Гайдамаччина - Мордовець Данило
Уманська різня була заключним і найжахливішим актом останніх кривавих рухів південно-російського народу, який після цього спалаху заспокоївся, якщо не назавжди, то принаймні дуже надовго.
Проте, спалаху цього могло й не бути, чи може, він проявився б якось інакше, не з такою жорстокістю, якби поляки самі не наблизили моменту розв’язки — хоча поляків, які жили у ті передсмертні хвилини існування їхнього царства, навряд чи можна звинувачувати, бо в їх становищі справді можна було утратити розум.
Тоді у них вмер останній король, якого обрали своєю волею, — Август III, німець з Саксонії, король хоч і поганий, та все ж ніким не нав’язаний. Треба було обрати іншого короля. На генеральному конвокаційному сеймі, скликаному з цієї нагоди, примас республіки, описуючи похмурими фарбами становище Польщі, вказував представникам цієї пропащої країни, що дике озлоблення партії, повне нерозуміння потреб нації і бездумне нехтування народними інтересами ведуть і їх самих, і їхній народ до загибелі. Він закликав націю опам’ятатися врешті і зрозуміти, що стоїть на краю прірви, і недалекий час, коли загине усе, їхні права і вольності, гордість і сила, колись такі страшні й непорушні. Подивіться, говорив він, як внутрішні смути роздирають наше царство. Усі наші просторікування не ведуть ні до чого. Наші сейми безплідні. Ми називаємось вільним і незалежним народом, а між тим знемагаємо під тяжким ярмом неволі, переносимо усі жахи війни. Над нами тяжіє лихо рабства, а ми не маємо ні доволі сили, щоб обговорити своє жахливе становище, ні мужності відвернути небезпеку, що загрожує нам. Він вказував на повну відсутність у народі моральних і фізичних сил, на брак адміністрації, на нехтування безпекою країни, яка не має ні фортець, ні гарнізонів, ні постійного війська. Занедбані фортеці давно запустіли. Мізерні гарнізони безсилі. Кордони відкриті для будь-якого набігу (що й доводили щороку зграї гайдамаків Чуприни, Чортоуса, Найди та інших, менш значних). Царство наше, говорив примас, схоже на дім без покрівлі, на будову, в якій гуляє вітер і ніхто не живе, готову розвалитися на гнилій основі, якщо тільки провидіння не зглянеться і не підтримає цю будову. Уява не може представити нічого сумнішого за нашу долю. Закони у зневазі або бездіяльні, як нікчемний тягар. Суди безсилі проти зазіхань і злочинів. Свобода придушена насильством і свавіллям. Державна казна визначена напливом іноземної монети низької вартості. Провінційні міста, колись окраса царства, тепер безлюдні. Жалюгідна торгівля в руках євреїв. Врешті, ми повинні шукати "міст у самих містах", тому що в них все зруйноване і спустошене — і будинки, і вулиці, і майдани, і громадські місця. Навіть церкви перетворилися на бійні, де безкарно ріжуть народ.
Таким було становище Польщі перед уманською різнею за словами самих поляків.
Та ось поляки обрали собі короля, Станіслава Понятовського, стольника литовського, за обов’язковою рекомендацією Росії. Обрання було пишним, але не таким бурхливим, як у старі роки.
За обранням Понятовського йдуть ще більш жалюгідні роки в історії Польщі, гірше від яких не було, та й вже не буде. Держава навіч розкладається. Всі прояви представників нації мають на собі печать якогось отупіння. Все робиться ніби уві сні. Ні в чому не видно ні змісту, ні мети, ні загальних устремлінь. Сила республіки давно загинула, а дворянство все ще хапається за якісь примари і саме продає останню тінь свободи. Варшава і двір бенкетують на порозі смерті. Станіслав залицяється до дами і розсипає дотепи. У театрі так весело, так гамірно. У гостиних магнатів стільки блиску і розкоші, такі дзвінкі вірші читаються на вечорах у пишних палацах, захищених вартою, якої тому й не вистачає на кордонах для захисту держави від гайдамаків. А на вулицях Варшави вже чутно вечорами бряжчання шабель, пістолетні постріли, крики про допомогу, і ніхто не відчинить вікна, аби дізнатися, хто потерпає на вулиці. Все це так звичайно, так натурально. Варшава веселиться — а вдалині від Варшави готується щось незвичайне, помітний якийсь рух, і тільки холопи щільніше закривають свої жалюгідні хатки, всі чогось бояться, чекають чогось недоброго, тому що доброго не бачили жодного разу у житті. Між тим війська сусідів все тісніше стягуються до меж республіки, переходять кордони, все ближче до Варшави. Ось вже варшавські дами люб’язно танцюють з російськими і пруськими офіцерами.
Так минуло кілька років. У цей час Залізняк молився у монастирі. Його черга ще не підійшла.
Так ось поляки, незадоволені своїм королем, як креатурою росіян. Сальдерн, представник Росії у Варшаві, загрожує їм Сибіром, каже, що "усіх порубає" (teus sabres). Поляки отямились і утворили конфедерацію, спочатку у Радомі, а потім у Барі.
Ця остання конфедерація, здається, цілком помилково, була нещасною причиною того, що Залізняк припинив молитися у монастирі і підняв на ноги гайдамаків для уманської різні.
Барська конфедерація була проголошена у лютому 1768 р. Предводителями і керівниками її були брати Пулавські, Йосип і Казимир, один з яких пізніше знаходився при особі Пугачова, Станіслав Фелікс Потоцький — знаменитий російський воєвода, відомий більше під ім’ям "Щенсного" (Щасливого), Ксаверій Браницький, великий коронний гетьман, князь Радзивілл, воєвода віденський, Венцеслав Ржевуський, воєвода краківський, із сином Северином, і князь Любомирський, воєвода Брацлавський, один з тих, хто знищував гайдамацькі зграї Чуприни і Чортоуса. Випадково чи ні, але тільки коноводи барської конфедерації всі були найбагатші поміщики обох Україн, як польської, так і російської. Вони ж були супротивниками російського впливу на польський двір, а відтак і короля Понятовського. Вони ж були, врешті, на зло королю, на зло Росії і — помилково — на зло самій Польщі, друзями єзуїтів і переслідувачами "дисидентів", тобто польських протестантів і православних, до яких належали майже всі їхні селяни на Україні, а з ними разом і Залізняк, у той час монастирський послужник.
Католицька запопадливість польського дворянства з XVIII століття розпалювалась на славу пап римських отцями-єзуїтами і багато коштувала і грошей, і крові Польщі. Вона ж занапастила її остаточно. Ця запопадливість, яка виявилась в унії, підняла на ноги Хмельницького, а з ним і всю Україну, і примусила її назавжди відірватись від Польщі, щоб віддатися Росії. Через унії велись нескінченні війни, які і ослабили Польщу. Отці-єзуїти не вгамувалися і у XVIII столітті: їм все хотілося зробити з малоросіян такий самий динарій святого Петра, який вони зробили з Польщі. Даремно Росія, Прусія, Австрія та Англія попереджували Польщу про заходи переслідування некатоликів, які продовжували приймати у сеймах. Даремно ці держави нагадували їй про гіркі наслідки її неполітичних заходів. Поляки нічого не хотіли слухати, і коли Понятовський при допомозі російського впливу встиг дещо захистити права дисидентів, польське дворянство, справедливо вбачаючи у цьому неповагу до їх знаменитого "nie pozwalam", по суті дикого і такого, що згубило Польщу, але для них дорогого і священного права, наважилося так чи інакше протидіяти і королю, і Росії з її союзником Фридрихом II, який у листі до Даламбера, називав поляків "варварами", і Марією Терезією, якій вже призначена була на булавки "ein elendes Stück von Polen".
Проте, залишаючи збоку усе, що не стосується безпосередньо гайдамаччини, ми почнемо прямо з пояснення того, яке відношення барська конфедерація мала до початку уманської різні.
Усі польські хронікери, які залишили нам описання уманської різні, і Ян Липоман, і Вероніка Кребс, і Тучапський однаково розповідають, що у березні 1768 року барські конфедерати, у тому числі Пулавський, предводитель барської конфедерації, у значній масі прийшли в один з маєтків князя Радзівілла, у Спічиниці, і частина з них, чоловік шістдесят не більше, з’явилася у глибині польської України, у старостві чигиринському, і, викликавши там тривогу і замішання, особливо серед поспольства, пішла.
Що саме наробили там конфедерати, польські хронікери не говорять. Та за оповіданнями очевидців, якими покійний Шевченко скористався при написанні своєї знаменитої поеми "Гайдамаки", ми можемо заповнити ці прогалини. Шевченко у передмові до своєї поеми, говорить, що події 1768 року він передає так, як чув про них від старих людей, але що друкованого про уманську різню він не читав нічого. Справді, до 1841 р., коли Шевченко писав свою поему, у Росії ще не було нічого друкованого про цей епізод з історії українського народу, і тому Шевченко міг знати про нього лише те, що говорив народ і ще пам’ятали на той час, власне, у дитинстві Шевченка старі люди, на очах яких творилася гайдамаччина разом з уманською різнею. В епізоді поеми Шевченко згадує навіть, що все це він ще дитиною чув від свого діда, який, бувало, розповідав батькові та сусідам про те, як "Залізняк і Гонта ляхів покарали", а поет це слухав і плакав, сховавшись за пічкою. У цьому епізоді Шевченко звертається із вдячністю до свого діда за те, що старий зберіг "у своїй столітній голові цю козацьку славу і розповів її потім онукам". Отже, оповідач, а за ним і поет дивились на цю криваву справу як на "козацьку славу", при згадці про яку у старого "столітні очі блищали, як зірки, а слово за словом лилося й сміялося", а тому треба з певністю думати, що старий свято зберігав пам’ять про "козацьку славу", і як самовидець не забував жодної риси з страшного епізоду життя своєї батьківщини. Таким чином, розповідь його стає історичним документом. Вона є таким при порівнянні з опублікованими пізніше офіційними документами і хроніками того часу. На основі всього цього ми вважаємо, що не схибили проти історичної істини, якщо дозволимо собі користуватися фактами з поеми Шевченка для порівняння їх з іншими фактами, або коли цих інших фактів бракуватиме. При тому усе те, що сказав Шевченко у своїй поемі про уманську різню, не прочитавши до цього нічого друкованого, позитивно підтверджується документами, виданими після виходу у світ його поеми, і не суперечить їм.
Таким чином, на грунті народних оповідей, наведених у поемі Шевченка, ми можемо знати, що робили конфедерати у старостві чигиринському, або, як говорить польський хронікер, "narobile rwogi i zamięszania".
Натовп п’яних конфедератів (вчинки яких не повинні, звичайно, кидати тінь на кращих представників конфедерації, оскільки негідники були і між конфедератами, як вони бувають скрізь) вломився у корчму єврея з лайкою і побоями, вимагаючи у нього вина і грошей.
