Предок - Королева Наталена
Навіть при сумному дворі доньї Хуани, що її тепер усе частіше називали потиху: "ля льока"[66], не легко було знайти журливіші очі й ходу, як у привида, що блукає серед могил. А тьмяний, згаслий голос Каталіни можна було почути тільки тоді, як до неї звертались із запитанням…
І з дня на день виразно в'янула молода графиня Лясерда. Танула, як офірна восковиця перед образом Пресвятої Діви.
— Мов за життя переходить очистець! — хитав головою патер Інніґо.
Бачив, що лишається одно: розпитати саму Каталіну… Не на сповіді, не "за правом сповідника", але як друг, приятель, що знав її з дитячих її літ.
— Увійти в її душу добровільно відчиненими дверима приязні, — формулював свою думку патер Інніґо.
І на хвилину не припускав, щоб якийсь гріх був джерелом її суму.
— Але, — поможи мені Боже![67]. — Скільки ще, крім гріха, є "гірких трав" у темному садку людського серця!
Чекав уже чималу хвилину під аркадами Сан Хуана поки Каталіна закінчить у храмі свої молитви.
Прислухався, як молитовний настрій причаївся під склепінням манастирських аркад і ласкавим сутінком згорнувся в кутках довкола ґотицько-мавританських колюмн, що поміж них тихий вітрець приносив свіжий віддих Тахо.
Де ж ліпше як тут відкрити серце й випустити з нього того неспівучого птаха — журбу?
Патер Інніґо тількищо витяг з-за пояса вервицю — улюблену так св. Домініком, — як легке шелестіння шовку повідомило його що донья Каталіна вийшла з храму.
Ще того ж таки вечора, маючи всі потрібні інформації, патер Інніґо замкнувся з дон Карльосом для довгої розмови.
Вже перші речення домініканця схвилювали Лясерду.
— Та ж, отче, — спробував сховати свою стурбованість дон Карльос, — "катарів" уже довго нема! Ніхто бо, — спробував легенько всміхнутись, — ніхто ж бо, більше за ваш святий орден, не допоміг тому, щоб зникла про них і сама згадка…
— Маєте правду. Ось, — підсунув чернець зшиток, — саме читаю повідомлення папі Іннокентієві ІІІ-му, від архиабата Арно де Сіте. Тут зазначено, що одного тільки дня — 21 липня року 1209-го в місті Безіє знищено двадцять тисяч альбіґейців: чоловіків, жінок і навіть дітей. Місто ж підпалено з усіх боків і мало таку температуру, що дзвони танули по дзвіницях… А ось знову… Але, ви самі прочитаєте усі поважні числа й переконаєтесь, що насіння лихих трав росте й там, де його не сіяно. Лихі ж думки не горять і в огні, в якому тануть дзвони…
— Але ж із чого ви бачите мій нахил до катаризму?
— Почнемо з перебільшеної аскези… Саме з такої, яку пропагували оті "поети з Романії", що для них святий хрест є "образою Сотворителя".
Лясерда схвилювався дужче. На мить затримався й спитав:
— А хіба свята Церква не навчає аскези?
— Навчає. Однак не вимагає погорди "до всього сотвореного" нібито "лихим на спокусу душам."
— Тобто регулює її скажім: "кесарево — кесареві…" — завважив Карльос із ледве помітною іронією.
Домініканець притакнув поважно:
— Власне! Церква наказує пости, у всякі дні. І Христос споживав риби і ягнята. І не заборонив "плодитись і множитись".
Карльос закусив губу й ворушив шпадою. то підносячи, то спускаючи полу свого оксамитного плаща.
— А призирство до даного нам Богом життя неминуче приводить до шукання смерти. — немов думав у голос домініканець і, поглянувши понад голову лицаря, холодно додав:
— А занадто велика чеснота чистоти інколи приведе й до гріха перелюбства.
Карльос зірвався з місця:
— Падре!
Домініканець не поворухнувся.
— Дон Карльосе, я говорю з вами не як "духовник королеви", що бажав би керувати й сумлінням усього двору. Говорю з вами, як домініканець. "Доміні канес" — "пси Господні" називають так нас ті, хто хоче зганьбити нас цією назвою. Та ж я приймаю її як почесну. Для мене це честь залишитись вірним Божим псом, коли "люди" — що хочуть дати "вище людської моралі" — зраджують Бога. І навіть такі, як ви, — сидіть спокійно! — такі як ви, дон Карльосе, втрачають інстинкт порядку і рації.
— Хіба і в це зле вірити, що коли людина спірітуалізується настільки, аж стане вище за звичайний людський рівень, — зблідлим голосом спитав Лясерда, — то не вона Люцібелеві, а Люцібель[68] мусить коритись їй?
— Кличе до того не прямування до Ідеалу, до ІДЕАЛУ — з великих літер! — а кличе гріх того, кого ви назвали Люцібелем — гордощі й зарозумілість. Я — мовляв, — не такий, як інші!" Так, дон Карльосе! Ви стоїте над самим краєм безодні! Як би ви не пручались, я спробую відтягти вас від неї. Не "чистої" чи "вищої" віри ви шукаєте, дон Карльосе! А віри "легшої". Віри, що потурала б вашим нахилам і… примхам… Я знаю, що говорю: і примхам.
— "Легшої", падре? А як же аскетизм? — боронився Карльос, як вояк, що до останнього мусить устояти на своєму становищі.
— Говорю про вас: ваш аскетизм перетяжує тільки в тому, що не є для вас осередком вашої туги й ваших бажань. Не про "чистоту віри" йдеться вам і "поборникам чистої віри". Вам особисто йдеться про те, щоб розбити прості — страшенно прості! — але невмолимі закони Церкви. Тому ви простягли руку до "чистих" — катарів. Хоч добре знаєте, що коли вони простягають руку, то, тим самим уже… підставляють ногу! Ви не могли відмовитись від подружжя з доньєю Каталіною тоді, як їздили до Бурґосу, після події зі скаженим вовком… Знаєте, також, що лицарська присяга дамі — така ж, як шлюб — непорушна річ. Тепер же ви шукаєте дверей, що ними можна було б "чесно" відійти від дружини — що фактично дружиною вам не є. І от, вам підсувають "віру", яка рве пута, як "темні і безпідставні" та "Євангелією необґрунтовані пересуди", чи навіть "забобони". Рве пута "ваші" і "її" — не Каталіни!
— Її? — ледве чутно спитав Карльос і відчув, що цим словом відкрив своє найслабіше місце, що в нього зараз може прийняти смертельний удар.
— Так: її — Бе-а-ти! — роздільно підкреслив патер Інніго. — Тому ви шукаєте міцної й певної підойми, щоб "звалити Церкву". Бо ж, мовляв, коли її звалите — разом із нею впадуть і її "законні пута…" Розумієте тепер, що мені — ченцеві ще й домініканцеві це не може бути "всеодно", "байдуже"?…
І спокійно розмотував далі клубок думок, ніби читав якісь старі акти.
Не міг не спостерегти драми Беати і Карльоса. Втративши надію на особисте щастя, Карльос шукав спочатку тільки забуття в "гарних прямуваннях" поетів-лицарів до святого Ґраля…
Того св. Ґраля, що його — нібито переховують у печерах Монсеґюру оті ніби "чисті" й "досконалі" катари.
— Отче, та ж хіба лицареві ганьба йти шляхами найшляхетніших із лицарів? Хіба ж не шукали св. Ґраля й Альфонсо II Араґонський, і Ричард Левине Серце й багато інших? Чи ж св. Ґраль не досить висока міра для життя людини?
Голос Карльоса звучав, але пе певністю, тільки глибоким сумом.
— Так, мій лицарю! Все, що ви говорите — так. І все це має своє — страшне: "ні!" Затямте собі одну істину: кожний наливає келих св. Ґраля замість св. Крови Христової власним опоюючим напоєм своїх бажань! А тоді воює за них… а не "за св. Ґраля!" Воює тільки "під прапором св. Ґраля"! Лише під гаслом Святої Крови!.. Це є одна з найбільших пасток злого духа на піднеслі душі… Перед хвилиною я вам цитував про спалення тільки двадцятьох тисяч християн… людей! Тільки — двадцятьох тисяч! Розумієте ввесь жах цього слова: "тільки!.." А це — лише мала часточка всіх спалених, знищених, загинулих! Так, що ж? — патер Інніґо перестав стримуватись і в голосі його зазвучали ноти болю й тривоги. — Гадаєте, що я, домініканець — "пес Божий" — можу спокійно дивитись, щоб лицар вашої вдачі причинився до дальшого палення таких же християн — людей? Наших ближніх, братів! — До дальшого нищення отари Пастиря Доброго?! Чи розумієте ви, дон Карльосе, куди ви йдете? Куди хочете повести християн, людей, наших братів із нашого краю? Я сказав, що хочу вас урятувати від безодні, над котрою стоїте… Врятувати, навіть проти вашої волі. А коли б ви не схотіли свого порятунку, я буду приневолений рятувати тих, кого ви хочете повести за собою! Тож уже навіть іде мені не про вас…
Зблідле Карльосове обличчя враз ніби постаріло.
— Потребуєте часу на розміркування, щоб дати мені відповідь? — спитав хвилюючись патер Інніґо.
Лясерда підвівся.
— Ні, отче. Приймаю відразу ваші рації. Про дальше, очевидно, будемо говорити потім…
Добровільно дане слово сковувало Карльоса нерозривним ланцюгом.
Безпросвітньо-сірий присмерк враз немов упав на його душу, на все дальше життя… Затирав усі обриси, всі барви… Несамохіть зітхнув важко:
— Святий Ґралю!.. Шукають його і в Монсеґюрі й в Монсерраті…
— А він — у нас самих, дон Карльосе! Це — наше власне серце, налите світлом Божої любови… Любови не до єдиної людини, не до своєї тільки родини, а любови до людства! І треба нести цього "святого Ґраля" світом, іти з ним шляхами й стежками життя так, щоб не розбризькати ні краплини… А обов’язок — не тільки лицаря, але кожної людини завжди подавати спрагненим, знесиленим, хворим, тілом чи духом, цей святий Келих Любови Великої…
— Ах! — зітхнув іщераз дон Карльос. — Шляхи життя! Та хто ж їх укаже?
Чернець витяг зі столу купу зів’ялих пергаментів:
— Ось, я приготовив для вас, приятелю. Розшукав по різних хроніках. Може тут знайдете вказівки… Черпаючи ж, згадаєте, що при посвяченні в лицарі, ви присягали на свого меча: "Товариства людей віроломних уникати буду…"
Карльос просидів до ранку над невідомими йому документами роду де Кастро.
Вичитав у них, що один із його членів із піренейської галузі помандрував до "далекої Скитії" де "тече велика ріка Бористен…" Подався туди, прищепити там і "зберігти віру, яку нищили вогнем і мечем у Романії".
З тієї ночі Лясерда зломився.
Схвильоване до дна його серце не знало де шукати заспокоєння…
Жив, мов у страшній зморі, свідомий, що його найглибші таємниці відомі, і чужі очі читають у його душі ясніше, ніж його власні.
Все здавалось: десь тут чує кроки великого, стихійного, що наближаються до невідомого, що прийде! Неминуче! Коли ж воно прийде, тоді зникне все, що досьогодня було мріями, плянами життя…
Почнеться нове життя — несподіване, неймовірне… Але цілком нове!
Казка? Може! Але не та, де сам собою горішок перетворюється на золотий повіз, що везе в чарівні країни, де все приходить задармо, на мах палички доброго чарівника.
