Предок - Королева Наталена
Вхопила плащ і, як кидаються з берега в річку, пірнула з намету в ніч…
Чи ж це та ніч, — де вона шукала рятунку — обіймає її? Схилившись над нею, заглядає Беаті у вічі очима-зорями?…
Зникла дійсність…
Але ж… не було це й у сні, чи мрії! Карльосові уста припали до Беатиних рук, цілували їх іще й іще… без ліку, без міри…
Безсило схилялась… нижче й нижче, поки не зустрінулись її уста, в присмерку, з Карльосовими устами.
І згасла — мов зоря на світанку! — тривога. Вмовкли болі серця. Втихла боротьба…
Який же спокійний довкола океан радости й сліпучого сяйва!
Тепер — тільки смерть! Щоб — ось тут! — враз за брамою кохання обірвалась нитка життя… Тільки так повинно бути!… Тільки так, перестане бути "скороминущою", а стане "вічною" ця сяюча радість…
Вигуки, посвист, виття псів, брязкіт зброї, звиті клубками вогні… А попереду всього — вогненна куля летіла на них… до намету…
І вже — кара? Вже летить на них пекло? За одну лише мить надії?…
Беата вирвалась із Карльосових обіймів. На себе, тільки на себе! — готова вона приняти всю кару, всі муки!
Зробила крок назустріч вогненній істоті, що шалено крутилась перед нею на однім місці в жахливому танку…
Карльоса залили вогні сплутаних думок.. як у хвилину смерти… Лицарська честь… образ нелюбої нареченої… розшматована вогненною потворою Беата… Перемога "Звіра"!… перемога сатани…
Вирвав з піхви шпаду. Була це та "щаслива, благословенна": ще з хресних походів!… У рукоять вправлено частину правдивого Голготського хреста!
Немов навмисне подав її Херонімо при відході дона Карльоса на варту!
Ще мигнуло в думці: — Не моєю силою! Твоєю, Архангеле Святий, що переміг зло!
Стрибнув перед Беату…
І, — як за Сідові часи, — коли не платні тореро[28], а лицарі й гранди, — за честь показати свою сміливість і зручність, іще воювали з биком — підніс шпаду, нахилився прудким рухом, натис тягарем усього тіла…
Шалений звір лежав, приткнутий до землі у ніг дон Карльоса…
Гамір і метушня гонили табором, як хвилі прибою. Але завмирали біля володарчиного намету. Лясерда нічого не чув і не бачив довкола. Гнітючий сум і смертельна втома обхопили його.
Сморід спаленого вовчого м’яса й обгорілої вовни викликали незносиму фізичну огиду.
А думки, — мов молоти по наковальні — дзвонили в скронях: чей же так заб’є він те — найліпше! — що виросло в його душі?
Сказано бо: — "Коли око твоє, чи правиця твоя спокушує тебе — вирви їх і відкинь від себе…"
Раптом охолов. Оглянувся довкола.
Серед тих, що витали його, Беати не було.
* * *
Донья Хуана турбувалась у сні, маячила: — Пам'ятаєш, мій Феліпе? Той день… хмари над морем… Але, дарма, що випили вони море до дна, принесли вони спрагу… Спрагу й посуху… І лягли мені на серці цілою своєю вагою… Чом-бо не дали мене до манастиря? Чому?… Прецінь я була приправлена… готова… Потім прийшов ти, мій Феліпе, до мого життя… і став моїм життям! Щастям… усім для мене!… Ах! Ті на гарт розпечені хмари! Вони — як смерть твоя! Вони нищать усі мої надії, всі мої пляни!… А час летить, скоками Титана і топче все…
Застогнала болісно.
Схилена над нею Інес почула близько біля намету метушню і крики. Рух, що ним перед хвилиною хотіла збудити королеву, перервати її змору, — завмер.
А донья Хуана маячила далі: — Йшла я, ступаючи по тернях… Як би ж то не ті брами!… Ах! Брами! Скільки їх у житті! І всі, всі— замкнені…
Голос стихав. Заспокоювалась.
І за наметом заспокоювалась метушня. Та ж, коли стало цілком тихо, королева розплющила очі, немов саме ця тиша збудила її. Затримала погляд на Беаті, що стояла біля заслони в ліжницю.
— Яка ти втомлена, бідна Беато! — промовила донья Хуана ласкаво, ніби продовжувала почату розмову. — Відпочинь, дитино!
Підвела руки до чола.
— Щось таке сумне мені снилося! Забула що!.. Але так темно в моєму серці!… Так темно… Договорила вже в півсні.
Інес обтерла її скроні лявендовою водою. Королева не розплющила очей: спала.
— Що сталося? — пошепки запитала подругу Інес.
Глянула і злякалась: така, до непізнання змінена, стояла перед нею Беата, з рисами загостреними, неначе в мерця.
— Чейже не вертався, справді, з гробу дон Феліпе? — підсвідомо майнуло в душі. І серце захололо жахом. А донья Хуана знов опритомніла: — Вже близько потішення! — промовила цілком упевнено й спокійно. — Ти це чуєш також, Беато! Я знаю: саме ти мені скажеш… Іди, відпочинь, бідна моя…
Беата схилилась до королеви. Ні, це не була для неї "королева!" Була це вбога, нещасна, близька й рідна істота… яка терпіла — аж до втрати розуму! — від кохання.
Яка їй ближча й рідніша була в цю хвилину донья Хуана за сестру, за Каталіну! Так: і донья Хуана — як і сама Беата! — гине від муки кохання… І її — як і Беатине! — життя розбите…
Обняла донью Хуану, як подругу. Хотіла сказати їй так багато, ніжного, доброго!… Але слова не йшли. Ворушила губами, чула як тремтять вони… Але звуків не було.
Королева припала головою до Беатиних грудей. І вперше по смерті дон Феліпе розплакалась…
Але прокинулась ранком донья Хуана надиво спокійна. Навіть усміхнулась до приявних, коли одягали її.
При Службі Божій підійшла до Божого стола, а за нею дами…
Бідна Беата не порушилася з місця, занурена в глибоку молитву.
Тричі бо того ранку підходила вона до сповіді. Але ж марно прислухався патер Інніґо: ні слово не злетіло з її уст. Тільки сльози заливали обличчя, як літня злива заливає вікна.
— Заспокійся, доню: прийдеш завтра, як пошле Господь мир у твою душу — тішив її сповідник.
Але ні завтра, ні пізніше не прийшла Беата до сповіді. І ніхто не знав, чи зійшов мир у її душу.
Двір захвилювала трагічна новина: красуня Беата де Кастро, злякана скаженим вовком, утратила дар слова! Беата де Кастро стала "Беатою Німою". Зітхали, жаліли, спочували…
Одна тільки донья Хуана радісно дивилась на Беатине нещастя. — Нема в цьому біди! Це — знак на хвалу Божу! Беата заговорить, як прийде час! Вона нам скаже, коли оживе король… Тепер немає найменших сумнівів.
Францисканець, патер Антоніо, підводив очі до неба: — і Senor, dad уа luz! Господи, пошли вже нам світло!… Верни нам світло розуму!…
А в таборі все частіш пролітало ледве вловиме — як зітхання! — коротке слово: — i Loca! "Безумна!"…
Здавалось, тільки трьох на цілий табір, не зворушував безнадійний стан божевілля володарки: патера Інніґо, Беату і дон Карльоса Лясерду.
* * *
Три доби мучився могутній аркебузієр Педро. Вирвана щока, що відслонювала зуби в обох щелепах, завдавала йому страшні муки. Свербіла й пекла справжнім "пекельним" вогнем.
Педро рвався, зривав пов’язки, ридав, вив, міцно прив’язаний до носилок для ранених.
На третій день вкусив доглядача францисканця, брата Норберта, що небачно наблизився з питвом до хворого.
Жадні ліки не втишували шалености. І духовник прийшов із екзорцизмами — "страшними молитвами".
У хворого налились кров’ю мученицькі очі, пов'язка сповзла з рани й піна, — як у змиленого коня, — наповнила жахливу діру в обличчі.
Коли ж його погляд упав на блискучий, золочений хрест і коли священик бризнув на немічного свяченою водою, Педро, мов ножем розрізав мотузи, що зв’язували йому руки, кинувся на срібний казанок зі свяченою водою й угризся до металю зубами так, що закляк на ньому. Більше вже до тями не прийшов.
— Диявол увійшов у Педра! — була загальна, нерушима думка табору, хоч лікар-астурієць стокрот розповідав про те, що в рідних його горах, в Астурії, така смерть досить часта. Так умирають покусані скаженими вовками.
Люди годились. Однак додавали: — Але в Педра ввійшов нечистий!…
Доглядачеві-"фраєві" вже тричі — "на честь Пресвятої Тройці!" — припалювали вигрижену рану розпеченим до білого гарту мечем.
Змінила подія з вовком і Карльоса Лясерду. Він кілька день не виходив із свого намету. До всього байдужий і задуманий, довго радився з патером Інніґо. І попрохав у королеви дозволу та від’їхав до Бурґосу.
А по його від’їзді домініканець прийшов відвідати німу.
Здавна знав бо родину де Кастро й обох дівчат любив, як вуйко небожок. Ніби ще вчора бачив їх — і Каталіну й Беату, — як підходили до першого св. Причастя.
І — незвичайні в устах падра Інніґо! — зазгучали ніжні ноти: — Не журись, доню. Людина здебільше не знає, чого хоче. А як і знає, — чого саме, то не знає — нащо. Господь не бажає, щоб обвинувачувала ти себе в тому, в чому немає твоєї провини. Він знайде вихід…
"ЧИСТІ"
Перед світанком того дня, коли похід мав увійти в Толедо, до табору прибились два подорожні. Сандоваль — він тієї ночі командував табором, — із цікавістю дивився на прихожих і не міг не згадати, коли вже бачив такі ясні обличчя, таких спокійних людей.
— Diaos vos benediga! — привітався старший старо-провансальським привітанням.
Широкі, чорні плащі й чорні ж баскійські берети не робили приходьків подібними ні до гірських пастухів, ні до селян.
— Лікарі?… Астрономи з Провансу?[29].
— Слуги Божі з Романії, — пояснив старший, із блідим обличчям аскета й глибоко запалими очима.
Мешканці долини Родану[30] та Піренейських країн не признавали себе васалами ані Франції, ані Араґону. І давали своїй країні невтральну назву, пов’язану з давниною: Романія.
— Прохаємо милостивої авдієнції в королеви доньї[31] Хуани.
Сандоваль пройшов рукою по білій щітці свого густого, сивого волосся й наказав чекати: — До відповідної хвилі.
Але щиро додав: — Тільки не можна сказати, коли вона прийде.
— Вона прийде! — так упевнено притакнув старший прихожий, ніби це залежало від нього, а не від доньї Хуани.
— Вона прийде! — і попрощався тими ж словами, що сказав вітаючись: Diaos vos benediga!
І справді, швидше, як можна було сподіватися, дочекались "слуги Божі з Романії" приобіцяної Сандовалем "відповідної хвилі".
Доньї Хуані настільки полегшало перед Толедом, що того ж таки дня вона прийняла чужинців.
— Колись король дон Педро Араґонський обставав за тими, що переслідувані були несправедливо[32]… його шляхотна рука простяглась над розпорошеними…
Далекий погляд доньї Хуани затримався на старшому, романському втікачеві — Монфорові. Думкою пролетіло: Монфор! Це ж нащадок саме найжорстокішого з переслідників! А тепер він просить захисту перед переслідуванням! Дивні діла Господні!
— І я не замикаю дверей перед переслідуваними, — промовила задумливо.
