Легенди Старокиївські - Королева Наталена
Торкнулось блідих, "папірових" тонів гобеленів на стінах. Знов повернуло до столу й поцілувало тепле золото скрипки, недбало киненої між опалізуючим склом мурранської вази й докінченим, але не підписаним листом. І завмерло, зачудоване, припавши до образів-портретів. Кожна-бо намальована постать — так само, як і раменатий муж коло вікна, — була залита дорогоцінностями майстерно виписаними, аж в їхніх іскристих переливах гасли обличчя, дарма що випрацювала їх рука вправного митця.
Муж пригладив рукою темне, ледве торкнуте сивиною волосся. Відійшов від вікна й схилився над листом. Перебіг очима перші рядки. Але, немов враз пригадавши собі весь зміст написаного, не дочитуючи, підписав:
— Карло, граф Сен-Жермен.
Запечатав зеленим воском й написав адресу:
— Monsieur Arouet de Voltaire Ferney, Suisse.
Всміхнувся поблажливо. Так їдкі фанфаронади й висміювання всього на світі не перемогли у "Фернейському старці" звичайного, загальнолюдського страху смерті?
Monsieur Arouet прислав до графа Сен-Жермена гінця. Прохав у "великого вченого й дослідника тайн природи" того чудодійного еліксиру, що дозволяв Сен-Жерменові продовжувати собі життя "майже на два століття".
"Великий вчений", — знов всміхнувся граф, — А ще так недавно "людина, яка знає все, і ніколи не вмирає"!59
Як же байдужі всі ці епітети! Виростають-бо вони або з надії одержати поміч, або з відмови виконати прохання, заздрості та зависті до слави "великого мага"…
На хвилину погляд "мага" затримався на образах-портретах. Був задоволений ними. Барви, над якими працював протягом кількох літ, знаменито передавали іскристу гру самоцвітів. Були прозорі й сяйливі. Але скількома зусиллями, якою терпеливою працею дійшов до цього свого винаходу…
— "Магія"! Вона зветься працею — ця його "магія"! Невтомною й систематичною, з безліччю знов й знов перероблених дослідів… Той самий шлях привів його й до утворення в лабораторії самоцвітів, й до відкриття, що перли можна плекати й "вирощувати"… Як горох у городі!
Відгорнув тонке мереживо й милувався великими рубінами шпоньок. "Реконструїровав" їх, сплавивши з малих камінчиків60.
"Аби знати рецепт!" — згадав зненацька дотеп кухаря графа Франца Ракоці й запевнення пишного своїм умінням слуги, що він знає рецепти всього, що лише варто з’їсти на світі…
Згадка зірвала зітхання з Сен-Жерменових уст.
— Як же давно це було!
Тоді "граф Сен-Жермен" був тільки кучерявим, смуглявим хлопчиком у палаці ще не жонатого Франца Ракоці. Ще не відіслано малого Карла з Ракоцієвих маєтків до Відня, а потім — до Італії, де "всиновило" його містечко Сан-Джермано й дало йому, безбатченкові, ім’я…
Як весело ганявся смуглявий, здоровий хлопійко над Тисою за металево-блискучими синіми та зеленими "бабками". Чи не вони перші збудили в його очах і душі ту пристрасну любов до блискучих, сяючих, баревних самоцвітів?..
Чи ж не там, — під тінню гори "Попа Івана" забриніло чутливими струнами його дитяче серце від голосу трембіти і фуяр? І від того часу вже не вгасав в його душі вічно співучий ритм. Сен-Жермен з пасією віддався студіюванню музики. І дійшов в ній до такої досконалості, що:…"не мав більше чого осягати. Хоч кинь!"1 — як писав маркграфові Анспахському. Ах, те листування! Мало не зі всіма коронованими чи визначними людьми Європи! Щоб вести цю кореспонденцію, справді треба було б мати принаймні "планетне" життя!..
А в світі ж стільки цікавого, що на нього не вистачає часу, хоч би й надточував дні безсонними ночами… Так і цю ніч, забув про час, працюючи над досвідами "штучного зросту перед"… Аж палило втомлені очі й пересохлу, як від спеки, горлянку. Пив освіжуючий ранок весняного дня. Одного з тих радісних днів, коли почуваєш себе щасливим на світі, навіть і без щастя…
— Щастя! — хитнув головою з усміхом старшої, поважної людини над марними, дитячими вигадками.
— Хто ж може про себе сказати, що справді був щасливий у житті? І в чому вона, ця веселкова омана — щастя?..
Витяг у задумі з кишені золоту, прикрашену гемами табакерку.
— Це — не його виробу самоцвіти. Пам’ятка… ще по батькові!.. — Задивився на майстерно вирізьблену у смарагді Палас-Атене, яка вдаряє списом старця Хроноса. А він випускає з рук косу й клепсидру.
— "Мудрість перемагає час…"
В гемі-смарагді немов зібралось все наростаюче світло дня. Загорілось сліпучою іскрою. Розбилось на сніп тонких промінчиків. І утворило зорю, що випускала і знов втягала в себе світляні відростки.
Сен-Жермен вперся поглядом у сяйливу пляму. Думку скупчив на формулі:
— Побачити людину, яка вірила, що пізнала щастя.
І межі реального зникли.
Спираючись на ціпок, ледве пересуває ноги молода жінка. Іде немов не до затінку понад берегом річки, а до брами смерті, на вічний відпочинок. І ці кроки — її останні кроки по землі. Спинилась. Аж перегнулася в попереку, так міцно вхопили її болісті. Пальці стерпли, а тіло немов все, вщерть, виповнили гострі леза.
Таж молоде життя пручається. Глибоко вдихнула повітря. І жовта, каламутна імла, що була застелила світ, відступила.
Гірська осінь, гаптована пурпуром, кована золотом і бронзою, кожним листочком всміхається до молодої жінки.
— Іди до нас, голубко! — манить мандрівницю сліпучими движками-бліками річка під схиленими вербами. А могутні осокори дзвонять ледве чутно металевими, зарожевілими листочками-дукачами. Гора відмежовує цей куток землі від решти світу.
— "Піп Іван", — тихо вимовили уста молодої жінки. Не відриває погляду від гори. А очі наповнює ніжність, аж сльозою зайшли. Немов по довгій розлуці зійшлась з близьким приятелем, з рідною істотою. І безсило витяглась під ліщиною:
— Тепер спокійно помру!
Піп Іван-бо — не звичайна гора. В ній замкнено святого Божого священика — праведного й несмертельного. Грішне людське око не може побачити його — жодне! Таж він — бачить й чує все. Тільки не сміє на людську біду відізватись — аж доки "не виповниться час"… Та й як би могло грішне око побачити "Попа Івана", коли ж він — найстарший з тих трьох східних володарів-царів, що то прийшли "по зорі" Христу поклонитись!
— Отче Іване! Заступись за мене, грішну! — ледве чутно летить з подихом вітру голос з-над річки.
Жінка омліла. Коли ж прийшла до тями, була уже не сама: коло неї ворушилась маленька, квола істота — її дитина.
І здалося жінці: тепер цілком і назавжди запали за нею двері рідної хати. Тієї, що з порога її сумно дивилася мати… А батьків голос не сльозами, словами плакав:
— Іди від нас! Іди геть…
Болість і жаль віднесла з собою з рідного дому. Та ще — дорогоцінне пуделко, що дав їй "він", її коханий Франц… пан-магнат… великий пан! — той, що дав їй щастя…
Видина раптом так наблизилась до Сен-Жермена, що на обличчя "мага" повіяло теплою вогкістю нагрітої за цілий день сонцем води, напоєної запахом лози. А жінка — там, у смарагді! — намагаючись з останніх сил, досунулась до самої води. Обережно обмила дитину, загорнула до м’якенької ряднинки. У вузлику її мала, заздалегідь наготовлену для не народженої, але уже дорогої істоти — частини власного тіла.
Тремтячими руками перебирала в клуночку. На сонці блиснули іскри самоцвітів і золота.
— Скільки ж разів так блищали вони, коли "він" виймав це пуделко, щоб понюхати табаки!
Жінка дивиться на майстерно вирізьблену гему: Палас Атене вдаряє списом старця Хроноса, а він випускає з рук косу й клепсидру. Для жінки це:
— Архангел Михайло перемагає смерть!
Від’їздячи до Італії, Франц дав коханці це пуделко. Жодного іншого подарунка від нього ніколи не взяла, крім цього — єдиного.
— Не золото-самоцвіти даю, — казав-бо Франц, — а долю дитині: по цьому пуделочку впізнаю його. Другого такого в світі нема. Збережи!
Може, в ньому чари переховані?
І берегла дорогоцінний скарб — талісман. Жебрала шматок хліба, але не продала анінайменшого камінчика.
Сповила разом з дитиною до вбогої ряднинки дорогоцінну річ. Розплутала чорний шнурочок з мідяним хрестиком, набрала рукою води й охрестила сина. Хрестик завісила на шийку. Дивилась на ясні оченята дитинки, на темний пушок волоссячка, що пробивався на голівці…
— Буде щасливий! — затремтів радісно голос матері.— Народився з волоссям!
Підвелась з намагою й піднесла дитину:
— Отче Іване! — звернулась до гори, — Будь за хрещеного батька! Дай щастя-долі!..
Промінь вечірнього сонця вдарився широким потоком
об верхів’я гори, полився долу, вбираючи у себе весь пурпур і золото осінньої пити ноти. Здавалось, несподівано відчинились ковані двері й ллється з них чарівна, могутня сила. Подихом вітру кинуло аж на саму дитину сухий корінець, темний, легенький і вузловатий61 — дарунок "хрещеного батька". І мати прив’язала до хрестика це: "Дар-зілля"!
Хотіла поцілувати дитинку. Але спечені гарячкою, пересохлі, потріскані уста видались їй негідними торкнутись ніжної істоти: "Умитись"!
Схилилась над спокійною поверхнею річки: блищала, як дзеркало. Приклякла на низенькому березі. З води дивилось на молоду матір змарніле личко повними суму, великими очима. Такими глибокими, немов сягали вони аж до дна ріки.
Чорні коси впали й торкнулись води. Від цього підводна сестра-русалка зморщила болісно личко. Немов заплакала над людською долею. Молода мати схилилась обличчям ще нижче. Торкнулась устами й чолом води. Немов поцілувала свій відбиток. Більш не випростувалась. Не чула нарікань чорноголових синичок — "вуглярок", що вболівали над долею сирітки, якого тепер уймуться тільки:
— "Чу-жі! Чу-жі… чу-жі"…
Не чула пронизливих звуків мисливських рогів, лускання бича та кінського тупотіння, а потім — й близько коло себе — людських кроків. В мент, коли безіменна мандрівниця вклонилась смерті-визволительці, в річку в’їздив важкий дорожній панський коч. Коливався, тягнений шестериком вороних коней, оточений верхівцями, гайдуками, пан-дурами й старшинами у блискучих одностроях та напудро-ваних перуках. Аж вода броду спінилась, немов пущено млин. А з повозу рука в білій військовій рукавичці вказала на молоду матір під ліщиною.
Двоє гайдуків погнало берегом до вказаної мети. Могли, однак, констатувати тільки довершений факт: мати — мертва, дитина — жива.
Гайдук простяг до коча загорнене немовля. Старший пан у військовому однострою байдужо глянув на знахідку:
— Відвезти священикові — най охрестить.
