Предок - Королева Наталена
У СПОДІВАННІ ЧУДА
— Ultimo veritas ? Останньому — правда?
— Світло олійної лямпи м’яко вирізьблювало гострі риси старечого обличчя дон Фернана де Кастро, званого в Бурґосі "el Sabio" — "мудрець".
Поважний ґранд підвів ясний погляд своїх мудрих очей на молодого Карльоса де Лясерда.
Струнка постать юнака поринала в легенькому присмерку, що поза світляним колом лямпи наполовину приховував робітню вченого, наповнену дивовижними речами.
— Ultimo veritas? …Ні, Карліто! Не тобі відтулиться вона! Бо не ти будеш "останнім"… Може навіть, — лагідно всміхнувся старий філософ, — сам станеш "предком!" Заложиш "новий" рід… з двох "старих", разом з’єднаних…
Дон Карльос повільно глянув на перстень, що з роду в рід давали його Лясерди при заручинах.
Посмутнів і почувався непевно: чейже не завважив дон Фернан, що… і, опанувавши свою збентеженість, діткнувся пугару.
— Ах, правда! — промовив елегійно. — Я, як Пилат, запитую: що вона є? І де схована?…
Дон Фернан сперся на масивний том "Хуан-Міґуелевої хроніки".
— Сину моєї душі![1]. Навіть Христос не відповів Пилатові на те питання!… Бо, певне, це річ не людського розуму. І кожний її собі уявляє інакше.
— Але, мабуть, найчастіше, — як стару бабку, що раз-у-раз повторяє, беззубими устами, ті самі, набридливі "правди"… — викотився, з-під стіни великого ватрану між полицями книг, тяжкий бас старого Херонімо, старого, всіми в домі поважаного Карльосового джури[2]).
Увесь свій вік прожив Херонімо навчаючи юнаків Лясердів володіти зброєю. Річ ясна: за "члена роду" вважати себе не міг, але зачислював себе "до родини". І давнім, кастілійським звичаєм, часто, лишаючись при розмовах близьких панів, докидав і своє слово.
Дон Фернан поплескав долонею по злотисто-гнідих, шкурятяних обгортках "Хроніки": — Істина… чи правда… не буду говорити про неї!.. Але ж, легенди, Карліто, такі ж вірні, як і вона.
Карльосові очі блиснули з-під темної лінії зрослих брів: — І такі ж таємничі… Бо стають зрозумілі занадто пізно… Коли вже сталося те, що вони пророкували, або назначали… Ліпше було б знати свою долю — наперед!
Дон Фернан покрутив сивою головою по широкому, руркованому, округлому як тарілка, комнірі "фрезі": — Милишся, друже мій! У тому велике Боже милосердя, що не дано нам бачити майбутнє!…
— Але ж — питатися не заборонено! — знову покотився з пітьми Херонімів бас. — А тут, із дозволу їх милостей, у Бурґосі, недавно об’явилась…
— Напевне, "знаменита гітана", Херонімо? — мов до дитини всміхнувся де Кастро.
— А саме так! Гітана! Звуть Маріленою[3]. Та дарма, що циганка, за гроші не ворожить! Тільки з надхнення, коли "прочуває" майбутнє тієї людини, що її питає… В біді людям помагає! Де знайти згублену річ — укаже. Чи живий, чи вже неживий хтось довго відсутній — скаже. І коли чуває — дівчина, як дівчина! Але часами впадає в дивний сон. Тоді — хоч голкою її вколи — не чує! Води ж свяченої не сахається, і в сні своєму дивному Господеві хвалу віддає, церкви не цурається…
— Хто знає, які здібності має людська псіхе?… — задумливо промовив учений.
Херонімо ж, опанувавши мову, вже не спинявся… Та бо та ворожка зі славного роду! Від Марії Паділлі[4] походить! Що то так зачарувала колись короля дон Педра, що аж із нею оженився!… Марілена ж не князівна ні принцеса, а звичайна різникова донька![5]…. Тож їхні милості дозволять привести її сюди? Кому ж це шкодить?
Дон Карльос знав, що ось-ось мала повернутись із королівської палати Беата, бо на зміну їй уже поїхала його наречена Каталіна, Беатина сестра.
Там, при змученій королевій, що й на мить не покидала ложа смертельно немічного короля дон Феліпе, за чергою змінялися сестри. Чому ж би не стравити час за гаданням?…
Незабаром міцна Херонімова рука піднесла заслону з кордобської цяцькованої шкіри і впустила ворожку.
З нею прийшов і її батько. Без остраху й позування, циган спитав доньку: — Чи могла б ти, Марілено, доглянути шляхи цього кавалеро?[6].
Гітаніта з гідністю схилила голову: — Спробую, тату! — і сіла в фотель, що його вже підсунув Херонімо.
Простягла до Карльоса руки, повернені долонями догори.
Лясерда не зрозумів і взявся за гаманець. Але циган покрутив головою і знаком показав: покласти руки на Марілинині.
Гітана якийсь час майже суворо дивилася Карльосові в вічі. Потім спустила повіки, глибоко зітхнула. За хвилину дихала рівно й спокійно: спала.
Циган усе уважніше вдивлявся в доньку. Діткнувся до її плеча.
Дрібне тремтіння пробігло невеличкою постаттю циганки. Напружилась, витяглась і вгрузла в подушки фотеля.
Дон Фернан і Херонімо присунулися ближче.
Карльос споважнів. Чув тепло циганчиних долонь, що ніби "відбирали" його власну теплоту. Почував кволість, як від утоми. Здавалося: ось-ось засне й сам… Було неприємно. Але ніби не вистачало сили, щоб струснути цю дрімливість і припинити гру.
— В ім’я Господнє! Чи чуєш мене, Марілено? — озвався циган.
— Чую… Нехай буде благословення Всемогутнього… Бачу години й дні… довгі дні… що йдуть над головою кавалеро…
Уста гітани ледве ворушились. Голос був тихий, безбарвний.
— Що загрожує людині цій? Залізо, отруя, вогонь?…
— Залізо… малі звірята, подібні до псів… Пам’ятай: утрачене знайдеш, коли вважатимеш, що втрачене воно навіки…
Раптом скрикнула: — Б’є година долі його! Хитнулись терези життя й смерти…
Далі шепотіла ледве чутно…
А в дверях стояла стривожена Беата.
Вся, як квітуча ніжність, дивно не в’язалась вона зі своїм важким, двірським одягом.
Блискучими очима вп’ялась у Карльоса, що вглядівши її, вже зірвався з місця.
Але в тій хвилині гітана скрикнула знову: — Слухайте!…
Над Бурґосом упав, як чорна заслона жалоби, похоронний дзвін[7] — "Togue a muerto". За першим покотилися хвилями — все наростаючи — тужні голоси інших дзвонів. Мідяний хор дзвонів із усіх церков приносив Еспанії вістку, що король Феліпе достраждав.
Беата й гітана стали навколішки. Чоловіки хрестилися.
А за мить Беатин повіз і Карльосів кінь гнали до Бурґосу.
* * *
У великій кімнаті королівської палати тривало гнітюче, як загроза, мовчання. Мов перетворені на статуї, без руху, сиділи в ній дві постаті: королева-вдова, донья Хуана, та її сповідник, падре Інніго де Санто Еспіріто.
Думка одної блукала в безкраїх просторах жалю; другий, взагалі, ніколи не помічав світу.
Вираз достойного спокою — приписаний суворою етикетою еспанського королівського двору, — спочивав на безкровно-блідому обличчі королеви, що ніби скам’яніла в своїм болю.
Відсутній погляд занадто розумних очей, здавалося, не пізнавав і не бачив нічого.
Нечутно до кімнати вступив начальник королівської варти, де Сандоваль[8], молоде обличчя якого дивно не гармонізувало з передчасно посивілим волоссям. Завмер у глибокому поклоні.
Якийсь час донья Хуана, немов не помічаючи його, мовчала. Потім струснула головою, наче будилась із задуми: — Ще щось існує на світі?
— Милостива володарко — почав Сандоваль.
Сухі, великі очі королеви блиснули, мов у гарячці: — Не володарко… вдово!-.. — і чарівно-мелодійний її голос, що ввесь Мадрид звав його "неземським"[9], зломився, немов ніжна, скляна голка. Восково бліда рука торкнулась чола. — Вдова… А вдові не личить зберегати попередній хід життя…
Опритомніла цілком. Говорила вже не зломана горем жінка, а наказувала королева.
— З цілим двором, я сама допроваджу тіло дон Феліпе до його батьківщини — Австрії[10]. Вирушимо ще цієї ночі.
На мовчазний поклін здивованих, увійшовших за Сандовалем грандів, що вже заповнювали залю, додала: — По дорозі заїдемо у визначні церкви Еспанії. Помолимося перед чудотворними мощами та іконами. Прохатимемо чуда… Чуда, що не може не прийти![11].
І почалася дивна мандрівка живих із мертвим…
Слаба здоров’ям, але призвичаєна до аскези й самовмертвіння королева[12], не знала втоми. Не бачила перешкод, ані перепон. Скелі чи провалля, річки й потоки — скрізь мусіла бути дорога жалібному походові.
Скрізь у кожної чудотворної ікони, у кожному Божому храмі, донья Хуана просила чуда: воскресіння забальзамованого тіла короля![13].
* * *
Зміцнявся холодний подих вітру з гір. Співав зловісно, наганяючи присмерк на червоні язики-шпилі далекої Сієрри. Гасив відблески осіннього заходу, натягаючи м’яку, біляву імлу, що кучерявилась і розсипалась, мов жива, невловима істота. Ту імлу, звану "callina", — що приходить на зміну літнім, розпаленим дням.
На великому возі-катафальку коливалась чорно накрита труна.
Знервовані безупинним похоронним співом коні пирхали від нагору смолоскипів, свічок та хмар кадильного диму, що всмикувався в осінню імлу, над розпучливо-порожньою, мертвою, — як місячна поверхня! — Кастильською пустинею[14].
Густіли вечірні тіні. В серці набирався нестерпний жаль…
Лясерда, Сандоваль і два ченці відстали від походу. Повільною ходою пустили коней. І "попустили поводи" своїх думок.
— Ще з дитинства зберігає пам’ять, — згадував дон Карльос, — спомин про один Страсний Тиждень — "Semana Sапta"… З усіх усюдів ідуть процесії… багато дерев’яних "рухливих" статуй. "le movimiento"… пливуть із процесіями, одягнені в шовк і оксамит… Ті статуї робили примітивні й трагічно-непристібні рухи… Сьогодні мені здається, що ми робили такі недоцільні й непристібні рухи. Що, власне, ми є такі "рухомі", дерев’яні статуї " le movimiento"…
Чернець-домініканець підвів гладко виголену, з вузеньким тільки віночком волосся, голову: — Часто закидували мені в Римі, — і не тільки самі ляїки, але й духовні — що ми, еспанці, вдягаємо святу віру в надто людські форми реальних страждань… А як розбудити в людях бажання пожертвувати Господеві, з любови до Нього, наші людські пристрасті?
— Офірувати пристрасті! — зітхнув Сандоваль. — Чи ж ми офіруємо їх цим безконечним походом? Чи… може служимо їм?
Глянув на довгу стяжку повозів і верхівців, що вилася попід горою, ховаючи вже свій початок за звислою над дорогою скелею.
— Справді: Страсний Тиждень! — зітхнув удруге.
Один по однім, тут і там, розсвічувались і палахкотіли світла смолоскипів.
Блимали свічки в руках ченців при труні і плакали прозорими, восковими сльозами.
"…в день останній землі воскрешу його…" — метав вітер звуками між коругвами.
Вийшли на ширшу долину. Початок походу вже зупинився. На великих марах спустили на землю труну.
