Легенди Старокиївські - Королева Наталена

Біжить-летить, на ногах міцних коливаючись. Жмут з сириці ремнів на рамено закинувши. Навперейми бере — не до проводу.

А з дніпрових хвиль — голова підводиться. Немов кінська велика, а зелена — як жаб’яча. Чорні губи язиком роздвоєним облизує. Та ще дві голови за першою виставила.

Кинув ремні Кирило на березі. Підтяг очкур, на руки плюнув, ногами вперся в пісок.

— Миритися чи битись? — змій глузливо озивається. Сам не ворушиться. Лише кінець хвоста, як кіт сердитий, звиває-скручує.

— Де вже з тобою, з поганцем, миритись? Битись іду!

Але Змій аж сичить від сміху.

— Лінощі розморили мене. Бач, день ясний який… Тільки лежати та грітися!

— Я тебе підведу! — до Змія Кирило наблизився.

— Чи ж подужаєш? Ліпші за тебе були…

І вигідніше на піску вкладається. Таж не витягся ще, як вхопив Кирило за шкіру лускату. Мне в руках, як ті шкіри волові. Скочив Змій. Спінив хвилі хвостом. Високим стовпом вгору воду метнув. Всі дев’ять голів на Кирила намірює, вогнем дихає, отрутою кидає.

Таж дмухнув Кирило, напружився. Дмухнув вдруге — й відхилив вогонь. Отруя Змієві на лапи когтисті дощем падає. Реве гад, як сто турів ранених. Не від болю реве — з гні-ву-ганьби пекучої.

А з гори співи на діл вже стеляться, ладаном повіяло, близько провід!

Кирило сирицю вхопив, "у три ремені" міцно скручену.

Розмахнувся вільною рукою. І накинув на всі на дев’ять голів. Та й затяг петлю. Аж гад очі вирячив. І впав у воду. Немов гора обвалилася. Захропів, захарчав — і по гадові!..

Вихопив ніж Кожум’яка, що ним шкіри від міздри обчи-щує. Розпоров Змієві черево. Шкіру стягає міцну, лускату:

— Буде дружині княжій на тарчі-щити!

Та вже люд хрещений Кирила обступає. Володимир наперед викрочив. Словом ласкавим до Кожум’яки озивається:

— Не знаю наймення твого, ні роду-племені. Але кличу тебе, богатирю, до столування. Людмилу ж, князівну-донь-ку, за дружину, переможче Цмока, дістанеш…

Низенько Кирило князеві вклоняється.

— Не карай, ясний князю, за слово зухвале! Не богатир я — смерд простий, неотесаний… За ласку володарську твою — спасибі тобі. Але ж князівну ніяково мені за жінку мати!

Показує руки мозолисті:

— Де ж князівні таку руку подати! І з ганьби-упокорення смертю загинула б донька твоя, коли б довелося їй кулешу варити, смердову одежу випрати…

— Не потрібуватиме! — всміхається Володимир, — Від-нині-бо боярином ти станеш…

— Бояр маєш, княже-господине, й без мене безліч! А Кирила Кожум’яку одного. Чим був — тим лишуся, ясний володарю. Коли ж княжою ласкою слугу свого обдаруєш— прошу милості цієї: щоб оселя моя — доки Київ Києвом — Кожум’яками прозивалася. Щоб рід мій про те пам’ятав, з якого кореня вийшов… й чим лишиться навік — хоч би й як ласка княжа його обдаровувала.

БІСИ

— I знов на ігрища? — вдарила руками об поли вдова Янка.

Таж молодий Ізяслав, — її одинак і старечого віку потіха, — тільки шуснув взористою "в розметні трави" лудою. І зелені його сап’янці квапливо замиготіли вузькою стежкою, що до бору бігла.

— Тепер вже до ранку Божого його не побачиш! — хитнула головою старенька. — А прийде, хвалу Богові та сонцю виходящому не віддавши, спати завалиться. Як той кіт! Тьху! — сплюнула спересердя. А серце стиснуло знайоме почуття: гіркість терпка, сум безпросвітний… Така туга-жура, що краще б і не жити!

Пішла коровам на ніч сіна покласти. Таж доглянула: барило коло криниці, що розмочити поставила, — порожнісіньке.

Наважила води, піднесла дерев’яне, відро. Великі краплини з нього дзвінко у чорну глибінь скапували. І перехилила враз до порожнього барила.

Таж чи занадто відром натиснула, чи барило ветхе було, тільки ж вся вода студеним потоком вдові на босі ноги плеснула. А клепки з барила — всі враз розсипались.

— Ой леле! — зойкнула Янка, обтрушуючись. І ще дужче досадою серце защеміло. Струсила ще раз руки — добре, що хоч одежу не замочила! — розставила клепки попід плотом і попрямувала до хати.

Постояла на порозі. Ще раз по обійстю оком кинула.

Кажани нечутним летом почали вже ткати ризу літньої ночі. Небо зорями заквітчалось. Зітхнула стара. Взяла помацки кужіль з комори. І повернула до двору.

— Сяду в стайні! Все одно: крім німої тварини, не маю до кого й словом живим озватися. Самітня — як та грушка-дичка при дорозі!

В стайні ж — двоє коників молоденьких. Най же до людини звикають! Разом-бо й вік вікувати, й хліб святий щирою працею добувати…

Сукала нитку, куняючи під каганчиком, що над цебром з водою повісила. А жура ще дужче серце тисла. Думка за сином бігла.

— Не буде з нього доброго господаря! Ох, не буде!

Он бачить його в дусі, як до лісової галявини поспішає.

Здалека заграва від смолою облитої ватри б’є.

— Ніч купальська!

Від співу аж бір гуде. Чорні тіні — мов біси біля ватри метушаться. Інші — коло заточують, за руки взявшись. Крізь вогонь стрибають, на мить, черленим летом, мов жар, запалають — та й згаснуть у темряві…

Де ж би в таку ніч Ізяслава в дому затримати? Завзятий до танцю — хоч у гудці віддавай! На Добронігу, дівчину чесну, до праці беручку, що мати для сина нагляділа, — й дивитися не хоче.

Немов зачарувала його та Олодара рибалчина. І таки правда-істина, що без чарів то не обійшлося. Ніякої-бо краси стара Янка в Олодарі не бачить.

— Смуглява та чорна, мов пекельним вогнем ошмалена. Та тими зубами білими — гейби у вовка — раз у раз у тому сміху безнастанному виблискує! А в очах — у кожному по сто бісів грає!..

І батько Олодарчин не тільки рибалка, а таки ще й нау-зник справедливий. Всяке тобі слово знає: чи то зубну болість зарікти, чи рану загоїти, чи кров заговорити — все вміє. Ще й зілійник неабиякий. Всяку рость та силу в ній вкриту відає…

На Дніпрі не як інші рибалки, вдень, але ж нічмо "на світло" рибу надить! Люди кажуть: "З русалками знаєтся!"

І таки ж достомитно так. Коли-бо на Почайні оселився — ніхто жінки-дружини при ньому не бачив. А дитинча-немо-вля — Олодарку малу — в хаті годував.

— Русалчина це дитина — не інакше!

І вона це Ізяславові поробила, що до танців такий він завзятий.

Зітхає над кужелем стара Янка. Тріщить каганець, дрібними іскрами бризкаючи, коли навісна комаха жовтавий вогник своєю смертю пригасить. Пирхають ситі коники. Морить сном стару Янку: натупається-бо задень Божий!

А у півдрімлі встають образи давно минулі… Молодість незабутня — як щастя! Як щастя — не тривка!..

І незчуєшся — а вже відлетіла вона. А, здається, так недавно — цією ж самісінькою стежечкою! — й сама Янка на ігрища купальські бігла! Ой літа, літа молодечі! Якими путами вас сплутати, зв’язати? Щоб не тікали ви так швидко? Якими чарами вас зачарувати-спинити?!

І ще нижче хилить біс Унинія зморену сном голову старої Янки…

Не від літньої ночі, гарячої, п’янкої — від згадок тих далеких, молодечих, аж варом обдає стару бабусю. Аж у скронях гуде, обличчя палає, світ у сяйві сліпучому пропадає. Сама ж Янка — не баба беззуба, а красуня весняна — аж ща-стям-радістю горить.

І справді: горить!

Не вчула-бо за думками журливими, що сон радісний перейшли, як мала іскра від каганчика відскочила, на сіно — як порохня сухе! — впала. Золотою ниткою на солому підстілки перекинулась. Вогненною гадючкою побігла. Та й в одежу Янчину сховалася.

Коли ж із ігрищ пригнався Ізяслав, з друзями та дівчатами переляканими, заграву пожежі вглядівши — попелом лягла вся оселя. З заможного господаря сиротою вбогим Ізя-слава зробивши.

Таж не статки-маєтки гіркими оплакував нездара син, а смерть материну, що до неї ігрищами-танцями довів стареньку.

Димом-хмарою розвіялись веселощі Ізяславові. За ніч осінню, слотну став похмурніший молоденький!..

Тільки ціпок з грушки, що коло хати обвуглилась, взяв бідолаха. Та біса Унинія, невидимого. І подався до Лаври Святої — миру душі порожній шукати.

Братом Ісакієм ставши, в печері оселився.

— Не гідний я, з багниська світського ледь-ледь вирвавшись, до чесної братії сопричтен бути. Най святою самотою серце очиститься, мовчанням дух просвітлиться!

І благословив отець ігумен брата Ісакія на "подвиг мов-чальний", на життя пустинницьке, в удолі зеленому, що аж до Дніпра-Славути розливається. Але ж від світу можна втекти, від людей відійти, турботи світу цього покинути. Таж від себе самого як врятуватись?

Блакиттю небесною перед очима брата Ісакія Дніпро розливається. Ліс кучерявими хвилями шум зелений жене.

Таж відвертається від того раю безвинного пустельник.

Біс Унинія долонями невидними очі йому затуляє. Перед зором внутрішнім — духовим — образи минулого лише викликає.

До печери своєї увійшовши, сам власноручно заложив камінням Ісакій вхід. Лишив тільки віконечко маленьке, щоб ним тричі в тижню від отця ігумена просфору та воду приймати.

І все провину свою перед собою брат Ісакій має: нічмо не спить, ранком встає,— зажурений, з вечірньою тінню жалем йому душу, мов саваном, затягає. Гіркість жовчі — за напій йому. Свята просфора — хліб пустельницький — попелом в устах розсипається. А біс Унинія — невідступною тінню при Ісакієві стоїть, світ Божий йому застує.

У печері малій — бій великий іде, як на бойовиську ратному. Ще й нерівний бій. З одного боку — брат Ісакій-бо стоїть, ще й з бісом Унинія за плечима. З другого боку, віконечком маленьким рій за роєм військо сатанинське горнеться. З сопілками, бубнами, гуслями, жоломіями, з тан-цями-хороводами коло брата Ісакія кружляють, аж ранком паде чернець знесилений, непритомний. Тим тільки й тримався Ісакій, що пам’ятав: найдужче диявол нічною моли-твою-співом перемагається. І співав, поклони б’ючи, аж до втоми, знеможення:

— Живий у помочі Вишнього…

А біси вже з Ісакія і на братію лаврську сягають. Братам-просфорникам муку віхолою-заметіллю у коморі закрутять. Пекареві тісто на хліб — аж під стелю зійде. Навіть і худобі безневинній, — як гнус у Спасівку, — докучали.

Меж немає зухвальству нечистих.

На власні очі брат Матвій Прозорливий, що від Господа дар ясновидіння мав, у церкві Божій під час вечірні доглядів: храмом святим ходить нечистий, ані хреста, ані кадила не жахаючись. Плащем взористим, золототканим загорнений. А за пасом — квіття "ліпок" натикано.

Іде проміж братією, в обличчя кожному пильно вдивляється. Та й кине проклятою квіткою то в того, то в іншого. А з квіткою — сон непереборний на брата паде.