Легенди Старокиївські - Королева Наталена
Муж є муж! А коли ще й поганин… Махнула стара, мов крилом, широким рукавом.
Звук дерев’яних дзвіночків вплівся сільським супроводом до слів старої. Внучка Гелене подоїла корів й кульгавий невільник вигонив їх на пасовисько, лишивши догляд над печенею невільниці у смугастій туніці.
— І "милостиво відпустив" Констанцій Хлор свою дружину, щоб взяти собі рівну родом — і молодшу, — продовжувала бабуня.
Гелені ж призначено на життя місто — Тревір. Слушний палац їй дали, служебництва доволі, й варту почотну — все, як "вдові Августі"! Дарма що живого чоловіка жінкою була… І синам не заборонили до неї голоситися. Особливо ж Константан — у цезарському війську він був, — часто матір відвідував. Та ж Гелене добре знала, чим є те щастя, що від людей іде!.. І до мудрості занурилась. В ній собі розраду-поті-шення шукала.
Замислилась Ольга, стареньку слухаючи. Власна її тяжка вдовська доля віджила в пам’яті. Чи ж не довелося і їй боронитись і від залицянь лукавих, і від хитрощів, сплетених, мов тенета на звіра лісового?..
— Ой, не легка, не легка ти, доле вдовська!..
І перед духовим Ольжиним зором не слова старої шинкарки барвисту казку плетуть, а живі образи встають — творяться.
І близька їй, "наймудрішій з жен", та володарка розвінчана та вдовиця при мужі живому… Як сестра, як подруга їй близька…
Стигне на столі соковита печеня, до смаку часником приправлена. Відсунула Ольга срібну таріль, що отрок перед нею поставив. Як же бо княгині у подорожі без начиння свого бути? Тільки знак дала рукою, самоцвітами обсипаною.
— Призволяйтесь, — мовляв. — Мене ж принукою не томіть!
Не стіл накритий, не дворян своїх, споживаючих сільське погощення, бачить Ольга, а ранок далекий… у Тревірі!
На терасі палацу свого поважна матрона — немов юнак запальний, з мудрості книжної, як з криниці бездонної, спрагу душі своєї втішує. Схилилась над сувоями… Анаксагор, Платон, Геракліт — її товариство! І Сенека, як діамант твердий, як діамант — ясний та прозорий… Ось і Марк Ав-релій, філософ, що не тільки справедливість, але й обов’язок за правило собі постановив…
Ясніє небо над Августою-Гелене. Блідне на зеленавому тлі його втомлена ніччю недрімною лампада. А самітня Августа дівочі роки — щастя свого роки — згадує… Хто ж бо може бачити юний ранок, ранок власного життя не згадавши?
Босою дівчинкою у полинялій хламидці приносить Гелене хатнім богам галузки щойно розквітлих мигдалі в…
Дорослою дівчиною-красунею вішає зелені вінки — німфам у дар! — на віти найгарніших дерев коло батьківської оселі…
Чи ж не ходила так ранком і сама Ольга до посвятного гаю, з квітами Ладі? Медом кроплячи камінь вівтарний, долі собі закликаючи:
— Дай щастя-долі, Ладо — богине ласкава!
Чи ж не приносила Ольга колосу повного світлому Ясові, за врожай та за мир дякуючи?
І як тіні — здалека — всміхаються Ользі й Перун срібно-вусий, й промінням увінчаний Хоре, і Мокош — богиня глибин водних, лататтям заквітчана…
Ах, боги! Що їм сум самітньої старості! їм, що не відають відквітання ані безсилого наближення до невідворотного гробу? Тішаться вони з крові офір у вічно ясній лазурі!
І… безсилі змінити шляхи долі, що й над ними панує… Так само, як Ольга сама, стала шукати і та — далека й раптом така близька Гелене — іншої незнаної мудрості, міцнішої за долю непереможну.
Але відстрашили Августу-самотарку містерії Мітри і Діо-ніса, кров’ю окроплені. Не знайшла в Гелениному серці відгуку ані Мати Ізіда, ні Добра Богиня, ні Аттіс, сірійським жінкам такий милий.
І зацікавилась листами Павла з Тарсу. Правдива ця Одіссея, повна небезпек, цікавішою за Гомерову видалась. Шукаючи за подібними ж творами, натрапила на описані лікарем Лукою дивні події й життя того, хто, будучи "царського роду", вибрав собі скромний титул "сина теслі"…
— Та це ж — віра рабів! Найнижчих серед людства!
Знизував раменами блискучий, цезарський старшина
Константин, дивуючись зацікавленням матері29.
А мати підносила ясний, як гірське джерело, зір й спокійна, без терпкості і образи, відповідала:
— А чим же є я сама? De stercore levavit me Fatum ad regnum…
Однак замислилась Гелене-Августа: чи ж дійсно лише ті, найвбогіші, ішли за Ісусом Назаретським? Таки ж жінка Ху-зова була зоста, придворна матрона! А Вероніка, шо вигодувала цезаря Тіберія? А Маріам з Магдали? Гетера? Так, але ж була це "семи бісами" оплутана жінка. Тобто: Венерою-Аф-родітою одержима. Майно ж мала вона — княже, від батька Теофіла, арматора кораблів, та матері-мілетянки, що володіла торговлею пурпуром в Tipi. Освітою ж Маріам з Магда-ли дорівнювалась александрійському філософові.
Чи ж не твердять30, що Бар-Толомей був нащадком володарів Єгипту — Птоломеїв?
А "рибалка" Петро?.. Чи ж тільки вбогий рибалка? Чи володів рибними ловами, човнами й кораблями, а ловив сам, разом зі своїми людьми, як добрий господар, що до всього сам прикладає руку…
Бо як би Флак, цезарів легат, сватав би31 доньку звичайного рибалки — Петронілу?
Плебейку не сватають. Гелене-шинкарівна це добре знає! їй тільки розказують:
— Беру тебе за жінку! — якщо припала їй на долю така честь: жінкою шлюбною бути, не конкубіною.
— І що ти знаходиш у цьому жидівстві? — погордливо усміхається материним студіям Константин.
Таж хитає головою учениця філософів:
— Якщо Ісус, син Бога Передвічного, як же може він належати до якогось народу? Логос не може бути ні греком, ні фінікіянином, ні жидом! Він є той, хто є, був і буде! Бог є понад народами, як небо понад землею. Не мож: е Створи-тель бути створеним!
— Але ж народився він жидом! — не відступає Константан.
— Певно, для того, щоб дати тим доказ: принизити Бога ніщо не може. Промінь світла лишається "світлом від світла", хоч би й відбивався в багнистій калюжі. Найнижчий стан людський вибрав він собі, як вибрав і смерть найганеб-нішу, щоб цим ствердити: людське Бога не принизить…
— І дві мети постановила собі Августа Гелене, — розганяють Ольжині мрії слова старої шинкарки — здобути з землі, де було зганьблено Бога-Відкупителя Святий Хрест. Увільнивши ж від переслідувань віру Христову — принести її до рідного краю.
Першої мети досягла. Десять літ до повної сотки бракувало Гелене, коли дісталась до Єрусалима — продовжує казку правдиву старечий голос. Була присутня сама при руйнуванню поганського храму Венери, що римський цезар32 на висміх "галілеянам" звелів поставити. Не відступила ні перед втомою, ні перед спекою палестинського літа, просяклого розпеченим порохом. І таки привезла до Царгорода Святий Хрест виповнена днями Августа. З сина ж Константина, тоді ще поганина, взяла обітницю, що нікого й ніколи не скарає хресною смертю33… Ну, а другої мети не доп’яла: запізно взялася! І віру Христову до рідного краю не принесла… запізно було!..
Захитала головою, як сумна верба над водою верховіттям, ветха днями шинкарка. І замовкла, занурившись в думи без образів і без слів…
Ольга встала — струнка, як колумна святині. Гарна у зрілому віку свойому, як дозріла, багата плодом осінь. Дворяне, поділившись по сніданню на гуртки, відпочивали після прикрого — цілонічного — коливання по розгойданому морі.
Над горіхом, виблискуючи сяючими біллю крилами, кружляли голуби. З заднього двору, де пси мирно мовчали, розкочувалось кудкудакання курей. Його ж переривав — звуком мідяної букцини34 — півнячий спів…
В холодку біля криниці, накритої обплетеним винною ревою дахом, обсадженої барбарисами, облитими ніжним ароматом золотого квіття, Чудна-скальдка35 тихенько перебирала струни своєї арфи. Її ж гру приглушеним, ледве чутним хором відтіняли свіжі молоді голоси.
Гелене, юна шинкарівна, з ясним поглядом, якого не засліпити жодній цезарській славі, прислухалась до незнайомого, привабливого співу, спершись на піврозвалену стіну овочевого саду.
В стайнях пирхали коні. Рабиня у смугастій туніці скидала з горища запашне гірське сіно…
А стара шинкарка, як постаріла разом з Землею дріада, самітня в мріях і в думах своїх, хитала білою головою, повторюючи безсило:
— Запізно!.. Запізно!..
Лише байдужий до радісного ранку сидів нерухомо "борзописець", як статуя уваги…
Княгиня Ольга скинула з шиї важкий золотий ланцюг з порожнім медальйоном-ковчежцем, приправленим на най-дорогоцінніший дар базилевса: частину Чесного Хреста, що мала одержати по охрещенню. І одягла золоту оздобу на шию старій шинкарці.
— Поки що візьми порожній. Повертаючи ж з Царгоро-да, поділюся з тобою частинкою Святого Хреста, що належить тобі як спадщина по святій твоїй прабабуні…
Відступила було від онімілої бабусі і знов обернулась.
— Друга мета Августи-Гелене буде також досягнена, — промовила, поклавши правицю на груди, немов присягала: "Віру Христову принесе на Тавріду і на Русь-Україну таки Гелене. Її-бо наймення прийму у святому хрещенні…"
ПЕРУНОВЕ ПРОКЛЯТТЯ
— У воду наузника!
— Геть з чарівником!
— Най за богом своїм іде!
І тіло Перунового жерця стрімголів полетіло з кручі, широко розкидаючи руки, немов уостаннє власного кров’ю, не люстральною водою, кроплячи своїх вірників.
Рев ошалілого від насолоди знищення натовпу злився з тріскотінням вогню. Полум’я обхопило Перунів храм. Вогненний язик висунувся з-під стріхи. Лизнув різьблений, дубовий гзмиз, немов пробуючи свою здобич. І уже нестримно, квапливо ковтав, швидко та часто облизуючись. Як голодний пес смачну поживу.
Раптом з оглушуючим гуркотінням завалився дах Перунового храму, обсипаючи люд дощем іскр. Натовп витверезився. І несподівано стало жаль старої святині.
Кожний звик до неї з дитячих літ. І порожнеча на "Перуновому холмі" відбилась в серці болісною раною.
Після опоєння знищенням прийшло пробудження. Натовп, мінливий, як море, переходив від бурхливої хуртовини до меланхолійної тиші. Було ніяково. Як після трусли-вого вчинку. Стали розходитися більшими й меншими гуртками… як колись, зі свят у Перуновому гаю…
Бойовний настрій, як вогонь, зруйнувавши, що було можна, впав, вибризкуючи іскрами питання: "А чи ж не помститься Перун?"
Плохіші мовчали, спустивши голову. Завзятіші, щоб підбадьорити самих себе, кидали камінням у ріку: влучали у дерев’яне тіло Перунове, що коливалось на поверхні води, перевертаючись на хвилях, як людина, що умощується до сну і шукає зручнішого положення.
Зненацька над дніпровими хвилями блиснула, зломана в лікті, срібна рука поверженого бога.
