Легенди Старокиївські - Королева Наталена
Й немов легеньким, теплим дотиком обвіяло обличчя отця Аліпія. Здається, блакитна рука літньої ночі вкинула віконцем великого метелика. Прозорий, кружляв він над ченце-вим каптуром, неначе не знаходив собі виходу. "Бо гріш…" — хотів сказати ще раз й мало не діткнувся чолом початого образу. Повіки ченцеві опадали, рука й спина стерпли. Випростався, поклав на дзиґлик під свічку палету й, тяжко переступаючи обрезклими, застояними ногами, — бо ж завжди малював стоячи "заради дрімливої спокуси", — підійшов до вікна: відчинив його ширше, щоб той метелик міг вільно випорхнути.
На хвилину сперся на лутки маленького віконця, глибоко запущеного в товсту стіну. Пив поглядом блакитно-зеленавий флюїд, а освіжілий мозок збудив у пам’яті слова святого отця Василія Великого: "Своя пора на кожне окреме добре діло". Так сказав отець всіх ченців.
Аліпій взявся за ліствицю-вервицю блідою рукою, що вже за життя виглядала як дорога реліквія, гідна золотих і філігранових скриньок-схованок. Зітхнув. Ще раз пустив старечий зір по землі й серцем благословив її — Доньку Створителя Світів, таку гарну й чисту в своїм відпочинку. А люди ж говорять: у ній спокуса й гріх! Як могли б вони ховатись там, в цім Божім раю, по смарагдових гаях, по садах, повних овоча, що аж у келію посилає свій медовий запах Божої благодаті, запах щедрої його руки!
"Всяка плодь та хвалить Господа!"… Ні, ні! Лихе й думки про річі злі, злою людиною кинуті в світ! Господь усе створив досконалим, добрим і прекрасним… "Звершенним", як і сам він звершений… Та Божа звершеність, що її не можна вкласти в форму людських уявлень, що її можна відчувати лише духом…
І Аліпій пустив свого духа, зануривсь у взорювання, не чув шелесту світлосяйних крил, не помічав, як мерехкотінням нематеріальних струй наповнилась його простора келія… І так не відірвався старий чернець від взорювання в совершенність Божу, щоб хоч мить одну поглянуть на мрію своїх юнацьких літ — ангела Божого. А святий ангел — гість частий побожного старця — стояв у нього при мольберті й швидкими вправними рухами пензля закінчував образ, розпочатий з вірою, простою і ясною, як лагідний ранок, що вже почав зеленити просвітлий Дніпро, святі мури й смарагдове море садів, які облавом оточили монастир. Праведному митцеві світило інше проміння: передчуття блаженно-сті світлого раю, — й за ним не згадав Аліпій про мрію своїх юнацьких літ, що в тій хвилі була дійсністю, за його плечима, всього на досяг руки…
— …Таж говорю тобі, отець Пимен сказували: саме вчора, як заносив я цілюще зілля йому, многоболісному, від отця Даміяна, цілебника!
Свіжий хлоп’ячий голос збудив Аліпія. Почув, як дві пари дитячих ніг почовгали, тягнучи на собі вагу монастирських чобіт, вшитих "на виріст" великих і незграбних.
— Чи ж то-бо той самий? — хвилюючись, аж зайшовся радістю другий молодий, ще дзвінкіший голосок.
Кроки спинились. Під старим ясеном біля "стовпа біснуватих", що до нього при "страшних молитвах" — екзорциз-мах прив’язували одержимих, затримались дві невеликі постаті. Хоч ще не видко було облич, але Аліпій впізнав по срібних голосах Леонтія й Геронтія, монастирських кано-нархів. З дитячих літ засвячені служінню Богові, малі "за-душники" кожну вільну годину віддавали улюбленому героєві своїх мрій — Іллі Муромцеві, чиє тіло відпочивало в лаврських печерах. В самоті монастирського життя вимріяний образ богатиря виростав для хлопців у постать казкового гіганта не лише тілом, але ж і велетня духом. Таж кожен дивився на Іллю інакше.
Геронтій, наслідуючи рух отця магістра, розмірено вимахував ручкою:
— Де ж бо герой і такий богатир Ілля Муромець міг померти, як всі звичайні смертельники! Його не переможе ніхто, ані смерть! Таж він житиме, доки стоїть світ, аж до останнього дня, до самого Страшного Суду!
— А я тобі кажу, — пробував сперечатись Леонтій…
— І не говори… — хвилювався Геронтій. — Ти мені скажеш: а той, що в наших печерах відпочиває?.. Таж то, братику, інший Ілля Муромець! Він — у раю, святий… Таж тільки це не той — богатир Ілля! Не той!
Голос Геронтія тремтів, як дзвоник, жагучим бажанням продовжити вік "своєму" Іллі, дати йому земну несмертель-ність.
— А я тобі…— стояв на своєму Леонтій. — Таж самі отець Пимен казали. І брат Памва. Мовляв, і в літописі отця Не-стора так і стоїть: "В руці імущий від оружжа язву, в серці ж — любов ко Христу! Ну що? Видиш: "від оружжа — язву"! Як би ж це міг бути інший, як не той Ілля Муромець? Як?
Легкі завої вранішньої імли вже зсунулись додолу й впали на траву. Дерева немов випростались й потяглись вгору. Небо починало всміхатись. У вогкому повітрі — мов хтось сипнув горохом по блясі, задріботіли сухі удари "била", що вранці, замість дзвонів, скликало братію на першу молитву. Дзвони кликали аж до обідні.
— Спокуса!.. Спізнимось! — вхопились хлопчики за руки й, плутаючись у широких рясах, швидко пошкрябали своїми шкарбанами.
В келії маляра вже було світло. Отець Аліпій глянув на образ: був цілком закінчений. Послам з Царгорода, що мали його забрати, не доведеться чекати, як тривожився отець ігумен. Але ж… як це? Невже ж таки й справді він працював ві сні, дрімаючи? Таки ж Аліпій пам’ятав напевно, що коли стерплою рукою відкладав пензлі, був закінчений лише князь Борис. У святого ж Гліба треба було ще "підрум’янити щічку" й "перейти" майже все "доличне": одежу, взуття й плити. Невже ж таки закінчив у сні й ніде не змилився? Дивні діла твої, Господи!.. Докладніше не було коли поміркувати, бо ж "било" неупростно кликало: "Йди-йди! Йди-йди!"
Аліпій накинув мантію, полагодив кобку, щоб затулила очі, й зітхнув словами улюбленої своєї молитви:
— Величить душа моя Господа.
В неї одягав усі почуття — радісні й сумні, без різниці,— що хвилювали його.
Та святим мученикам Борисові й Глібові довелось почекати, поки отець ігумен благословив Аліпія на працю в келії.
В старій, низенькій церківці було душно й пахло нагрітим кипарисом та свіжим ладаном. Від вівтаря, висіченого в товщі муру, віяло сивою давниною й переносило думку до перших віків християнства, коли ще вівтарями були гробниці мучеників. І саме за це Аліпій дуже любив цю тиху церківцю.
Особливо по службі Божій радо затримувався на хвильку. Однак сьогодні отець ігумен враз по благословенню послав досвідченого монастирського митця до "великої" нової церкви, що була вже добудована, але ще з незакінченим "іконним писанням на спосіб грецький". Малювали ж її о. Еразм та два грецьких майстри. І вийшла суперечка в тих трьох малярів, що її не міг сам спинити "нетвердий в іконописьмі" ігумен. Грецькі майстри привезли з собою новий образ Богоматері на троні. Теотокос тримала на грудях — на тому образі — не дитинку Ісуса, але велику тарчу. І тільки на тій тар-чі був зображений Ісусик. Греки запевняли, що то — досто-митна копія славної "Влахернської Богоматері". Одначе ігуменові здавалось, що було б таки ліпше для Лаври зробити — най і по взірцю Влахернської ікони, — "свій" образ Богородиці не з щитом, а таки з дитятком. Постаті ж святих апостолів Петра і Павла по боках трону ігуменові дуже припали до вподоби. Таж тільки старий Аліпій — знавець іконописі й далеко-широко уславлений маляр — міг остаточно розв’язати суперечку.
Але, коли Аліпій вступив до "нової", побачив розхвильованого іншим клопотом отця Еразма. Трапилась йому спокуса: побожні "христолюбці", поки маляр-чернець дискутував з ігуменом, "вицілували" геть-чисто всю фарбу з нижньої частини образу, що він викінчував в іконостасі.
— Ну ж поглянь, отче! — спинав Еразм руки, показуючи Аліпієві шкоду, — я ж з цим чотири дні… а вони зцілували… Та най вже "до личне", але ж така тьмяно-ніжна була відтінь на руках, як на твоїх образах… А по-друге, чи й доберу?..
Аліпій мовчки взяв Еразмову палету й пензлі. Швидко змішав охру з біллю, зачепив кіноварі й набрав пензлем "гостро-холодної ясної зелені".
Еразм присмиком зіп’яв руки:
— Отче! Таж кожна з цих барв з білилами темніє!
Аліпій притакнув головою:
— Саме ж це й дає ту відтінь блідої, сонцем опаленої це-ри на тілі,— Й почав швидко, без оправ заповнювати стерті площі. Еразм дивився, охоплений звабою. Не чув, як по церкві лунко гукали удари молотків та сокир, що ними грецькі майстри упевнювали риштування.
Соняшне проміння вибралось вже височенько по небесній бані, переплигнуло лутки великого вікна й впало бризками на плити підлоги. Удари молотків змовкли. Натомість немов з соняшних променів задзюрчав струмочком спів дрібної пташки, вкритої в гущавині близького дерева.
Аліпій віддав Еразмові його палету й пензлі: ушкоджений образ вже був справлений. Та пташине дзюрчання нагадало старому, що вчора він намітив над потічком, де памолоддю збігає ліс в глибокий байрак, в долинці великі, розрослі кущі чистотілу. Аліпієві саме доходила червонаво-гніда фарба, що її виварювали з чистотілового коріння. Треба ж накопати коріння, поки не перестаріло й не здерев’яніло так, що й соку з нього не вичавиш. Тепер в долинці ще лежить роса, а зілля ж треба брати саме по росі.
Аліпій пошукав рукою в глибокій кишені ряси, однак ножа з широким лезом там не було.
"Та сількісь! У брата Марка Гробокопателя позичу мо-тичку!"
Й подався до байраку між пагорбами, порослими лісом, як в первозданій пустині. Коли ж з мотичкою на рамені старий чернець дійшов до потока, сонце — сьогодні напрочуд палке — вже позливало діамантове намисто роси. Лиш в глибокому затінку ще мерехкотіли краплини на листях мальв та срібним порохом огортали оксамитові сіро-зеленаві ведмежі вушка.
Спека розморила і Аліпія. Тіло потребувало й сну, й покріплення. Чернець перехрестився, нагнувся й зачерпнув жменю води з потічка. Була прозора, як скло, студена, мов крига. Напився, зірвав кілька стебел дикої м’яти, сів на зваленому, омшілому стовбурі й жував немов перцем заправлені м’ятні листки. Втяг у себе прохолодне, також ароматом м’яти й дикого тмину наповнене повітря, — й відчув, як втома розвіялась, немов хмара докучливого пороху. Коли ж його погляд впав на купу широкого, низького листя "подорожньої трави", що тулилась до самої ряси ченця, — думкою майнуло:
"Це — "підніжне"! Таке листя треба дати під край образа Христового воскресения.
