Легенди Старокиївські - Королева Наталена
Барва гостра, жилки світлі… Нахиливсь, але зірвав скромну квіточку чебрика-материнки. Притулив на уста. "ї пахне ж! Яко кадило перед тобою, Господи!.."
Наповнював очі й інші змисли красою цього "клаптика Раю". Раю… Бо ж що б не робив, куди б не йшов Аліпій, — ніколи не міг цілком відірватись думкою від Раю. Божий Рай світив йому ясніше за світло світу людського.
І тепер знову й знову згадав, що саме в такім чудовім байраці покійниця матуся — вічне світло най їй світить — йому, маленькому, про квіти небесні розповідала, що лілеями рожевими й блакитними під деревами з плодами золотими розквітали. А на тих деревах птахи з головами людськими предивними піснями Господа прославляли. І було в тім Раю… — радісна усмішка освітила бліде Аліпієве обличчя, але враз воно стало поважним: болісний стогін, десь дуже близько в кущах буйної бузини прорвався таким стражданням, що всі уяви дитячого раю раптом зникли. "Райська долина" враз потьмарилась, стала пустинею.
Аліпій звівся. Пильно поглянув на давньоколишню дерев’яну галерейку, що спокійно-лагідним завмерлим рухом зв’язувала перегорки над потічком, де урвався колись "камінь нерукосічний від гори несікомої" й над криницею преподобного Антонія ліг. Справді, гущавина кущів під га-лерійкою наче аж тремтіла від того жалісного стогнання. Чернець швидко підійшов до чагарнику, розвив руками галуззя, розділив, мов пасмо сплутаного волосся. Обличчям уткнувшись в траву, лежала там велика чоловіча постать. Була така пужна! Майже нага, в лахах, що давно втратили вигляд людської одежі. Правдивий замізерований зазнайбіда!
Аліпій обережно діткнувся рукою кощавого рамена. Людина підвела голову й сперлась на руки, як звір на передні лапи.
— Не-чис-тий!.. Ва-ра! — проскреготав голос, подібний на рипіння осики в хуртовину.
Чернець стуг, невільно відсмикнув руку й вчув, як по розігрітій спині протягло холодом. Лише чував та читав у Святім Письмі про лепрозних, живих не бачив ніколи. І тепер не знав, що скувало його на мить ледяними путами: жах перед страшною неміччю, що бачить її на власні очі, чи болісний стис серця над живою ще людиною — образом Божим, діткнутим такою грізною бідою?
Перехрестив недужого, нагнувся над ним і обережно підвів, намагаючись не вчинити болю висхлому тілу. Довів до великого каменя, посадив, а сам набрав у пригорщі води з "криниці преподобного Антонія". Потім запашним віхтиком з материнки, в ту ж воду змоченим, обтер хворому уста й ціле обличчя. Мідяні плями над бровами трандувато-го, торкнені немов білуватим мохом плісені, не викликали у Аліпія ні жаху, ні огиди. Лише думку: "Але ж як і чим помогти?" Тепер тільки промовив:
— Мир з тобою, брате! Надійся. Велика є милість Господня.
Трандуватий вп’явся гарячковим поглядом каправих,
закривавлених очей в бліде обличчя ченця. Здавалось, був не так зворушений, як здивований.
— Не тікаєш?.. Торкаєшся? Ме-не?
Й раптом впав обличчям на землю. Не знаходив більше слів. Виливав у німих сльозах тугу по людському слову, що гнітила його більше за болість.
Мідяний голос лаврських дзвонів послав і в долину свій побожний спів. Й на тлі того лагідного співу рвалися не-пов’язані слова лепрозного, що пробував згадати людську мову, так давно не вживану. Оповідав.
Радослав він. Півсередульший син. Батьків багатих, з роду торговельного. На поторжа їздив. Крами заморські возив. У Царгороді бував, хутра куньї й соболів темних, на-мороззю-сивиною гаптованих, шляхом з варяг у греки доправляв…
Як вода — здоровий, як земля — багатий був Радослав. Все велось йому: як з води виростало. І раптом — пеня вкинулась. Згорів дім і подвір’я. В домі згоріло двоє діток-недо-літків. Двоє, як очей в голові, було! Дружина — красуня кохана, господиня розшафна, помічниця розумна — з горя розум стратила. З урвища в прірву кинулась. І все пішло з димом: добробут, спокій, родина, щастя… А далі… хуртовина кораблі з крамом у морі розметала. Валку, що сухоніж твердим шляхом ішла, степовий ворог знищив до пня. А коли вже лишилось всього добра тільки сама душа в тілі — роз-шматана й вщерть попечена — впала на Радослава проказа. Гірша за смерть, тяжча за пекло саме. Та нині вже й оморок на серце впав і світ Божий гасне…
Вказав спотвореною, з відгнилими пальцями рукою на Аліпієву мотику:
— Отче милосердий! Викопай мені могилу. Ляжу в неї, а ти на смерть благослови. Най у свяченій землі… не як пес, що ним став за життя… не як пес між камінням… — припав до Аліпієвих колін.
Маляр поклав руки на розкуйовджену голову:
— Не тільки, чоловіче бідний, погребіння християнське дати, а й життя християнське повернути може Господь, — Гладив восковою рукою збите на повсть, заковтунене волосся немічного, що стояв перед ним навколішках, — "Що ж неймовірним здається тобі, коли Господь воскрешає мертвих"? — говорив далі словами апостола Павла.
Потім простяг руку, зірвав стеблину чистотілу і зломав. Краплина густого, як сметана, жовтого, як курячий жовток, соку набігла й повисла на надломленій стеблині. Аліпій, як при миропомазанні, хрещатим рухом провів над бровами лепрозного, торкнув груди, спотворені уста, й лишки пальців на обох руках, що вже були без багатьох фалангів.
— Най сила Господня очистить тебе! Не вчений я. Лікування не знаю. Барва — то вся моя мудрість, — Й проказав урочисто слова свого отця Василя Великого, що золотою хмаркою пролетіли в думці: "Не присутність Христа, а віра оздоровила сотникового хлопця…" Віруй!..
Увечері Лавра справляла велике свято. Знайшлась загублена вівця: Радослав, лепрозний купець, тепер дужий і чистий, благав отця ігумена, щоб прийняли його до лаврської братії:
— Як найостаннішого, як найменшого…
— Так: за найменшого улюбленого Веніаміна, брате, — притакував головою ігумен, — Полюбив тебе Господь, Ве-ніаміне. Про тебе ж це сказано: ізгиб бі і обрітеся.
А лікар Даміян аж у непевність впав.
— Чудо! Таж що — чудо? То — річ звичайна! Тільки ж чи не "в ізступленії ума" вигадав собі Радослав, що він трандом діткнутий… Таж і пальці, й нігті всі цілі-цілісінькі!?
А старий маляр Аліпій на вугляній жарівні виварював коріння чистотілове. Мав на серці погоду і ясність, як на Великдень. Був сповнений натхненням: бачив образ новий — вже готовий перед очима. Тільки б доварити — та й за палету! Так от же звелів отець ігумен сю ніч конче спати!..
А коли вже спав подостатком, прокинувсь Аліпій і побачив те, про що мріяв з дитячих літ.
Келія була повна світлосяйною імлою, а в її хвилях ангел ясний перед його штелюгою стоїть й на полотні, де звечора маляр встиг тільки глинкою контури накреслити, — швидко й вправно саме тими тонами, що Аліпій їх любить, за нього працю доконує…
— Величить душа моя Господа, — як хмарка вилетіло з блідих ченцевих уст й кадильним димом із серця Аліпієвого полинуло в небо радісне слово його улюбленої молитви…
ПОХОРОН
(Старець Григорій засмучено хитав своєю срібною головою:
— Висохли! На камінчик висохли! — повторював, беручи в руку один за одним слоїки, глиняні келишки та горщечки, де мала бути розведена темпера. — Таки дійсно висохли! Всі до одної. Сухі, як серце нерозкаяного грішника!
Власне, й не могло бути інакше, бо ж деякі з тих барв були приправлені ще перед роком. Тоді чернець-маляр сягнув по емульсію "іі ріШісіо", що навчився її робити "по заморському способу" від чужоземного майстра. Був той майстер — "пом’яни його, Господи, у володарстві своїм"! — з того предивного міста Веденця, що серед теплого моря на палях дерев’яних поставлене.
Та не було ладу з емульсією. Мабуть, гази випхали затичку з шийки пляшки і ледве діткнулись її пальці лаврського майстра-"іконописця", — затка вивертнем полетіла на підлогу, пролетіла всією келією і закотилась під купи звинутих картонів. А по келії пішов "нестерпний" і "безсоромний" сморід. Бо ж і знов-таки не могло бути інакше, коли пляшка з розведеними в дощовій воді яєшними жовтками стояла не заткнена, може, й з півроку. Пересилюючи огиду, Григорій заглянув у пляшку й побачив на дні густу кашу.
Чернець обтер руки, важко підвівся з стільця й заглянув у сулію з дощівкою: була порожня. Звичайно, коли приходить спокуса, то не буває сама.
— Істинно є: ще сім інших спокус, гірших за себе, з собою веде! — зітхнув досвідчений сивобородий маляр. І, повернувшись до дверей, гукнув — Геронтіє!.. Та Геронтіє ж!
Але юного канонарха і Григорієвого учня немов змила вода. І на повторені гукання не озвалось човгання важких чобіт малого співака, не задзвонив і його чудовий голосочок, що на всі оклики незмінно, раз у раз відповідав: — Слава навіки! Ось я, отче чесний!
Григорій замовк і всміхнувся. Сухе й темне, як візантійська ікона, ченцеве обличчя, стало ласкавим і ніжним: з аскета глянув предобрий дідусь. Зігнув негнучкі коліна й почав шукати в купі паперів затичку від емульсії. А сам говорив собі потихеньку:
— Знаю, вже знаю! З Леонтієм жабок-рахкавок ловиш, Геронтіє! Щоб дощі та дні погожі вам ворожили! Знаю я… І най собі граються, — продовжував, зарившись головою в папери, — Діти ж бо, коли ж їм і погратись!
До старечого серця немов тихо діткнулось далеким подувом давно відлетіле власне дитинство. Хіба ж сам він колись, сонячним ранком напровесні, не "пас жабів" на березі річки? Хіба ж не він дзвінко заливався сміхом, аж на греблі відгукувався ятлик, — коли діткнута прутиком ліщини злякана жаба розпачливо кидалась з берега у пригріту воду? Ще й тепер неначе вдихає він аромат аїру та "сережої" єви-верби, що парилась в соняшних проміннях, якими було просякнуто наскрізь все: і весела днина, і дитячий сміх…
Розкидав всі папери, але затички не було. Чернець звівся на ноги, обтрусив рясу й промовляв уголос:
— Слава ж Богу навіки і за соняшний яс дитячих веселих днів, і за спокій святий днів старечих.
Підніс угору очі й поглянув на небо. Воно аж сяяло чистим кобальтом і пашіло, як розпечена емаль. Осінь стояла паркіша за дні жнив.
— Ані гадки нема про дощ! — вернулась ченцева думка до поточної реальності,— У отця Аліпія дощівки й не шукай: не любить він темпери. "Негоже, говорить, святі образи смрадом писати!" Не інакше що треба принести бодай з Дніпра м’якої річної води, бо ж з монастирської криниці — лише до пиття вода добра, на барви ж — затверда.
Чернець висипав пензлі з глиняного глека, невеликого й немалого: великого повного й не доніс би назад, деручись по кручі.
