Легенди Старокиївські - Королева Наталена
Як справжня нор-манка — не знаючи над собою жодного пана. Бо ж і сам батько, Рогволод, вікінг вільний, сміливий, пишався донь-кою-красунею. Радів, бачачи Рогніду свою нескротною — як море.
— Варязька кров! — всміхався з-під сивого вуса. І сам доньку навчав оштепом володіти, мечем шермувати, у бу-рю-хуртовину на морі власноручно плахтою-парусом керувати, без страху, твердо і справно мореплавцям розкази давати.
— Хто дістане за жінку Рогніду мою, — всміхався Рогволод, — дістане бойового товариша — друга, дорадника розумного. На княгиню, володарку Рогна моя вродилась, не тільки на матір княжого роду, господиню дбайливу.
І недосяжною, як небесна зоря, видавалася юнацтву Рог-ніда. Тільки мріяли про неї, слухаючи співів, що ними скальди44 Рогніду величали.
Таж високо верховіття дубів до неба підноситься, а й з них листя паде на землю…
Високо попід небом хмари пливуть, таж на землю дрібним дощем проливаються…
За самого бога Одіна радий би посватати свою доньку Рогволод. Таж, видко, пиха вікінгова богів уразила.
І не довго з-під срібного вуса всміхався Рогволод. Тяжка година прийшла на грізного вікінга. Ще тяжча на Рогніду його молоду.
Прудкіше за вихора-бурю впав на Рогволода київський князь Володимир. Вдарив грізніший, як громи небесні. Не на хвилях-бо морських, — сухоніж, на твердій землі довелося битися вікінгові.
Статечно билися богатирі північні. Як Тор45, кресав молотом боєвим смерть Рогволод.
Таж пробила година вікінгова. Виповнилась доля Рогні-дина. Так вирішила доля богів…
Унівець пішла, димом розвіялась слава Рогволодова… Рог-ніду ж молоденькую, що впала в око Володимирові, за дружину появ князь київський, ласку бранці переможеній проказуючи. Міг би просто, як невільниці, їй розказати, щоб на порозі одрини46 його чекала на волю переможця свого і пана, — вогню хатнього, вкупі, не розпаливши, вина посвятного не розділивши. Косу розплетену вином з олією не покропивши.
Гучне та веселе було весілля у стольному Києві. Таж Рог-ніді тризною поминальною воно уявлялось.
Чом не дали їй боги до Валгали47 з бойцями-героями увійти! Радніш, як на Київському престолі сидіти, випливла б у море широке Рогніда — на похоронному тому кораблі, що тіло вождя-вікінга на вічність везе. Самітний, без мореплав-ців-гребців, без керманича з оком вірним, недрімним. Тіль-ки-бо дружина вірна або донька-сирітка сміють у останню ту путь з мертвим вікінгом пуститись, щоб її — до живих — більш ніколи не повернути. Синам-бо не літь на смерть від власної руки іти, коли можуть впасти у почесному бою, за рід свій, за славу, за край…
Тільки вдові або доньці-сиротині належиться у широкому морю ложе мертвого підпалити, собі ж серце мечем пробити й у вогні болісти своїй згоріти…
Таж не судилася Рогніді ця слава путі останньої. Самоцві-тами-перлами замість сліз прибрана, мусіла на етапуванню славному княгинею сидіти. Меди-вина пити, лебедя білого перша "порушити", пісень весільних слухати… І не був би їй нелюбим Володимир. Все-бо мав київський князь: з обличчя — ясний, мов те сонце радісне, зростом — мов тополя — високий, стрункий. Брови — соболині, очі — соколині.
Таж коли б не "з розказу" любити його! Коли б не як здобич взяв він Рогніду, а як нагороду за славу бойову здобув горду норманку!
І очей не підводить на князя-дружину Рогніда. Ворог він їй. І таким — на все життя залишиться. Сила й кригу на півночі дикій проломить. Але квіттям весняним криги студеної не вириє! І коли надійшла та хвилина, що по давньому звичаю молода мужа свого має роззути — затялась Рогніда. Лише кинула щдю отрути напоєні слова:
— Не літь ми, князівні, роззувати сина Малуші-рабині! Не літь ми роззути рабинича!
Аж зблідли присутні, що смерті не раз і не два просто у вічі дивилися.
Володимир же тільки очима блиснув. Рухом руки звелів вийти всім, до останнього отрока-постельника. Сам на сам з княгинею молодою лишився. І така принадна йому непокірливою гордістю своєю Рогніда, як жодна красуня слухняна ще досі не була. Тшьки ніч знала, що між подружжям сталося. Але до "дому жіночого", жінок-конкубін та бранок-красунь, що на втіху княжу з країв найдальших привозили, Рогніда не увійшла.
На Стугну-ріку, де городище Васильків, — коло Києва стольного, відвезено Рогніду. Не схотіла з собою брати ні дівчат покойових, ні мамок та няньок, як було у звичаю. Тільки старих своїх слуг — що з батьківського дому ще лишились, — собі попрохала.
— Сама хочу бути! — з князем-дружиною розлучилась. — Най жалобу по батькові у самоті відбуду. Велика жалоба моя — багато місця потребує.
І не розтиснулись Рогнідині уста. Ані слова, ні нарікання — жіночим звичаєм, — з уст не зірвалось. Ані луки зелені Васильківські, ні тихі левади, ні пагорок Перунів, що божище Перунове над краєм підносив, не бачили сліз Рогніди-нор-манки. Аж Стугна-річка дивувалась. Вона-бо стільки сліз дівочих у безвість змила! Не одно і не два тіл дівочих у хвилях своїх похоронила… Гей! Хто як річка знає горе дівочого серця, сльози жіночі та болість кохання зломленого безжальною долею!..
Тільки мовчки ходила самітня над Стугною Рогніда з обличчям байдужо-спокійним, як у мерців, що для них марнотою є все поземське.
"Застогни, заплач, — радила річка тихенько. — В стогоні-бо — життя озивається. І в болісті є сила життєва… А в мовчанні… як в пустині — лише смерть…
Таж серце норманське — за камінь певніше, за скелі твердіше, за пустиню палкіше у завзятості своїй. Його не примовиш, не прихилиш, не зм’ягчиш…
І заплакала, стогоном стогнучи, доти тиха річка. З тої доби Стугною її звуть. Дівчата ж Васильківські вночі уникають над берегом Стугни іти. Хто ж, не знаючи, зі Стугни нап’ється, — сумом серце своє наллє. І понесе його життєвою дорогою, як келих тяжкий, що ледви двигати можна.
КИРИЛО КОЖУМ’ЯКА48
(впустили голови бояре. Не сміють на князя Володимира очей піднести. Розумом-бо бажають, щоб розказ княжий біді-горю кінець поклав. Таж серце каже:
— Як бажати, щоб батько власну доньку на смерть виправив?
А Володимир схилився чолом на руку. Вуса кусає. На скроні жила б’ється, кров’ю чорною наливається.
Мовчання вагою невидимою навалилось на світлицю княжу. Тінню-сумом вщерть її наповнило. Тільки іскрами з гіівпітьми кидають алмази-діаманти, що ними Панагія2 на княжих бармах49 прикрашена. Немов на княжих шатах сльози горять, не очима виронені, а з серця самого ніби вони вирвались.
— Най же станеться!.. Амінь! — перехрестився князь. І підписав грамоту. З крісла встав — як мерлець з гробу, — білий весь. Рука не чує, як сувой згортає. Не бачить око "печатників", що нечутно сап’янцями ступаючи, кулю зеленого воску до грамоти привішують, печаткою-щемками її сплющують, образом Володимировим і з тризубом його віск "знаменають".
Припечатана доля князівни Горислави-Людмили50, доньки Володимирової; завтра, чим світ, піде офірою — за Київ стольний, за люд хрещений, за край київський, — на поталу стане змієві лютому. Загніздився, окаянний, в Дніпрі ясному. Чорториї хвостом поганим крутить-скаламучує. Пустошить край довколишній. На Київ стольний отрую дихання свого кидає, пошесть-мор на хрещений люд напускаючи.
— Дай доньку — відступлюсь! — дев’ятю пащами своїми озивається.
Воювати ж з ними — як з долею! — несила. За скелю й залізо твердіша шкіра луската. Ломлеться зброя об ню. Дев’ять голів вогонь мечуть. Слиною-отруєю кидають.
Виходив вже й Ілля Муромець. Та нічого з Цмоком не вдіяв він: як вихором листя осіннє, відмів подих потвори славного витязя.
— Доньку дай — відступлюсь! — і нічого не слухає Змії-ще. Всіма дев’ятю пащами людською мовою озивається.
На сонці, на піску дніпровому вигрівається. Очі-щілини заплющив. Клацнув зубами — немов на колодку пащу погану замкнув.
Очі виплакала Анна, княгиня Володимирова. Світу Божого не бачить — пітьмою чорною став. Таж не сміє словом благальним за доньку заступитися.
— За долю-бо люду київського іде!..
Тільки Людмила1-князівна не плаче, не ридає, не журиться. Няню Євпраксію словом ласкавим підбадьорює:
— Чи ж гадаєш, няню-голубко, що Змій за милосердя Боже дужчий?..
І, як до свята шлюбного, шати-оздоби приправляє:
— За друзі душу кладу! Не літь же мені дівкою-чорнав-кою іти…
І підніззя перлове з ларців дорогоцінних виймає. Намисто смарагдове з коробиць, самоцвітами прикрашених, витягає…
Ой не хмара чорна облягла Київ-стольний громовицею-югою51, бурею небо радісне затягаючи! Не печеніжин — ворог лютий, не орда половецька погана зі степів на Володи-мирове місто насунула…
Біда щира на Київ прийшла, ще й на князя на Володимира.
Раннім ранком заплакали дзвони Десятинні. Лаврські їм риданням відгукнулися. А з княжих палат, пишних, мармурових, провід вирушив урочистий, та не малий…
Не на свято-празник провід той ішов… Ох! не на свято, не на радісне…
Попереду хор співає жалібно. За ним — в ризах чорних, — духовенство погребіння творить, димом-ладаном аж сонце Боже притьмарюючи…
Не домовину-корсть на санках везуть, як звичай давній велить, взимку чи влітку — однаково.
Молоду Гориславу-Людмилу ведуть, як ніч зоряну, в чорних шатах, перлами низаних. Біла личком князівна-красуня молодесенька. Як та лілея-снігоцвіт, що в руці Людмилиній коливається.
Володимир князь із княгинею, в "шатах смирних", жалібних виступають повагом, з родом княжим, з дружинниками вірними. А за княжим двором, за боярами — люду ж, люду хрещеного! Всі князівну в останню путь відпроваджу-ють, за любов її щиру пошаною дякуючи. Тільки няні Єв-праксії серед люду нема. Немає старенької і серед бояринь.
Стрімким спуском1, що за княжим двором від хреста Апостола Андрія52 починається, квапиться Євпраксія на Бо-ричів взвіз, до хатини малої добивається. Відчиняє двері стар-чоловік.
— Не турбуй, жінко, сина стуком-грюкотом: працю пильну кінчає він, та ще й квапиться.
Аж на одвірки сперлась Євпраксія. Зітхання з грудей на волю пташкою вирвалось.
— Дяка Пречистій! В дому Кирило!.. Я прохати іду…
— Де ж би був? — дідуган плечем знизує,— А прохати — злий час, жінко, вибрала: шкіри мне мій Кирило. Дванадцять враз виминає їх: на сириці-ремені — Цмочище ними в’язати.
А з світлиці — голова розкуйовджена виглянула, працею квапною розрум’янена. Дитячим усміхом обличчя освітилося.
— Нема коли! — до няні озивається, — На змія час!
Та й з хати вибіг вже.
