Легенди Старокиївські - Королева Наталена
А крізь неї — як вогонь крізь завісу, інше почуття спалахнуло гаряче, буйне, радісне… Вік би на Громовладного дивилася! Нікуди від нього не відійшла б!..
Не уміє назвати почуття свого Ларта-діва. Не зазнала-бо досі кохання. Дрімало в серці її у пуп’янок стулене. Як лотос рожевий12 у заводях рідних під водою дрімає, доки мі-сяшний промінь його на поверхню не вивабить, поцілунком на квітку не перетворить…
Хвилі дніпрові шумом-піною закипіли, володаря Бори-стену пропускаючи. Владика-Бористен тризуб-берло своє перед ясним Біл-богом схиляє, русалки-руслянки весняним вінком берег заквітчали. Лада-богиня, рястом прибрана, землю красою своєю осяяла. Лель-юнак коліна схилив, на жоломії солодкоспівній приграває. Велес-бог козоногий з-поза Хорса промінням увінчаного виглядає. Аж очі скошує — дивується… Мати Мелянто, Земля-кормителька величну свою уроду у поклоні хилить, Яр-бога, Ярилу, за собою поклонитися гостеві кличе.
А гість ясний світлим обличчям всміхається, слово ласкаве мовить:
— Знайшла ласку в очах моїх Ларта-діва красуня. Чув я про неї під Фойбоса-сина, що цю Країну лебедів відвідує. І не перебільшив хвали — звичаєм поетів — Фойбос. Гідна стати дружиною Зевсовою Бористеніда!
Гучне весілля святом урочистим землями Бористенськи-ми луною прокотилось.
І розпочався рід людський на берегах Бористенських. Від Таргітаоса, сина Ларти Бористеніди та Зевса Олімпійця почався він. Троє синів — Ліпоксеїса, Арпоксеїса та Колоксеї-са скитів-лукострільців мав Таргітаос з дружиною-мавкою, красунею Зариною. Ліпоксеїс же, Арпоксеїс та Колоксеїс від матерів мавок та руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку, мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли.
Що ж не доньки, а сини у прапредків бористенського люду народжувалися, — завжди більше в краях тих юнаків, як дівчат. І чужинок дружин приводять вони до оселі своєї. Понеже зістарілась Мати Земля й перевівся на ній рід мавок та русалок — першостворених дітей Землі.
Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змінилась і сама стихійна істота, поземською дружиною, матір’ю ставши. Переквітли весняними квітами ігри дівоцькі. Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок… Годі з мевами-подружками сміх перлистий у хвилі дніпрові сипати… Забуті і лебеді, княжичі водні день по дню, рік по року, табунами степових торпанів летять-тікають. Людським звичаєм — людиною ставши, — зістарилась Ларта…
Виріс Таргітаос її. Сам уже синів-недолітків має. І пестить бабуня Ларта милих внучаток, молоде материнство своє і юність свою згадуючи…
Ще для сина Таргітаоса, щоб його навчати, — перейняла Ларта від Фойбоса срібнолукого, лукострільця преславного, як лук тугий напинати, стріли робити. Вміє й торпанів степових об’їздити, кобилиць-торпанок доїти, кіз, овець приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкіри звірячі чинбарить. Руно овече пряде. А що матір’ю роду смертельного стала, — вівтарі богам ставити почала, офіри на них — і запальні, і в пахощах, — приносити, дітям-внукам щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати.
Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом володіти. І турботи його — не жіночий, хатній клопіт. Тож і як би в оселі лишився?
Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона — жінка! Тож і доля її відмінна від долі мужів…
Глибокою, ясною пошаною — як вода глибока прозорою, — стало палке кохання. І пливуть Лартині дні, як хвилі Бористена, що ще не знає порогів: рівно та тихо, спокійно… Ніжність солодко — трохи сумно — сповнює вщерть серце Бористеніди. Тож-бо є щастя людське теплий попіл перегорілого кохання.
І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта, людиною-бо стала та, що природу тваринну людську й бож-ську мала… Нових друзів-приятелів нині Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків випалених з глини всміхається. Вони-бо помагають щоденні турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м’ясу в’яленому, рибі сушеній.
— Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпітиме й холоду! — по шкурах пухнатих, прикривках вовняних оглядається.
Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати… Але що?..
А з долини — від річки — спів солов’їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки при місяці виводять.
І раптом віджила в Лартиній пам’яті давнина — коли й сама вона річною дівою була, скарб таємний сторожила,
— Золото дам дітям роду свого! — раптом полум’ям з серця вибухло. Що недоля людська в золоті вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землі… є лише дітки-вну-чатка. Тож і від кого їм кривда може прийти!
І знайомими ходами підземними подалась Ларта-бабуня.
Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає його: не збочить пітьмою теплою, сріблом підземних струмочків гаптованою… От і кістяки тих звірят незугарних, великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого повстали, сховались, коли час їхній прийшов…
— Все-бо земне є землею! — притакує Ларта головою посивілою. І раптом знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу палаючу, світла сяйливого, що лоно земне осяяло.
— Це — вогонь, що у серці земному палає! — думкою Лартиною лише. — І, як серце тепле тварині, дає дихання життя землі… Ой, як добре дати це дітям моїм!..
А золото сяє… червонавими вогниками миготить — немов кров’ю побризкане, по новій крові тужить.
І зненацька не знаний досі голос озвався в Лартиному серці:
— Все — своїм! Тільки своїм! Нікому, нічого: ні крихти!
Гладить золото Ларта, відблисками його не натішиться.
Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до нього…
— Швидше: набрати! Щоб і там — на поверхні земській при собі його мати, красою-сяйвом його тішитися…
Немов доброго тура, впольованого на плечах тягла, — змучилась Ларта. А таки винесла скарба частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й стовбурами, ім-шеддю вкритими, привалила.
Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем усміхнувся. А перед Лартою Бористен-старець — як ніч темний, — стоїть, руки ламле, головою сивою хитає:
— Доню бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама — ох, сама пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому кинула!.. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий, — багатий! — манитиме, кров’ю-сльозами його заливатиме… Доню ж ти, доню моя!..
Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ра-ди шукати. Таж забула: більш вона не річна діва-русалка, а поземська істота — жінка і мати.
І розбилась об водяну гладину праматір Ларта… на бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши…
З хвиль же — скелі вийшли, над водою зіп’ялись, Дніпро стіною кам’яною — порогами — перегородивши, щоб скарбів зловісних путь навіки замкнути від ока та рук людських скрити.
І плаче Дніпро-Борисген, батько старий, плачем великим ридає, тризну по Ларті-доньці на перехрестях водних порогів правлячи, долю нащадків далеких сльозами скроплюючи, "водою явленою" від лиха-біди надуманого, нагаданого й негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного вражого й княжого наговором кріпким боронячи…
Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло денне. В руки людські потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв:
З неба на щастя їхнє упав!..
МЕЛЮЗИНА
Коли Геракл попрощався з королем бебриксів Аміку-сом й подався у дальшу путь, донька Амікусова, Пірена, закохана до героя, покинула дику оселю свого батька1 й ніким не помічена, схована серпанком дружньої ночі, подалась самітною мандрівницею за Гераклом. Щоб здалека бачити того, кого вибрало її юне серце. Щоб хоч від людей чути про відгуки слави героя.
— Бути порошинкою на його путі,— тільки бажала. Порошинкою, якої, може, хоч колись тінь богатирська торкнеться…
Таж як було Пірені догнати Геракла, коли Амікус обдарував свого гостя єдиними в світі кіньми?.. Не відали вони втоми, не потрібували відпочинку і в найстрімкіших гірських стежках, як сарни гірські, раду собі давали.
Вже доходили сили Пірені, коли напали на неї в хащах дикі звірі. І сконала королівна бебриксів з найменням Гера-кловим на устах. Таж таким коханням безмежним те слово її останнє згучало, що зворушило й кам’яні скелі. Вони все далі і далі це зітхання любові передавали, аж докотилася його луна і до Геракла. Здалося героєві: у смертельній небезпеці на поміч його Пірена кличе. І кинувся на бистрих конях своїх. Таж знайшов тільки криваві останки.
— Пірено! Нещаслива Пірено!.. — вирвалось з Геракло-вих уст.
Тільки тепер зрозумів, як кохала його Пірена. А він байдуже пройшов, може, коло щастя свого?.. І заплакав Геракл — богатир:
— Пірено!.. Бідна Пірено!..
Та й поховав тіло на березі озера, у підземній печері. А щоб хижі звірі не рознесли кривавих останків, нагромадив на гріб скелі. І, знеможений працею та смутком, заснув у підніжжя гір, що з того часу навіки звуться Піренеї.
Довгий був сон Гераклів. Сном-бо підсильнюють боги смертельників, коли на болість їхню людські потішення не вистачають.
Впряжені ж у колесницю Гераклову, коні — дар короля бебриксів — випасли всю траву з підніжжя Піренеїв та й подалися світами, шукаючи нових пасовиськ.
І снилося Гераклові, що він у прегарній країні13. По луках весняних морем широким розлилася ріка Бористенос. Білі хмарки перловими кораблями над нею ясним небом пливуть. Земля ж — квітом ніжним, срібним зі споду, фіаловим зсередини — вкрита, та таким гарним, що очей від нього відвести не хочеться. І що більш дивиться на чарівні ті квіти Ге-ракл, дужче сном солодким його розморює. Не дурно ж сном-травою, чи сон-зіллям звуть ті весняні квіти на Бори-стені14.
Коли прокинувся Геракл, серце його горіло бажанням пізнати ту країну. Оглянувся — коней нема. Кликав — не звиклі ще на голос нового пана, не ідуть коні на поклик. І пішов пішки Геракл розшукувати свою згубу.
Про кохання Пірени, про тяжкі праці свої та про те, як зло і кривду у світі переборювати, роздумував Геракл й незчувся, як до Понта Евксіна дійшов.
