Легенди Старокиївські - Королева Наталена
Натхення шукай у великому.
І сталось, що наймолодша з дів-бойовниць в мандрівці своїй притомилась. Днина парка була. Рівноденство літнє наближалось. Розморило сном Томірісу. І заснула у пахучому лісі, між сонцем пролитих кущів, на моху оксамитному, пухкому. Прокинулась, бо, здалося, хтось на вухо сказав: "Долю свою не проспи!"
Зірвалась на рівні їздкиня. Перед нею — юнак-скит, беззбройний та сумний, що аж стиснуло серце Томірісі.
— Чим помогти тобі можу? Чи близьким твоїм? — запитала діва-лицарка.
А юнак:
— Близьких не маю, — зітхає.— Самітній я — як вітер в степу. Помогти ж…
Чим поможе йому бойовна діва, коли від кохання він гине! їй же кохати не вільно…
— Хоч би приязнь твою — як друга однолітка, як рідної сестри, мав я…
І подарувала Томіріса приязнь свою юнакові. На знак же приятельства вірного — дозволила в уста поцілувати.
— Зла-бо не може бути в поцілунку, — запевняв юний скит. Інакше не цілували б жерці підніжжя бога, келих по-святний, або і вівтар…
І щовечора квапилась у гайок Томіріса. Там солов’їв слухала з милим приятелем своїм, "кітче очко" — жучків світляних збирала, вінка плела, пісень співала, як звичайно щасливі коханням дівчата те чинять.
— Тільки тепер, — говорила, — зрозуміла я значення слів; "вірним у малому бути, натхнення шукати у великому!"
— Тобі — моя вірність… Натхнення ж в коханню…
Аж кличе Томірісу світлий вождь.
— Хто як Бог! — привітанням свого краю діву вітає.
— Кохання — мій Бог! — в серці відповідає діва, хоч уста встановлене гасло вимовляють.
— Чи все гаразд, діво бойовна? Добре з Пітьмою боюєш? У малому вірна? Натхнення в великому шукаєш? Не маєш потреби у помочі моїй?
"Коли б швидше у лісі вже бути", — думає діва. Сама зброєю гримить, мечем виблискує:
— Озброєна я!
А милий у гайку на все раду має:
— Таж навчає вас вождь, що вільну маєте волю! Кинь же цю зброю свою! Підемо в край мій. Будеш там жінкою мені — як жінці личить.
Спустила голову Томіріса.
— Боїшся вождя? — всміхається скит, — Чому ж не охоронив він тебе? Не попередив, коли він все знає!
— А знає-бо, знає! Інакше: чому питав би, чому б про поміч нагадував… Іспит був то… Яка ж ціна-бо доброї волі, не випробованій іспитом? — Сльоза на віях повисла.
А скит з Томіріси глузує:
— То ж твоє приятельство!.. Поспіши ж на вправи свої! Чи не забагато часу коло мене промарнувала, лицарко бойовна!..
Образа пече Томірісу. Образа й нестерпний жаль.
— Подругу я маю… — виплутується, лукавить. — Її жалію…
— Так забери із собою! — сміється молодий скит. — Юнаків у нас досить!
Таж за рік набридло Томірісі з подругою двигати мужової волі ярмо. В малому вірною бути?.. Тут це гасло здавалося бути не на місці.
І, забравши доньку-немовлятко, відійшла Томіріса. Подруга ж її дитинку покинула скитам:
— Хлопець то! Виросте муж з нього, щоб жіноцтву волю свою накидати. Не хочу його!
Так почався рід амазонок, що чарів кохання бажають, волі ж власної — віддати не хочуть. А що влітку кохання впізнали, ухвалили "законом амазонок":
— Вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина. І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх помстою палаючи. Пішли й амазонки, бо там їх "пригноблювали" — накидаючи їм закон, який не самі вони утворили. Приєднались до них й савромати — діти скитів-батьків, матерів амазонок.
— Розбивають родину-бо нам!
Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. І славили вождя свого, що Михайликом звали. Юн-юна-ком-бо безвусим й прапрадіди його знали. Таким залишився й для правнуків ангельський вождь. Але: вічно в бою… Майже забули за тихе родинне життя… Сплять — у полі на голій землі… Ані рік не пройде у миру. Від шоломів — волосся облізло. Залізо близни натерло на тілі…
— Чй ж це життя? Що з тієї слави?
А до міста архангелова, що над Бористеном на пагорбках стоїть, міста багатого, красного, — ворог таємно шле послів:
— Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тільки Михайлика — він-бо корінь війни. Нам не треба ні палат ваших пишних, ні скарбів. Кочовий нарід ми. Куди нам зі скарбами? Сьогодні тут ми — завтра ж тільки курява віє за нашими возами. Михайлика дайте — та й все. Ми ж вам брати!..
І радила рада таємна три дні і три ночі. Над містом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною.
На четвертий же день — у ясний південь, — зібрався люд перед Михайликовою оселею: старшина і вояки, духовні і люди думні і весь нарід посполитий.
— Голос народу — голос Божий! Чи ж не так?
Вийшов Михайлик без зброї, спокійний та ясний. Сум
тільки в очах.
— Чиж добре обдумали, людоньки? — обзивається вождь.
— Добре! — гуде хуртовиною, — Миру-спокою ми прагнемо! Ми ж бо брати! Навіщо бійка-війна! Братерської згоди бажаємо!
— Руки зв’язать! — гукнув голос із натовпу. Віддавати, то віддавати як слід: беззбройного й нездібного до спротиву. Зойк жіночий серед народу зірвався. Звісно: жіноцтву "вчорашнього жаль"… У майбутнє не вірять! А на небі — соняш-не світло померкло. Вітер зірвався, куряву збив. Завили пси, схарапудились коні. Птаство літає без пуття… І раптом світлом жовтим, зловісним облило все живе. Обличчя — мов у мерців стали. Замість сонця ж на небі — чорний круг, вогненним промінням увінчаний.
Люд — на коліна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Господа Ісуса на поміч-рятунок кличе.
А Михайлик — у жовтавому світлі — ввесь залитий стоїть, ніби на статую золоту перетворився. Раптом крила світляні — немов з проміння ясного зіткані — за плечима розгорнулись. Вгору вождя піднесли. 1 став Михайлик золотим ангелом на капличці, що на брамі міській звичаєм дав-новіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий — у ніг. А на підніжжі слова:
— Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому!
Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став.
Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя
свого ворогу видали.
І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і не стане гаслом живим:
— Вірним будь у малому. Натхнення шукай у великому!
Тоді знов оживе життям живим золота постать архангельська.
НЕРУШИМА СТІНА
ерухомо завмерла під стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем, але зеленавим світлом, що б’є з глибин могутньої, величної ріки.
Буйним руном обгорнули хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далі — на низькому березі ріки — спить у світляній імлі місто під зеленими горбами.
Дивиться на нього самітній мандрівник коло багаття — Андрій, з Бетсаїди. Уявляє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку — "Вість Благу", — що несе її далекому світові.
І гарне Андрієві місто, що угніздилось там долі, обгорне-не зеленими горбами. Дарма що нема в ньому монументальної величі Рима, ані багатства Тіра чи пишності Александрії.
Воно — як обличчя молодої гарної жінки, що не пишається своєю уродою, а лише тішиться нею. І усміхається без виклику й без бажання сподобатися. Бо цей усміх — випромінює з неї, як сяйво зі світла. Він не може не сяяти, бо така природа його.
Однак є в цьому місті і ще щось: злилися в ньому гармонійно два дисонанси — два протилежних собі світи. Еллінський зі своєю божською гармонією форми й думок. І скитський з бойовністю, відвагою, безжальністю й буйністю.
І дикий кочовник, зачарований гармонічними формами, кинув набіги.
Не п’є на учтах вино з черепа вбитого ворога. Бо побачив більш принади у погарах з кованого золота і срібла. Лишилась у скитові нестримна буйність, мінливість та нестійкість непостійного, вільного вітру степів. Бо то — природа скитська.
Але не хоче вже він жити у критому повстю возі, без краси, без радості життя — що побачив їх у еллінів.
Нова течія захопила й понесла скита, як несе Бористен жменю сухого листу з понадбережної верби.
Андрій встає, спираючись на свою довгу високу подорожню палицю. І довгим поглядом обгортає вкриті лісом горби, — мов керманич, що у погляд недрімного ока свого замикає біг корабля.
А в душі апостола встають образи — такого ще недавнього минулого! — яке, однак, вже стало далеким…
Бачить Андрій духовим зором натовп єрусалимський, захоплений вихором жагучої ненависті… палають помстою
очі… стиснені загрожуючо руки піднеслись вгору з прокльонами…
Реве несамовито натовп:
— Розпни! Розпни його!
І кипить розбурханим морем.
А над цим пеклом біснування — тихе обличчя того, хто є світлом світу, життям і шляхом…
Так: перемагає не хаос. Не буря ненависті дає перемогу. Дух переможний — є спокій і гармонія. Вони опанують завжди безлад і хаос.
На хвилину вся Андрієва істота поринає в єдиній по своїй силі згадці — неймовірній для людського розуму. Серце завмирає. Не знаходить в собі тонів, які б могли відгукнутись на те надлюдське, чого людська думка не може вмістити.
Раптом ламає об коліно свою подорожню палицю… Причепленим до шкуратяного паса ножем зарівнює обломлені кінці. Врізає коротшу поперечину у рівнобіжний пень. І утворює хрест.
Немов смолоскип, високо підносить його над містом, горбами й Бористеном, що мерехкотить глибоко долі.
— Силою Хреста — знака Вічності,— у безмежність-бо продовжуються його рамена, — благословляю вас, зелені гори, й тебе, річко широка, й тебе, народе, що у дикій буйності своїй не міг не відчути творчої сили гармонії і спокою… Благословляю вас! — промовив повним голосом апостол.
І застромив хрест над сонним містом й недрімним Бористеном, осяяним недосконалим кругом ущербленого місяця, подібного до маски варварського бога, вирізьбленого рукою митця-варвара.
Коли ранком, на майдані, натовп обступив апостола — знали-бо люде з-над Бористену, що мандрівник з натхненними очима завжди більші скарби несе, як найбагатша каравана, — полились вогненним потоком слова Андрієві…
Питався потім також про звичаї люду бористенського, про богів їхніх й віру…
Гордовито і з пихою відповідали йому: вважав-бо люд цей свій рід за найзацніщий у світі.
Від Зевса-бо самого і доньки Бористенової іде він!
— А намети з чорної повсті? Бойові ігри на прикрашених ворожими скшіьпами кониках — злих, як хижі звірі? Раби, закопані живими при похоронах взацних вождів?
— Це все було так давно!
Ані найстаріші люди не бачили цього на свої очі, а лише чули — від старих! — що також зі слів прабатьків своїх знали про те.
— Це було давно!
— Тоді ще поклонялися Місяцеві і Мечу!
— І звався нарід, що тут жив — може, наш, а може, й інший який — скити.
