Легенди Старокиївські - Королева Наталена
А ми — алани…
Андрій розглядав білі обличчя, ясні, сірі очі, світле волосся…
А в мандрівках своїх — від Дунаю уже! — стільки чув про жовтошкірих скитів, з масним, гладким, темним волоссям й вузькими чорними очима…
— Скитів більше нема, — говорить Андрієві сивий, поважний муж. Жрець? Чи, може, співак посвятних співів цього народу….
— Як нема й страшних амазонок — жінок, що не хотіли розніжуватись коло родинного вогниська. Бо ж понад щастя кохання ставили славу перемоги.
— Не ллється більш кров людських офір на вівтар стогру-дої богині, увінчаної місяцем, яка — як і Матір Природа — творить на те, щоб знищувати.
— Ми радо слухаємо про богів мирних, що не вимагають крові! — відгукується натовп. І п’ють жадібно воду живу, що подає їм апостол. Коли ж почули про відвічну Божу Мудрість, Стіну Нерушиму — бурею зірвало захоплення слухачів. Не гаючись, враз вирішили заложити на найвищому горбі перше каміння цієї "Стіни Нерушимої".
— Твердиню Мудрості поставимо!
— Місто нездобутне!
І з загарою взялися до праці.
Тільки ж надійшли свята Великих Діонісій… За ними Олімпійські вправи… Та й торгівля не може стояти занедбаною…
І у греків помалу вгас перший запал.
Аланам же тяжко втриматись коло чогось, що триває довго і здобувається впертістю й трудом.
І лишилась стіна недокінченою.
Знайшлася-бо й ще перешкода: греки Святиню-Храм хотіли ставити. Алани ж — твердиню.
Андрій же, посіявши добре зерно благої Вісті, далі пішов у далекі світи — як намітив собі це, ще прощаючись з братом Петром коло Генісаретського озера, співучого як арфа, арфу нагадуючи й зарисом своїм.
Без палиці ішов.
Хіба ж не сказано:
— Слово Живе — за опертя мені і за світло ногам моїм?
Навіщо ж спиратися на дерево сухе? На очеретину, що від вітру хитається?
На Колхіду тримав путь апостол. Не здобувати золоте руно Язонове — сам поніс, не мертве руно, а Агнця Живого, що знімає гріхи світу, а за ними — страх Життя і тягар Смерті.
ШИНКАРІВНА
Притомилась княгиня Ольга, пливучи до Царгорода на своїй оздобній триремі. Вітер недорічний зірвався. Та ще хоча би вітер як вітер. А то: гойдає на одному місці, з боку на бік перехилюючи могутнє тіло триреми. А щоб по-справжньому набрали його повними грудьми жовтогарячі, шовкові плахти — не дається. Млісно княгині. Дарма що й до озброєних походів за перші роки свого вдовства звикла.
Гей! Чого не спробує на свойому сумному віку звичайна вдова! А що вже княгині-вдовиці — хоч шолом на вдовин завой клади та мечем-кінчаком25 оперізуйся!..
Цілу ніч "мертвим шерехом" гойдало море. Жіноцтво з княгининого почету ледь-ледь на ногах тримається. З обличчя — аж зелені. Немов не по хрест святий до Царго-рода їдуть, а тризну справляти.
Ранком в повітрі сонному берег намітився. Свіжа таврійська весна не розквіла ще південною уродою. З гір, на верхів’ях ще посріблених снігом, прохолодою віє. З води — в’ялими водорослинами, сіллю та легким присмаком йоду тягне. Тільки квітучі мигдалеві дерева з імли вранішньої вимотуються хором аркадійських дівчат, що, за руки вхопившись, заточились у колі весняного танку.
Витоптана кіньми й людьми дорога все вище у гори в’ єть-ся. То стьожкою шовковою виблисне, то пропаде у синій гущавині гаїв. 1 знов з них вирветься, щоб блискучим движком підкреслити стару кам’яну хатину, здалека більш до руїни подібну. З Троянових часів стоїть цей заїзд з перемінними кіньми26. Потребують-бо догляду Риму і мармурові ломи, і колонії засланців, що працюють на них. Не можна і грецьке населення лишити без дозору, не нагадуючи йому, що Рим поклав на Тавриду могутню свою правицю. Тож на таврійських шляхах — частими гостями й важкі криті карруки, й запряжені чотирма й вісьма парами коней лектики. А що вже тих комонних їздців! І не настарчиться на всіх перемінних коней старий той заїзд!..
Чому ж би княгині Ользі, щоб відпочинути від втоми морської мандрівки, не зробити частину подорожі кіньми? І неначе голос без слів, одному серцю лише чутний, кличе княгиню… Так солодко дрімає заїзд, сповитий вранішнім сном, заплющивши повіками-віконницями не затягнені ані навоскованим полотном вікна… Так сонно довкола. Лише пси ліниво явкотять-озиваються…
Викинено на берег з корабля сходні. Гурток жіноцтва оточує княгиню. Виступають на берег. Раби метушаться з килимами, подушками, посудом. Тілесна сторожа брязкає зброєю. Сурма — ясним мечем розсікає тихе повітря…
Таж старій таберні байдужий цей вигук.
Княгинин почет уже перед міцною брамою заїзду. Сурма гукає по-друге: нетерпляче й розказуюче.
З двору, з-поза таберни, де містяться стайні та хліви, вихопився волохатий вівчарський пес з налитими кров’ю очима. Сперся на браму. За вівчаркою виткнулася ветха стареча постать бабуні та молоденьке дівчатко — може, шістнадцятилітнє, ще рожеве від сну, щойно перерваного, з дерев’яним відерцем у руках.
— Хайрете! — привіталась грецьким привітанням, вглядівши провід зацного панства. Поставила дерев’яне відерце, припнула на ланцюг вівчарку.
— Таж цитьте-бо! — гукнула, обернувшись до суголосного песького хору, що аж надсідався. Гавкання перейшло у приглушене стримане гарчання.
Дівчина відчинила браму, впускаючи подорожніх.
— Де господар? — кинув, не відповідаючи на привітання, дружинник з княгининого почету.
— Тато в Пантикапеї, — без хвилювання відповіла дівчина, — Ще не вернув. Але все буде миттю: свіжі коні напоготові. Снідання зараз подам… — І раптом всміхнулась, мов добра знайома щирим, ясним усміхом: — 3 дитинства таткові помагаю, тож всі порядки несугірш за нього знаю!
В усміху не було ні виклику, ні кокетування, лише сердечна, природна ласкавість доброї, пильної господині.
Дівча пропускало гостей перед собою. А бабуся застеляла вишиваним убрусом небарвлений, чисто вишкрябаний стіл під горіхами.
Відчиненими дверми таберни було видно, як смуглява невільниця у смугнастій туніці роздмухує вогонь. А він, немов радіючи, що його збудили до чину, палахкотить і тріщить.
Кульгавий старий невільник приладжував рожон із баранячим м’ясом. За хвилину смачний запах печені розлився аж надвір.
Шинкарівна становила на стіл кисле молоко, овечий сир, хліб і мед.
Княгиня дивилась на дівчину, що клопоталась коло столу, — ясна та лагідна, мов погожа днина.
— Скільки ж тобі років, господинько, й коли ти встигла навчитись ще й обов’язкам дозорця поштових коней?
Дівчина на хвильку затрималась. Саме принесла чималий жбан вина та випалені глиняні келехи.
— Я народилась у заїзді! Мама вмерла, як я була маленька. Бабуня хвора… А невільників маємо всього п’ять. Тож треба було помагати таткові.
— А як звешся?
— Гелене! — прозвучала відповідь, — Ми — греки.
— А греки, греки, — ствердила баба, — І кожна старша донька в нашому роді зветься Гелене, як наша славна пра-прабабуня, базиліса Гелене, гагія1 Гелене! — додала гордовито, — Та ж сама, що знайшла й перевезла до Царгорода2 Чесний Хрест Христов. Аякже ж, аякже ж!.. З нашого вона роду, — притакнула поважно.
Вказала палицею на почет княгині Ольги:
— Так, як вас сьогодні внучка моя, зустріла тут, у цьому ж таки заїзді, молоденька Гелене славного пана патриція Кон-станція Хлора, що потім базилевсом став й батьком боголю-бивого Константина, що Великим назвали…
Великі, чорні очі бабуні загорілись молодечим вогнем, пооране зморшками, темне, як візантійська ікона, обличчя оживилось. І, раз почавши говорити на улюблену свою тему, стара вже не могла затриматись.
Таж княгиня і не думала її спиняти. Навпаки, рухом звеліла дівчатам свого почету присунути ближче до себе сільський стілець й посадовити на нього бабусю.
— Я чула, — озвалась княгиня, заохочуючи стару до оповідання, — що гагія Гелене, вимовила по-грецькому наймення святої Олени, — була королівною з далеких островів'…
— Та де! — махнула своєю черешневою палицею стара шинкарка. — То тільки вигадали, щоб не ганьбила цезарського престолу дівчина з простолюддя! Звідси, — стукала ціпком об землю, — звідси була вона. Кажу ж: з нашого роду!
Хитала накритою темно-брунатним покривалом головою. Білі — аж з зеленавим відтінням коси вимотались з фалдів домотканої вовняної тканини. І лягли сріблястими смугами на темно-гніду туніку, застебнену на шиї великим, бронзовим ґудзиком.
Зморщена, вся темно-гніда. З натхненним поглядом живих блискучих очей, бабуся здавался старою дріадою, що бачила юність землі, зістарілась з планетою, але все зложила у своїй пам’яті, як у просторій скрині. Тепер же витягала минуле, як давно одіж прим’яту і злежалу. І знов, силою слова, — давала їй яскраві, живі барви й первісну форму.
Княгинині очі немов когось шукали в почеті. З гуртка дівчат відокремилась молоденька Чудна, з варязькою невеликою арфою. Але княгинина рука затримала Чудну на місці. Орлині ж сірі Ольжині очі торкнулись поглядом "борзописця" Радгоста, що однаково легко володів мовами варязькою, грецькою і руською, так само, як і стилосом. Обов’язком Радгостовим було записувати все цікаве, що здибається у подорожі. Радгост сів на шкурятяну подушку, що раб поклав у княгининих ніг. І приправив тоненькі таблички.
Бабка ж, радіючи, що слухає її таке зацне панство, лила гірським потоком свої улюблені мрії, переплетені з казкою давно минулої бувальщини.
— Гей! Високо-високо, з вбогої таберни аж на цезарський трон сягнула Гелене! Таж швидко впізнала, що сльоза-ми-риданнями рясніш, як перлами-самоцвітами, обсипані володарські вінці… Чого тільки не спробували пишні пани, щоб зіпхнути з престолу "шинкарівну"! Та ж цнотлива була, хоч і поганка ще тоді, красуня Августа. Дружину свого, славного Констанція, вірно любила. Тож лише погордливим мовчанням відповідала на залицяння, що на них її, мов ту рибку на вудку, ловили. Спробували й хитрощами двірськими, лукавими радами, обплести її. І на те не пішла. Тож вичекали дворяне, аж прив’яла свіжа гірська краса Августина. Найстаршому Константинові,— а всіх троє синів мала, — сімнадцять минуло вже. Гелене ж — поверх тридцятки уже ішло.
І почали отруйну працю гадючі язики. Мовляв:
— Стайнею заносить від Августа! Не вдіють нічого зацні пахощі та аромати, жодні купелі запашні не помагають. Сказано ж бо: доля її "Ое 8Іегсоге ієузуії асі геяпит"27 з гною до престолу піднесла! Сам же Констанцій тоді28 співцезарем — разом з божським Геркулом був.
І доти гадюками зависливими сичали, доки не отруїли серця Констанцієвого.
