.

Цін. Марк. Я думаю, я думаю... Так от, виходить, що нас усього єсть шість чоловік. До тюрми йдуть: Трохим, Маруся, Леонид і я... Зостаються Михайло й Оксана. Михайла сьогодні не буде, він на роботі... Так от, мої панове, я находжу, що їх двох мало, а нас чотирьох багато... Нам досить трьох: один кидатиме і двоє постових, які з групами біжать до екипажів... Один з одного боку, другий з другого. Як ви думаєте?

Всі мовчать якийсь мент.

Цін. Марк. Ну що ж ви, панове?

Оксана. Я проти. Чотирьох до тюрми не багато...

Маруся. Це ви пропонуєте, значить, рішить, хто з нас чотирьох зайвий.

Цін. Марк. Ні, я не це пропоную. Навіщо так мої слова розуміть... Я дбаю про інтерес організації, яка зостається тільки з двома товаришами...

Оксана (іронічно). Спасибі.

Маруся (помалу). Трохим... кида. Цінність Маркович - організатор... Значить, або я, або Леонид зайві...

Леонид (нервово). Прошу слова!.. Я, перш усього, не згоджуюсь, що досить трьох чоловік до тюрми... Цінність Маркович не може йти в рахунок, він - організатор, а не постовий... Він - скрізь, і коло постових, і коло екипажів, і коло Трохима. Постів у нас два, значить треба двох постових... Я взагалі не розумію, для чого навіть піднімать це питання. Оксана з Михайлом зостаються. Тут або пан, або пропав... У всякому разі, коли нас перестріляють, вони не дадуть організації вмерти... От і все. Ніхто не зайвий... І я пропоную це питання знять зовсім з порядку денного... (Схвильовано замовкає.)

Цін. Марк. Панове! Я не стою на цьому, я тільки так... Мені тільки здавалось... Ну, а раз ви всі думаєте, що трьох мало, то залишім це... Я більше, так сказать... Наприклад, товаришка Маруся, будучи тепер... Ну, та годі... Беру свою пропозицію назад... Тепер ось що...

Маруся. Ні, ви докінчуйте! Що таке «Маруся, будучи тепер»? Негодна вже? Да?

Оксана (дивлячись на стелю). Хм!

Цін. Марк. (обурено.) Слухайте, моя люба, що вам бог дав?! Що ви говорите?

Маруся (глянувши на Оксану, гордо, нервово задирає голову). Взагалі мені здається, що товариші неприхильно відносяться до мого вчинку з собою. Я, розуміється, дбала не про прихильність, а про справу. І коли...

Леонид (захвильовано). Марусю! Нетреба! Чуєш? Нетреба.

Маруся (покірно). Ти думаєш?

Оксана. Хм!

Цін. Марк. (поспішно). Ну, покиньмо про це. Товаришка Маруся зробила так, як вважала за краще. Якби не вона, побіг наш міг би надовго затягнутись, а то й зовсім провалитись, бо вже занадто багато людей про нього знає. Ніхто, значить, не думає неприхильно відноситись, а навпаки... Розуміється, спосіб дуже... дуже жорстокий. Можна було б... Ну, та хто його знає... Отже про це нема чого довго балакати. Тепер треба умовитись про деталі... Де і як сходитись, що...

Леонид. Про це ж умовлялись вже не раз. Десята година, правий рівчачок коло тюрми... Що далі?

Цін. Марк. Ну, і добре... І добре... Товаришу Трохиме!

Трохим (який сів коло столу й часто позирав на Марусю). Що?

Цін. Марк. Не забудьте зв’язать вартового. Це - ваша справа. Щоб, бува, не напакостить чоловікові, або щоб він, рятуючи себе, нам не напакостив... Чуєте, Трохиме?

Трохим. Чую... (Не зводить очей з Марусі; видно все більш та більш хвилюється.)

Цін. Марк. (пильно вдивляється в нього.) Що ж ви чуєте?

Трохим. Щоб не напакостив... (Раптом встає, сильно здавлює руки, до Марусі.) Нащо? Нащо ви так? (В розпуці хапає себе за голову, сідає, припадає до столу й ридає.)

Всі якийсь мент здивовано і схвильовано мовчать.

Маруся розтеряно, зігнувшись вся до нього, дивиться великими очима, ворушить губами, ніби бажаючи щось сказати, але не може.

Леонид (раптом схоплюючись, нервово, злісно кричить:) Ви... дурень! Чуєте ви?! Я вам це свідомо говорю. Ви - скот! Не смійте ревти! Чуєте?

Трохим (змовкає, потім помалу підводить голову). Простіть мене. Я, справді, дурень, собака... Вирвалось у ідіота... Простіть, я розумію ваше становище, Леониде...

Леонид. Моє становище? (Непорозуміло озирається.) Моє становище? Що ви мелете? Це мені подобається!.. Та ви знаєте, що за це морду б’ють?!

Трохим (тихо). Бийте... Серйозно говорю: бийте...

Цін. Марк. Ну, панове! А, боже мій, от цього ще не хапало. Ти диви! Може, ще дуель, скажете? Це добра справа... Заспокойтесь, Леониде!

Леонид (дуже хвилюючись). Я - спокійний. Мені нема чого заспокоюватись... Хай інші заспокоюються... Скоти!!! Ви повинні впасти на коліна перед нею (показує на Марусю), сліди її цілувати... Ви... ви... повинні благословлять, що в нашу організацію ввійшла така людина. А ви... ви всі