Легенди Старокиївські - Королева Наталена
Тільки бій!
Та й стали до бою. Тільки не з ворогом, а самі між собою. І, власними руками, самі себе перебили. Всі полягли. Тільки жіноцтво лишилось, щоб мертвих поховати, плач нагробний вчинити.
Агатирсос же, Гелон та Скит, землю кіммерійську собі підбивши, вчинили велику, урочисту учту.
Цілих биків, на рожнах печених, поросятами начинених їли, м’ясо кінське до прозора вив’ялене і дрохв степових і лебедів печених. Вино ж — з черепів ворожих пили.
Але Мелюзині не сиділось на учті. Вкрилась чарівниця до таємної печери своєї, гаддю постать на себе взяла та й ну кіммерійською землею нишпорити-никати.
Вождь-бо кіммерійський, забитий, таємниці скарбу не видав. Що ж скарб існував, — про те всі знали. Ще за царя Таргітаоса — того, що то доньку бога Бористена за матір мав! — впали — казали люди! — з неба на землю Кіммерійську золоті плуг, ярмо та сокира й миска.
Тільки ж взяти — торкнутись того скарбу ніхто не міг. Вогнем пекло те ясне золото, що блищало, мов сонце.
Один тільки син Таргітаосів — Колоксаїс об той скарб пекучий не попалився. Взяв його й власними руками добре вкрив до певної схованки. З того часу лише єдиний володар кіммерійців — дідич Колоксаїсів — знав, де той скарб вкрито. Коли ж нині вбито володаря — зникла й дорога до скарбу.
Таж чари Мелюзині на що?
Доти ворожила, зілля варила, наговори чинила, аж скарб об’явила.
Сама, нічмо, полозом-гадом до скарбу дісталась й вже з землі здобула золоте ярмо та плуг.
Таж так до праці своєї занурилась, що незчулась, як на колісниці — тій самій, що за неї мужа собі здобула, — сам Зевс із Гераклом перед нею спинились.
На плече Гераклове Громобійця сперся, гострим поглядом орліх очей на чарівницю дивиться.
Злякалась Мелюзина. Не гніву Зевсового, а того, що, вглядівши її в подобі полоза, зненавидить Геракл гадюку-чарівницю.
Швиденько наговірне слово сказала, але що зілля при собі не мала — тільки по пас зійшла з чарівниці гадяча шкіра. Далі ж — як Мелюзина не заклинала — луската шкіра тільки тісніш та дужче тіло чарівниці обпинала. Як приросла до нього.
Зевс же грізні брови сиві зсунув. Аж хмари димом почали куритись.
— Покинь чарування! — гуркотом грому прокотився голос Зевсів, — Звичаєм людським сама ти лихо утворила, долю приправила. Вмій же тепер прийняти її. Не щирим коханням — лукавством дружину собі ти здобула. За коней себе віддала! Слово, дане дружині, ти зломала, синів йому не послала. В бою ж синам — не як мати героям, а як полоз-гад чарами-хитрощами помагала. І нині у переможених скарб не з бою — як здобич — береш, а в нічній пітьмі — як злодійка крадеш… Ще ж, лукавству свойому допомагаючи, моє наймення, як зброю собі, брала, донькою моєю себе називала.
Бачить Мелюзина: програла всю гру. І в гніві-досаді — мовляв: нема чого вже більше втрачати! — проти самого Зевса стала:
— А хіба ж не все створене — діти твої, отче людей і богів?
— Так, — притакує, схиляючи сиву голову Громобійця, — Тільки ж, коли ти мене своїм батьком називала, не братерсь-ки ти себе до всього створеного рівняла. Але себе понад рештою л юдства вивищувала. Най же нині буде долею твоєю — і синів твоїх — те, що ти сама їм і собі вибрала: хліборобами будуть нащадки їхні — вказав на золотий плуг. Але ж ходитимуть самі в ярмі! Що ж "лукострільцем" ти наймолодшого свого назвала — борня й війна не переведуться на землі цій. Сама ж ти — напівжінкою-напівполозом гадом лишишся, най не змилиться ніхто у природі твоїй. Стерегтимеш скарби кіммерійські, якщо ти до них така ласа. Що ж ніжність жіночу й тепло ти зі серця свого вигнала й за вічну красу навіть щастя віддати хотіла — най тобі станеться по бажанню, невмируща красуне! Дружини й синів ти більше не побачиш. Коли ж холод зимовий впаде на землю з вітром-намороззю, — заглядатимеш з плачем-зітханням до людських осель, де ясним вогником світить кохання жіночого серця… Сльозами-дощем плакатимеш, Мелюзино, вітром ледовим зітхатимеш… доки не зрозумієш, що людське щастя тільки в любові…
— А що ж мій дружина — Геракл? — тільки й знайшла в собі слів Мелюзина.
— Не дружина тобі той, кому ти лукавством у життя втерлась! Вічну юність він матиме за дружину. Вічно молодим-бо лишається той, хто, про себе забуваючи, за ліпшу долю — іншим — без відпочинку бореться!
І хмари струсив зі свого плаща сивий Зевс. Завісою імли накрили вони землю.
З ясної ж лазурі, понад хмарами осяяна радісним сяйвом, до Геракла простягала руки Вічна Юність: вона мала обличчя доньки Амікуса — Пірени, що Любов вище за життя цінила…
НАДЕЛОСІ
"Перш як зачну розповідати, мушу попередити: не дивуйтесь, що називаю варварів грецькими найменнями".
Платон, "Крітіас"
">сою небесною — росою з-під хмар зійди, світлий боже!"
Пісня ладоржиць18, жрекинь богині Лади, тане у притьмі лісової святині. Печера "Соняшного Народження" сховалась від світу у хащах посвятного бору. Причаїлась під корінням старезних дубів, що виросли з того самого зерна, з якого й Мати Земля повстала.
Мерклий вогонь ватри таємно освітлює постаті молоденьких жрекинь: Лада — весняна богиня й приємна їй квітуча юність.
Заквітчані вінками з омели та галузок зеленої ялини, ла-доржиці схилились над висіченою з "дикого каменю" мискою: купають Сонце-немовлятко, що народилось саме у хвилину весняного рівноденства — найтаємничого зі всіх земських свят.
Дві жрекині приклякли. Кладуть на розіслану мережану хусту, що накриває золото пшеничної соломи, прикрашений чотирма свічками вінок з зеленої ялини. Його сплетено ще перед місяцем, на знак, що нове Сонце почне вічний круг свого вічно поворотного бігу, розділеного на чотири пори року.
Наймолодша з посвятних дів, Арга19, свіжа, як яблуневий квіт, виймає з купелі новонароджене Сонце. Навколо голови дерев’яного зображення бога, вирізаного з дикої грушки, грає золото шпичастого німба. Ватра обсипає його іскрами відблисків. І бліднуть у тому миготливому сяйві вогники товстих восковиць, що по дві в руці тримають їх ладоржиці.
Таємними світелками зорять погляди очей-агатів. Золотий сповивач обвиває хрест-нахрест грубо назначену фігурку бога, що нагадує ворочок сиру, затягнений вгорі зашморгом.
Ввесь білий одежею й волосом, співець — боян Вальто — дає знак молодому своєму учневі, Відрадові. І оба разом вдаряють у струни. А Вальто скандує.
— Ізлякалися-ізбентежились та всі країни земні, коли матінка Ніч Темна20 мала сина породити.
Непереборний-бо буде — те знали. Тому бентежились — лякались, щоб лихо їм від переможного не сталось.
Як птаство перелетне країни сполошились. По світу цілому заметушились. З-під ніг матінки Ночі пурхали — тікали. На себе ступити не давали.
Лише острів невеликий, що на хвилях коливався, — він твердої землі корінням не тримався1,— як відчув Матінки Ночі зітхання, до ніг їй килимом постелився. Стелячись молитвою ревною володареві моря поклонився.
— Підопри мене, володарю, берлою тризубом! Щоб матінка Ніч не оступилась, щоб до морських глибин та не звалилась!21 Слава ж Даждь-богові, що силу-радість дарує!
Слава Даждь-богові, що народжується немовлятком, Яр-богом могутнім виростає, на старця Хорса дозріває і знов немовлятком у світ повертає.
Жрекині встромили до дерев’яних гнізд ставників свої восковиці й, вхопившись за руки, заточились плавкими рухами, зображуючи танцем вічний біг соняшного життя.
— Даждь світові радість, Даждь-боже!
Даждь світові радість, Даждь-боже! —
Закликали світові долю ладоржиці. І спів посвятних дів падав теплим чистим дощем на закуту ще морозом землю, пробуджуючи її цією першою — передвесняною! — таємницею.
В ногах цяцькованої колиски Сонця-немовлятка лишились навколішках жрекині Арга й Опіда.
Вальто пригравав все частіш, то ледве торкаючись струн, то перебираючи їх враз всіма пальцями. І бліді, рухливі руки старого бояна радісно метушились, розбризкуючи кришталеві краплини звуків "дощового" танку. Старече ж тіло срібноволосого музики то нахилялось, то хиталось, то відкидалось, танцюючи на місці, захоплене виром мелодії.
Відрад же торкався струн тільки кінцями пальців. Душа його вся була в очах, що влипли поглядом у юну Аргу. Здавалось, для юнака вся краса і гармонія, втілились у молодій жрекині — найчарівнішій за всі містерії-таємниці.
Зненацька, немов збуджений дзвоном струн, ліс озвався бурею могутнього співу. І в цій бурі втопились і спів ладор-жиць, і гра Вальтова та Відрадова.
Повінню розбурханого моря валив люд, щоб на велике свято вклонитись Печері Народження. Входити-бо до неї не смів.
То ж жрекині, з прикрашеним свічками вінком, посунули білим проводом з яскині. З їхніх уст довідається люд, що народилось непереможне Сонце й люду — Миру бажає!
По "мирбажанню" жрекині Печери Народження не виходили до люду, аж доки не приїде "з землі Даждь-богової" — з того острова, що "корінням землі не тримався", — посол Соняшного бога.
Ціле літо лишався цей делоський посол у країнах надбо-ристенських. Навчав мистецтвам лікування та складанню пісень. Засвячував і до ворожбитства. Коли ж восени щедра богиня Деметра-Меляйно обдаровувала люд новим врожаєм, делоський посол повертав додому. Але не сам. З ним відбували з-над Бористену дві жриці з дарами "в колосі і соломі"1 та кілька юнаків "почетної варти". Часами жрекині — й хтось з юнаків — лишались при Делоській святині2, бажаючи пізнати таємниці світлосяйного Фойбоса.
Дні довшали. Летіли швидкими скоками, навздоганяючи Весну. Темна Ніч-мати роз’яснювала своє обличчя, радіючи, що росте її дитина Сонце.
Давно сховано писану колиску Сонця. Воно стало вже юнаком — Яр-богом, повним життєдайної сили.
Наростала — разом із Сонцем — і радість в Аргиному серці. Жрекиня мріяла засвятити себе ворожбитству. Чи ж не казав-бо сліпий ясновидець Гомер, що ворожбити служать людству однаково, як лікарі, архітекти та солодко-голосі співці.
Вабило Аргу впізнати тих таємних істот, — ідолів, безтілесних, — що з’являються духовому зору людини й відслоняють їй надпоземські таємниці.
Арга сходила до підземної Печери Народження. Там коло схованої колиски Сонця й постаті бога-немовлятка зберігалась гідрія посвятної води з потоку Касотіс, що протікає Дельфійським храмом й кидається у безодню, над якою стоїть тройніг ворожки — пітії. Щороку привозив делоський посол і тієї води з посвятних Дельфів.
Напившись касотійської води, Арга занурювалась у мрії — прозорі й легкі, як сон у недрімному стані.
