Гайдамаччина - Мордовець Данило
Коли єврей говорив, що у нього немає грошей, його примусили "хреститися", а потім, поглумившися з своєї жертви, знову вимагали грошей. Єврей вказав їм на сусіднє село Вільшану (або Ольшана), де, за його словами, у титаря були церковні гроші. Конфедерати примусили єврея вести їх до титаря.
Тут вже конфедерати дійшли до шаленства. Вони вимагали у титаря грошей, — той мовчав. Конфедерати скрутили йому вірьовкою назад руки і вдарили об землю. Але й тоді титар не промовив ні слова. Конфедератам здалося замало цієї муки. Вони закип’ятили смолу і стали поливати нею нещасного. Той все мовчав. Тоді за халяви йому насипали гарячих вуглів, а у тем’я почали "закатувати цвяшки". Цієї муки старий не переніс і під ударами помер. Конфедерати були вражені цією мученицькою смертю і задумались, що їм робити. Вирішили підпалити церкву. У цей момент забігає дочка титаря. Конфедерати взяли її з собою і пішли з Вільшани.
Такий народний переказ про те, що робили конфедерати у чигиринському старостві, про що згадують Липоман і Кребс у загальних фразах.
Само собою зрозуміло, що звістка про шаленства конфедератів у Вільшані, про вбивство там церковного титаря і викрадення його дочки швидко рознеслася польською Україною — і селянам пригадалися знову всі колишні та нові образи від ляхів і католиків, хто б вони не були і напруженість стосунків між росіянами та поляками стала ще помітнішою. Переходу цієї напруженості у відкрите роздратування сприяли й інші вельми складні причини: роздратування постійно підтримувалося появою на польській Україні щовесни українських добрих молодців, які нагадували польським селянам про те, що їхні брати, які живуть за Дніпром, не бояться ні поляків, ні їхніх ксьондзів, ні навіть євреїв, хоча при цьому гайдамаки, можливо, і замовчували, що замість єзуїтів та євреїв у них є своє панство, не гірше польського; роздратуванню допомагали чутки про те, що Росія не дозволяє полякам переслідувати православних, а вони, не слухаючись Росії, знову почали їх переслідувати; словом, для роздратування було досить причин, але селяни до певного часу затаїли образу і готувалися до серйозної справи.
Але православне духовенство, що жило у польській Україні, не дрімало. Коли з’явилися там конфедерати і замучили титаря у Вільшані , у народі пройшла звістка, що ляхи "взялися гнати благочестя", що українські селяни живуть ніби-то на їхній польській землі, а в церквах моляться за "благочестивого государя", а тому їх треба за це переслідувати. Ця звістка передавала, що у Млієві спалили ляхи титаря і взагалі почали "знімати голівоньку з благочестивих", підпалюючи навколишні чернечі хутірки.
Справді, у цих місцях, власне, у староствах черкаському і чигиринському та у більшій частині великої волості сміленської, з давніх давен існували православні церкви і монастирі. Там були чоловічі монастирі у черкаському старостві, на острові ріки Тясміна, у Ведмедівці — монастир Миколая, потім монастир Мотронінський, розташований у просторих смілянських лісах, потім ще над рікою Тясміном, у Жаботині — монастир Онуфрія, і врешті у либединському лісі — монастир Либединський. Були там і жіночі монастирі. Головні з них — Мотронінський і Либединський. Мотронінський знаходився в чигиринському повіті, у 170 верстах від Києва і у 40 верстах від Чигирина. Він побудований на узвишші, з чотирьох боків оточений стародавнім великим валом, зарослим старим лісом. Вал має в окружності 1.750 сажень. Монастир дістав назву від лісу, що оточує його і зветься мотронінським. У 1669 році монастир цей був розорений і спалений турками, а потім відновлений. Либединський монастир знаходиться у 90 верстах від Чигирина. Це старий монастир, який пам’ятає нашестя на нього поляків, які і розорили його. Але українські гетьмани і київські митрополити дозволили відновити його.
Ріки Тясмін і Турія, біля яких у лісових хащах і біля глибоких балок притулились ці монастирі і скити, нагадують інші подібні ж річки на далекому сході, за Волгою. Це Іргізи. Такі ж густі ліси, така ж усамітненість і такі ж монастирі і скити, де переховувалися гнані урядами — у першому випадку — духовенство православне, у другому — розкольницьке. На іргізькі монастирі наїжджали російські православні чиновники і брали з них подвійний оклад за насіння забороненого одягу та борід. На українсько-польські православні монастирі і скити наїжджали польські конфедерати і ксьондзи і гарячою смолою навертали православних в унію. І ті, і другі монастирі давали притулок завзятим добрим молодцям — одні в ім’я розкольницьких тенденцій странноприймання, інші в ім’я православ’я. Перші давали притулок Пугачову, останні приймали іноді гайдамаків.
Конфедерати, викликавши тривогу і підготувавши народ до чогось жахливого, пішли. Та замість них прийшли ще більш страшні противники православ’я, які вже друге століття наводили жах на український народ. Це були ієзуїтські місіонери, які, діючи заодно з партією барських конфедератів, вислали на Україну своїх піонерів, у вигляді місій домініканських, базіліянських та інших. Польські хронікери розповідають про цей набіг гайдамаків святого отця як про щось вельми звичайне, але народ подивився на це духовне нашестя зовсім інакше. У його наляканій уяві постали страшні картини давніх гонінь за віру — і спалення православних на повільному вогні, і війна Хмельницького, і крайнє розорення країни, і як результат всього цього, нещасний поділ південно-російського народу на дві половини — польську і російську. Ці новоприбулі католицькі "декани" і "каплани" ревно взялися до діла, настільки, що навіть польські письменники того часу не приховують негарності тих заходів, до яких вдавались єзуїти, мабуть, забувши страшні історичні уроки, що їх дала Польщі унія на Україні. Єзуїти та старанні пани відразу почали з переслідувань.
Невідомо, чим би закінчився цей перший духовний похід на Україну, якби там не знайшлася на той час людина, яка, здається, пам’ятала історію своєї країни і знала, як небезпечно будити приспану було в українському народі історичну ненависть до унії. Це був якийсь Кваснєвський. Як ми говорили вище, польські магнати мали при своїх дворах міліцію або двірцеву гвардію. Така двірцева міліція знаходилась в чигиринських маєтках князя Яблонського, на той час воєводи познанського, і після кастеляна краківського і старости чигиринського. Міліція ця складалась з козаків і начальником її чи полковником був Кваснєвський. Боючись заворушень у народі, Кваснєвський не наважився допустити дальших переслідувань місіонерами неуніятів, і з допомогою козаків, що були під його командуванням, примусив ревних католиків забратися звідси.
Здавалося б, на цьому все мало і скінчитися. Нашестя конфедератів і вбивство титаря у Вільшані, хай і не були б забуті народом, та принаймні не викликали б потім того нетерплячого роздратування в російському населенні польської України, що привело до уманської різні. Нашестя духовної місії та її переслідування могли б також бути залишеними народом без кривавої відплати, внаслідок тогочасного заступництва Кваснєвським, якби спроби католицької справи на тому й скінчились. Але єзуїти рідко відступають від задуманих планів, і відбиті Кваснєвським, вони почали рити свої підкопи під спокій країни.
Проте не тільки єзуїти винні в тому, що пробудили у південно-російському народі ненависть, яка давно дрімала, і притом пробудили, так би мовити, поголовно, хоча досі вона й проявлялася окремими спалахами у вигляді гайдамацьких набігів і розорення двох-трьох поселень і дворянських замків щоліта. Початок усіх дальших бід, що звалилися на польську Україну, лежав переважно у тій самій згубній барській конфедерації. Це була капітальна помилка поляків, яка коштувала життя всій їхній Речі Посполитій. В основу барської конфедерації була покладена ідея активного опору намірам Росії. Хоч це й не помилка з політичної точки зору поляків, але помилка полягала в тому, у своєму гаслі вони до слова "свобода" додавали ще "віра" (wolnoste i wiara). На свої знамена конфедерати поставили зображення богородиці, зрозуміло, — католицької. На мундири вони нашили хрести, ніби на знак того, що стають хрестоносцями. Це був вже серйозний політичний прорахунок, з ідеєю хрестоносців поєднувався захист християнства від мусульман, а між тим конфедерати увійшли в дружні стосунки з турками, і підняли шаблю з хрестом на рукоятці і знамена з богородицею не на мусульман, а на православних росіян. Вони могли боротися з Росією — це їхнє історичне і національне право, але не повинні були боротися з вірою своїх підданих, українських православних селян. Селяни неясно і по-своєму розуміли цей політичний абсурд своїх панів, хоч він і не здавався їм абсурдом, а тією страшною силою, яка з гробів піднімала давно забуті спогади і жахи.
Зрозуміло, що українські селяни, неясно усвідомлюючи небезпеку, що загрожувала їм від поєднання конфедератами непоєднаних для них, селян, понять "свободи" і "віри", звичайно, католицької, єзуїтської, водночас так само неясно плекали таємну надію на те, що якщо конфедерати зі своїми "свободою" і "вірою" хочуть стати поперек горла Росії та їм, росіянам за вірою, то Росія, стаючи проти конфедератів, не стане проти них, польських селян. Ця надія глибоко в них засіла і спонукала їх до сміливої справи, хоча через кілька місяців виявилось, що надія ця була даремною.
Є підстави з великою певністю припускати, що ці надії у селянстві польської України підтримувало православне духовенство обох сторін Дніпра, звичайно, межуючих місцевостей, і православне чернецтво. Про це говорять не тільки польські офіційні документи того часу, а й сам народ залишив у своїх спогадах підтвердження цьому свідченню польських істориків. У "стислому опису вбивств (rzezi) у місті Умань, здійснених українською черню", складеному на підставі актів уманського монастиря, як припускають, ченцем Тучапським, у 1787 році, і підписаному ксьондзем Йосипом Моргулець, ректором уманського монастиря, і Мацевичем, віце-ректором закону святого Василія, позитивно говориться, що переяславський православний єпископ Гервасій Линовський заохочував православне духовенство польської України і тамтешніх ченців до побудови нових російських церков і до залучення у православ’я народу, опірного унії.
