Легенди Старокиївські - Королева Наталена
Ще не прокинувся світ-лосяйний Фойбос. Хоч коні його — Лампос1 та Фаетон2, запряжені до соняшної колісниці, били вже нетерпляче копитами по небесній лазурі, струшуючи на землю цілий дощ зор.
На крилах блакитноокатого метелика пролинув Зефір23. Рожевоперста Еос24 кропила шлях бога Сонця росою, розкидаючи по небу пригорщі злотисто-рожевих троянд…
А в Делоській святині уже збирались жерці.
"Великі віщування" — 7 дня місяця Бізіос, у день народження Фойбоса, уже давно відбулися. Але щодня відбувались "Малі віщування", для кожного прочанина зокрема у вирахований жерцями-профетосами його "щасливий день".
Саме на сьогодні припала черга на славного не тільки в Атенах, але й в цілій Елладі Анахарсіса.
Прибрана у білі завої, увінчана лавром Кінарете, ворож-ка-пітія сиділа на високому тройногові, чекаючи подиху бога, який наділить її ясновидінням.
Не піднесла очей на невисокого, раменатого філософа, що наблизився сам, без жодного супроводу. Невільники раніш принесли до святині цінні дари Анахарсісові: срібні кратери, ковані вази і таці. І звиклі до мистецьких виробів жерці дивувались досконалості, з якою варвари-митці викували срібло, втіливши на ньому лікарів-скитів, що лікують коней.
Молодий жрець відібрав від філософа таблички з написаними на них питаннями.
Кінарете нахилилась над проваллям, що як і в Дельфах, темною смугою перерізувало храм, й вдихала таємну пару, яка білою легенькою імлою підносилась над проваллям, мішаючись з димом кадила. Уста Піфоніси шепотіли нечутні людському вуху слова, призначені одному лише богові.
Раптом, охоплена жахом, віща діва відкинулась назад. Але верховний жрець Амфілітос звів молитовно руки й силою Фойбоса відігнав зловісну змору.
Хор заспівав пеана, а жрець зі стилосом напоготові чекав, щоб врити у віск диптихона слова пророцтва, одягши їх гекзаметрами. Накреслені рукою скриба вірші, перехоплені вкритими дзеркалами, розсвітяться вогненними рядками на чорній, мармуровій дошці перед вівтарем бога. Звідти їх впишуть жерці-хрезмологи до Віщої книги, що в ній зберігались усі віщування, щоб радитись з ними при занадто темних, не збагнених людському розуму пророцтвах.
Амфілітос прочитав перше Анахарсісове питання:
— Яка доля краю цієї людини?
— Страшна доля країни вбогої тому, що вона багата! — озвалась пітія, мов крізь сон, — Нещаслива країна, бо обдарована гойно. Але не є ця країна рідною для людини цієї, що там народилась.
— Як? — метнув словом Анахарсіс. Таки ж я — скит! — своїм звичаєм закокетував він, своїм "варварством".
— Сам у цьому признаєшся. Країна ж та — еллінським духом овіяна. І варварові "рідною" бути не може.
Уста пітії замкнулись: пророцьку видину розігнав, не до речі озвавшись, сам Анахарсіс.
— Назви ж наймення наймудрішого, — прочитав Амфілітос друге питання.
— Талес, Піттакос, Біас, Клеобул, Мизон, Хилон і Солон… — перерахувала, немов з книги читаючи, пітія.
Анахарсіс зсунув брови й знизав раменами: надіявся-бо почути своє власне наймення. І злість закипіла у скитському серці, накритому атенським філософським плащем…
— Яку ж подобу…
Але не довелось почути, "яку подобу має скитська душа" — третє Анахарсісове питання.
До храму з бурмотінням задоволення всунувся Дайно-ведмідь. Йому пощастило вирватись з ув’язнення й повернути до дикого меду в дуплі. Задоволений, зі здобиччю в передніх лапах, коливався він до Опіди. Отриманий успіх майнув обличчям наймолодших з жерців. І це вкінець обурило філософа.
Так його, — вславленого! — на глум беруть?!
Придбані в Атенах звичаї розвіялись димом. Скит вирвав точений кипарисовий стовпчик, що підтримував балдахін над Кінарете й як з рогатиною кинувся на Дайно.
Позбавлений підпори балдахін впав на жертовник з ароматами, накрив собою пітію й згорнув жмутом довге волосся ворожки, разом із завоями, на жевріюче вугілля жертовника. Вогонь спалахнув в одну мить, обхопивши Кінарете. Пітія зіскочила з тройнога й злетіла до провалля. Жерці витягли з нього ще дихаюче, але напівобвуглене тіло. Стара приказка: "Де пройде скит — лишається смерть" справдилась: на третій день по віщуванню Анахарсісові у дворі храму приправляли похоронний стос для Кінарете. Таж в мент смерті пі-тії Фойбос проявив свою волю: на темному волоссю Арги з’явились три білі плями — немов від дотику пальців невидимої руки.
— Сам бог вказав майбутню пітонісу!
І першим бажанням нової віщої діви було, щоб Відрад повернув додому.
— Гніваєшся за поцілунок Опіді? — прошепотів, прощаючись, юнак, — Цілував на них дотик твоїх уст, що так часто торкались Опідиних…
— Не мене і не Опіду кохаєш, Відраде! — глянула юнакові в обличчя Арга, — Юність твоя прагне кохання. Любиш любов. І її цілуєш на устах коханки будь-якої. Іди ж, шукай тієї, що, віддавши тобі свою любов, потішатиметься у твоїх зрадах ніжністю до своїх дітей. В час прийдеш! При купальському багаттю знайдеш її…
Відрад труснув кучерями. Перед очима майнуло золоте полум’я купальських ватр… зашумів ліс. Не металево-темних лаврів, що пахнуть солодко й гірко. Дубовий ліс зашумів прибоєм зелених хвиль, налитих силою, витягненою з рідної землі… Тужним покликом відгукнулись купальські пісні. Аромат купальської ночі обгорнув опойни-ми обіймами.
Юнак не підніс погляду на Аргу — кохання своїх юнацьких мрій.
Його покликала Земля — нестримано-приваблива коханка. Відрад зрозумів: переквіла й обсипалась яблуневим квіттям весняна пора його юності з бурями й мріями.
Відрад почув себе доспілим мужем, серце якого заручилось на добру і злу долю з рідною Землею.
МИХАЙЛИК
ЇСоли Всемогутній поділив створену ним землю на країни, населені окремими народами, кожна країна — і кожний народ — дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна людина при народженні свойому. Бо ж кожна країна — як і кожний народ — має власну, несмертельну душу, і вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.
Все-бо створене Відвічним — є одна родина, в якій всі братерством зв’язані.
Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутнього, вибирали собі, яка кому сподобалась країна.
Перш за інші розібрали країни теплі, з небом гарячим, з повінню квітів, з лісами пальм струнких, квітучими ліанами переплетених. Ті-бо країни найбільше нагадували ангелам Рай. Порозбирали і землі гір величних, сяйливих вершин снігових, що до неба найближчі. Навіть пустиня німа, бліда від спеки і світла, знайшла свого охоронця — Азраеля. Понад все-бо він любив тишу і самітність. Тоді ж ще не був він Ангелом смерті. Не народилася-бо ще тоді з життя людського смерть.
Один тільки Михайло — архангел архістратиг Михаель — не вибрав ще краю, над яким тримав би переможну варту свою. Бо переможцем над князем Пітьми уже був: бо заздрість, пиха, зарозумілість раніш за смерть народились, щоб приправляти їй шлях.
— Чому ж ти, мій архістратигу, не вибрав ще землі собі? Чи ж не гарний тобі світ, що створив я? — запитав Всемогутній. І голос його покотився могутнім громом над світами. А риза розвіялась сліпучо-сяйливими хмарами, коли простяг він правицю свою, світ благословляючи.
— Саме тому, Владико світів, й не вибрав, що все — таке гарне!.. Аж не бачу розділу між Раєм і Землею.
Притакнув головою Відвічний, тихим усміхом обличчя його освітилось. І від того усміху теплий дощ впав на землю крізь ясне, соняшне проміння.
— Коли меж Рая і Землі ти не бачиш, — водитимеш людські душі в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозріють. І до наймень своїх "архістратига", "князя ангельського", прийми ще назву "Психопомпос" — "Водитель Душ"…
Михайло ж тим часом вказав на розлогу країну, всю золоту від листя осінніх лісів. Тоді, як не було ще смерті й зима не існувала на світі. Вона-бо образом смерті є. І весна враз з золота осені розквітала.
— Цей край я хотів би. Золотий він — як моя зброя со-няшна. Річка ж блакитна, що його перерізує— як моя ори-флама — прапор, з гаслом моїм: "Хто — як Бог!"
— Най же буде країною твоєю, — ствердив вибір Михае-ля Всемогутній і додав тихо — А з неї чи не найбільш поведеш ти душ людських у Засвіття!..
І тінь перебігла чолом Відвічного. А над бровами сивими закучерявились хмари. І на мить заслонили лик Божий.
І став охоронцем України архангел Михайло. Хоч тоді ще Україною земля та не називалася. Таж що Вождь ангельський взяв під охорону свою країну ту — розквіла вона красою і багатством. Ніде в світі не було такої чорної, як оксамит, ночі, родючої землі, пересиченої життєдайною силою. А що вже тих риб у Бористені-ріці! Що того меду, овочів, квіття!.. І люде у щастю-вдовіллю справді не помічали, як від дочасного життя до Світла Вічного переходили. Були щасливі, незлоблі, веселі, привітні. А Михаель-архангел, князь Сил Небесних, жив серед люду свого, навчаючи славу Відвічному співати, красні пісні складати. Ще й по сей час у піснях тієї країни ті відгуки Раю чути…
— Хто — як Бог! — гаслом мав вождь-архангел. Люд же свій навчав: — Будь у малому вірним — натхнення ж шукай у великому, — ї, бачачи щастя країни Михаелевої, люд сусідній казав:
— "…в Бористенській країні живе сам бог Світла, Гармонії й Пісні!" І не смів дуже довго жодний нарід на "люд архангельський" зброю свою піднести.
Таж ворог відвічний, той, кого архангел зверг у Пітьму, але не вбив, бо духи смерті не знають, виборсався з хаосу передвічного, що ще у позавсвіттю клубиться. І до сусідньої з архангельською країни дібрався. Там скитський нарід, що прийняв його як гостя, навчив жорстокості, безжальності, помсти і злоби та жадоби до влади. Коли ж скитський нарід дозрів — шукав стежки, як до народу архангельського дійти.
Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка ішла серцем жіночим. Була-бо в землі архангела й дружина дів-бо-йовниць, що, як і юнацтво, присягу складали; зі всім чорним та злим боювати, Світлу Вічному служити, про власне щастя поземське забуваючи, про родину, кохання не дбаючи. Когортою ангельською об’їздили бойовні діви всю землю свою. Де було треба, помагати — помагали, де захистити — захищали. На прапорі мали архангельське гасло: "Хто — як Бог!" А в серці закон неписаний:
— І служити йому — радість найвища!
Себе ж і інших підсильнювали словом вождя свойого:
— У малому будь вірним.
