Легенди Старокиївські - Королева Наталена
І так знеможить, що з храму Божого тікає братія, щоб у келії сну грішному віддатися.
Що вже акафістів, що тих "страшних молитов" отці лаврські з ігуменом своїм правили!
І раптом — немов вітром змело спокусу. Зникли із печери Ісакієвої біси-гудні, немов ніколи їх там й не було. Аж в серці Ісакієвому надія ніжним паростком до життя прокинулась. Ані до тями прийти не може: невже ж до чесної братії прилучитись він зможе? На служби Божі ходить, що від них сам себе відлучив як негідного такої милості.
Згасив свічку зеленого воску, чорним оксамитом печери своєї обгорнувся. В серці мов струна бринить:
— Світе Божий! Та який же ти гарний! — віконцем своїм красу весняних садів лаврських — місячним сяйвом облитих — вбирає. Саме перед весняним св. Миколою було.
Та й забув за радість в Бозі подяку Всемогутньому віддати. Дивиться лише — немов поперше світ Божий побачив — й не намилується.
А біси вже тут: їм однаково, з жури чи радості спокусу викресати!
Розсвітилося світло сліпуче. Зникли в ньому стіни печери малої, ложе вбоге пустельникове й книги мнозі, що отець ігумен брату Ісакієві понаносив, пам’ятаючи, що:
— Не утримається корабель без цвяхів, а праведний — без почитания книжного.
Перед ченцем же двоє юнаків стоять — як зорі сяють.
— Встань, Ісакіє,— озиваються. — Знайшов-бо ти милість в очах пославшого нас. Зараз самого Христа узриш. Встань же та поклонись йому.
В щастю свойому не перехрестився чернець. Впав, обличчям до землі схилившись. Крізь сльози блаженні ле-дви шепотить:
— Єй, Господи, гряди!
В ту ж мить від бурі реготів, вигуків, свисту та верещання аж земля здригнулася.
Печера ж вщерть бісами переповнилась. Аж вся стежка, що нею отець ігумен "печерну братію" ходить відвідувати, — повна нечистих, як листя сухого осіннього. Гавкають, хрюкають, нявкають… Хвости гадючі у повітрі звиваються. Губи м’які над жовтими зубами кінськими паскудним усміхом морщаться. Хоботи, роги, шиї журавлині переплелися в мішанині огидній.
А лапи когтисті у бубни б’ють, в тулумбаси вдаряють. Жаб’ячі пащі на жаломіях тоненько виводять. Ще й кожний з гостей некликаних норовить ближче до Ісакія сісти, тісніш до нього притулитись.
— Сідайте, сідайте! — нових товаришів закликають. — Ісакій нам буде танцювати! Він же мистець! Наш він! Наш! Бо на наш розказ, кому звеліли, поклонився!
І язики, як у гадів роздвоєні, уста мов кров’ю зкроплені облизують. Повіки, мов у курки, білі, в червоних з радості обличчях підморгують.
Мнуть, задоволені, лапи свої жаб’ячі, перетинкою між пальцями зв’язані.
— Наш Ісакій! Наш! — радісним хором гудуть. — Поклонився, кому ми звеліли!
Таж занадто велика вже була зухвалість бісівська. 1 вступила сила, що з надії виросла, — у знесилене бісом Унинія серце Ісакієве.
Випростувався чернець, аж нечисті, що на нього гронами поналипали, немов грудки сухого болота, обсипались.
— Господь моя сила: кого ж настрашуся? — гукнув.
— Найменню Христовому я поклонився — не ворогові. Да воскресне Бог! — заспівав, мов на Великдень. І почав на всі боки знаком святого хреста кропити нечистих.
Заверещали прокляті, клубком під ноги пустельникові підкотились. Інші — за плечі, мов потопаючий, хапаються.
Таж саме півень запіяв. І провалилась вся/нечисть у безвість пітьми безіменної, що у позасвіттю, — як грузький намул у глибинах водних, — перебуває.
Два роки без сил, без мови пролежав Ісакій. І не надіялася уже братія, що при життю залишиться.
Коли ж на св. Миколу весняного поперше винесли під яблуні брата Ісакія — заговорив пустельник зцілений:
— В радості Божій — воскресения світанок, братіє.. Смерті ж путь — жаль за минулим. І біс Унинія шляхом цим до геєни приводить…
Замовк. Був ще занадто слабий.
Братія ж побожно схилилась до Ісакія. Ловила слова його. Кому ж бо й знати таємниці життя й смерті, як не йому, що, — мов той Лазар, — брамою смерті до життя повернув?
ЯВЛЕНА ВОДА(З легенд роду де Лачерда)
Давно перехрестили кияне на Єроніма Лакерду пана Єроніма Лачерда — внука того Карлоса де Лачерда, що прийшов на Україну з турецької неволі разом із побратимом своїм Адамом Дунін-Борковським53. Але Лачерда, чи Лакер-да, — тяжко хворий молодий пан Єронім.
Аж до розпуки доходить старий Семен, що ще маленького Єроніма на руках носив та доглядав.
А лихо ніколи не ходить сам-одином: під час хвороби Єронімової вмерла його молоденька дружина, пані Магдалена. І горе-журба мало вкінець не зломили молодого Ла-черду.
— Милість це Божа, що витримав! — хитає сивою головою старий Семен, — Шість місяців! Півроку! В ліжку лежить Лазарем безсилим Нимцьо!.. Та все вікном у далину невідому дивиться…
Щоб розігнати сум свій безнадійний, а ще більше щоб "розговорити" вірного свого Семена, кидає Єронім до старого:
— Скажи ж мені, Семене, як саме сталася зі мною ця халепа? Немовби розірвалась моя пам’ять й шматок життя з неї випав… Пригадую, як відбились ми від мисливців, на тому полюванні на зубра, сперечались ми з паном Зарембою, коли на ту боброву зерем’яну натрапили. І хлоп’я-бо недоліток знає, що не вільно ані власникові Грунтів бобрів турбувати54, коли вони де гніздо заложили. А тут, — всі ми це з хащ та верболозу бачили — усадилася боброва шляхта55— темні-бо, майже чорні бобри на зерем’яні сиділи. Немов ще зараз бачу котячу голову того, що простісінько проти мене вмостився. А гніді —"бобри хлопи" — так темне озеро й креслять срібними смугами: дерево в писках та знов порожняком до берега по нове пливуть, хатку складають, намулом скріплюють, лускатими хвостами прибивають. Аж луна іде — немов праниками б’ють!
— А пан Заремба, — притакує старий, — в одну душу: підкопати боброву нору, та й годі! Псів нацьковує, у воду пхає, Омелька з Терешком та Остапа з Юром до найближчого села посилає, щоб триском летіли, сітей добули й воду з гори і з долу перегородили.
— Згадую… Я від’їхав, а зі мною молодий Сангушко, двоє Масальських та Чаплинський і Путята.
— Тільки нічого з тих ловів пана Зарембових не вийшло. Найліпший-бо пес, Дзвінок, враз на корч напоровся. Так йому черево й розчепило — як випатраному поросяті. А Омелько, — як дуб міцний, плаває як в’юн, — поліз Дзвінка рятувати та тільки зойкнув. І вже замість нього — чорний намул зі дна пішов, кілька баньок випливло, луснуло — та й вже й по Омелькові. 1 тіла не знайшли!
Урвав. Згадав-бо: не слід про смерть згадувати, свіжих ран Єронімових дотикатися, болість його будити. Найліп-ше-бо сум-жалобу "забуттям гоїти".
І щоб відтягти увагу свого пана, старий слуга почав лік приправляти: розмішав у погарі мед з водою та накапав туди темного відвару "кітчого коріння"56.
— Випийте, Нимцю, час-бо вже…
І почав складати розкидані на ліжку хворого книжки: поеми Альфонса X, переказ поеми Кретьєна де Труа, зроблений Вольфрамом фон Ешенбахом… Відсунув свічник і сньонци57 — до вечора ще далеко!
З перебільшеною увагою струшував солодко-пахучі квіточки акації, що вітром кинуло на парчеву ковдру хворого.
— Ми повернули на зубра… — згадував Єронім.
— Та як же було не повернути! — знизав плечима Семен, — Таки ж звіра загнали вже до засіку. І якого звіра! Що того хлопства нагнали — силу! Миттю дерев нарубали, засік навколо зубра — здо-о-ровий засік! — зробили. І місця для панства, щоб на гонитву дивитись. Все готово було. Псів — з півтуцту до засіку вкинули. Гавкають, гарчать пси — мов скажені. А під ступитись жоден не сміє, бо ж кажу: зубрище громське! Чисто тобі той "Індрик — звір, всім звірам мати", що про нього дітям у казках розповідають. Раптом: дивлюсь! — зіп’яв руки Семен, — а ви — стриб до засіку! Таки ж у сам засік… та на зубра, із шаблею, замісь того щоб оштепом з-поза стовбурів засіку кидати. Мати Пречиста! — Аж захитався з боку на бік Семен, згадуючи минулий уже жах.
— Пан Масальський — Яків — тільки встигли гукнути вам: "язика бережись!" та червону кирею з пана Чаплинсь-кого вхопили — й за вами до засіку стрибнули. А ви, немов собі намітили на видючу смерть іти, — забув про обережність Семен, — на зубра прямуєте. Він же, гемонський, наче зрозумів пересторогу пана Якова. Так і норовить язиком вас зайняти. Йому ж бо аби краю одежі торкнутись, то вже притягне й звалить хоч кого. Дивлюсь: вже обоє Масальських панів у засіку й пан Чаплинський з ними. Червоними киреями вимахують, мало не на роги зуброві лізуть. А він як звалив вас, та й ну качати. Так і перекидає! Матінко Божа! Як тільки живі лишились! Пані Магдалена зомліли… — урвав знов, отямившись, що "прорікся", покійницю згадавши.
— Таж таки звалили потвору пан Масальський. Так до неї списом засадили, аж самі впали.
Але Єронім уже давно не слухав старого слугу. Лачерду захопила знов та дивна хвиля, що тоді кинула його за засіку. Раптом-бо налетіла гарячим вихором яскрава видина тієї Еспанії, якої він ніколи не бачив, але яка жила в ньому, як його душа, як його кров.
— Корида! — наче гукнули разом Єронімове серце й хтось невидимий, в ньому присутній. Дідусь Карлос, що про кориду йому, малому, розповідав та образки пікадорів й еспад внучкові малював? Чи його кров?
Сліпуче сонце застувало Єронімові дійсність… Миготіли сотки кочарів… білі мережива мантиль… Червоно-жовтим, прибрана площа аж гуде…
— Вперед, вперед! — лунають вигуки.
— Слава красуням!
— Пікадо-о-ро-ві сла-ва!
— Гей, чоловіче з водою!
— Най живе еспада!
І коні, коні, коні… безліч коней…
Так ясно все це раптом віджило навколо: рисочка в рису, як розповідав дідусь Карлос.
— А зубр завмер на середині засіка. Як бойовик, певний в своїй силі, чекаючи виклику на бій.
Але нерухомість тривала лише мить. І вже, спустивши голову, звір летить на Єроніма зі швидкістю лавини, що несе неминучу смерть. Лачерда в’юнким рухом відскочив. Відчував, як буйна радість й божевільна відвага налили всю його істоту.
Сотки голосів кинули у повітря несамовитий крик, що не має в собі нічого людського.
Мисливці, з-поза колод, намагаються влучити у звіра списом.
Раптом велетенським полум’ям знялось перед головою зубра червоне сукно.
Єронім немов зачарований.
— Так, справді корида? І він на ній! Не сон це, а справжня Еспанія — та Еспанія, що чарувала його з діточих літ.
Лише на уломок секунди перевів очі зі звіра на червоне сукно "мулети". І зубр вловив цей мент.
