Гайдамаччина - Мордовець Данило
Так говорять католики. Це ж говорить і сам народ, не маючи політичного наміру приховати історичну правду, і збагнути те, що справді було. Це народне зізнання записане п. Кулішом вже у сорокових роках.
Ось як народ передає нині свій спогад про ту участь, яку брало російське православне духовенство у підтримці в польських селянах надій на заступництво Росії.
Поляки переманили в унію одного православного священника, на прізвище Каряка, запевняючи, що в унії йому "краще буде". Каряка поїхав у Польщу, "висвятився на унію" і повернувся на Україну. Паства його, бачучи, що у сусідній церкві "благочестя", а в них — унія, наважилась знайти і для себе "благочестивого" попа. Оскільки священник цієї церкви був уніят, то селяни ходили говіти до якого-небудь сусіднього православного монастиря і завжди чули від ченців такі напучування: "Підніміть бунт, та до преосвященного добийтеся, тоді й у вас буде благочестя". Підтримані таким чином місцевими православними ченцями, деякі з селян відправилися за Дніпро, у Переяславль, до тамтешнього православного архієрея Гервасія Линовського.
— Ваше преосвященство, — говорили вони, — ми приїхали просити, щоб і в нас було "благочестя", як в інших людей, а то у нас унія, якої ми терпіти не можемо.
— Дітки! — відповідав Линовський: просіть Каряку, хай до мене приїде, я благословлю його на "благочестіє".
— Святий владико! Ми просили його всією громадою, та він не вірить. Він говорить: "тоді у вас буде благочестя, як у мене на долоні виросте волосся".
На це Линовський сказав їм: "Люди добрі! Зачекайте ж. Він схаменеться, та невчасно… Їдьте, дітки, додому — священник вам буде".
В одному з сіл того округу польської України, де це відбувалося, був молодий священник Левицький. Поляки жорстоко мучили його, змушуючи прийняти унію: сипали за халяви розжарені вуглі і на колесо тягли, як колись російські кати витягували на "дибах" тих, кого катували. Та Левицький не скорився, пішов від них і з’явився перед архієреєм Линовським. На той час був у архієрея і той титар з Млієва, котрого пізніше замучили поляки. У Линовського, таким чином, зійшлися водночас два мученика католицького "старання" до віри і селяни, які шукали собі священика. Останні, обнадіяні архієреєм, повинні були повернутися за кордон, тобто за Дніпро, у польську Україну. На кордоні стояла російська варта і польська: з правого боку Дніпра стояли польські пікети, з лівого — російські редути, на яких вартові по ночах перегукувались ще за старовинним звичаєм: "Славне місто Петербург! Славне місто Переяславль!" Між тим, поляки, дізнавшись, що дехто з селян їздив у Переяславль до православного архієрея, намагалися схопити їх на кордоні. Та селяни, попереджені земляками, таємно переправилися через Дніпро на рибальському човні. Селяни врятувались, але титаря схопили, зв’язали і прикріпили до возу. У Млієві його повісили на дерево і довго мучили: обмотували тіло прядивом, потім обмазували смолою і запалювали, поки нещасний не спустив духа. Потім від мертвого тіла відрубали голову і виставили на вигоні, на високому стовпі. Вночі хтось викрав голову і відніс Линовському у Переяславль.
Ці жорстокі заходи поляків спонукали Линовського докласти всю енергію до справи підтримання російського елемента у польській України, допоки не прийшов час кари полякам.
Усі ці, видимо, дрібні риси, які проясняють, як готувалася уманська різня, як потихеньку дратувалися народні почуття і будилися старі, ніби органічно міцно з’єднані з інстинктами, — дорогоцінні для історика. Бузувірство над титарем у Вільшані, його мученицька смерть і викрадення його доньки, варварське вбивство другого титаря в Млієві (якщо тільки це не один і той самий факт, що передається по-різному народною пам’яттю) і спалення хутірців біля мотронінського монастиря — ось, так би мовити, підготовчі праці короткозорого старання і в інтересах римської церкви, праці, що принесли ще більш криваві результати. З іншого боку ми бачимо підбурювання з боку російського духовенства, підбурювання, викликане, однак, надто значними і нерозсудливими заходами супротивників.
Як би не було, але у підготовці уманської різні винні обидві сторони — і польська, і російська.
Та була ще одна людина з російського боку, яка не тільки є діяльним підготовником різні, але в ній слід шукати чи не самий почин цієї страшної справи. Ми говоримо про ченця Мельхіседека Значко-Яворського.
Розділ XII
Мельхіседек Значко-Яворський походив з дворянського роду. За свідченням польських письменників, він був "малоросіянин". Одні кажуть, що Мельхіседек був архімандритом та ігуменом либединського монастиря, інші — мотронінського. Більшість письменників називають його ігуменом останнього монастиря. Кажуть також, що він був просто іноком, який займався медициною, хімією та іншими науками.
Хоч взагалі дії цієї особи добре відомі з усіх відомостей про уманську різню, однак, в них багато залишалося глибокою таємницею, так що деякі з фактів його життя ще й досі здаються загадковими. Чи бачився Мельхіседек з імператрицею Катериною II і що вона йому сказала на його представлення? Чи була її відповідь такою, якою вона перейшла у народ і в історію? Ці питання поки що залишаються без відповіді. Якщо розмова з імператрицею була віч-на-віч, то ніхто крім Мельхіседека і Катерини і не міг знати, що вони говорили і що саме сказала Катерина, яка вже замислювалась у той час про розділ Польщі і зносилася з цього приводу таємно з Прусією і Австрією. Те, що вона не дала Мельхіседеку письмової відповіді або дозволу "різати жида і ляха до ноги" — це навряд чи викликає сумнів. Але що відповідь могла бути не категоричною відмовою або забороною, а ухилення від прямого "так" чи "ні" — це цілком ймовірно, бо інакше Мельхіседека засадили б у Петербурзі у фортецю або виказали б з головою польському уряду.
Але про це пізніше.
Усі православні монастирі, що знаходилися на польському боці України, в тім числі либединський і мотронінський, як ми згадували вище, ніколи не користувалися прихильністю поляків, переважно тому, що мали велику прихильність православного селянства, або, як говорили поляки, були кублом зневіри in partibus infidelium і від костьолів відволікали до себе цих "схизматів" або "неунітів" і "дізунітів". Благочестивий народ поважав їх і тому, по-перше, що це були російські монастирі з російськими ченцями, які розмовляли російською мовою, по-друге, тому, що ці монастирі отримали благословення з Києва, який для всіх українців завжди був святим містом, з котрим пов’язані усі його і славні історичні, і святі християнські спогади, і тому, врешті, що змісту їх допомагали самі селяни і запорожці, а розоряли їх кілька разів або турки, або татари, або поляки з єзуїтами. Було кілька випадків гонінь на ці монастирі і у XVIII столітті. Спочатку переслідування йшли від єзуїтів, які розпустили свої місії по Україні, понаставили по селах біля церков, на майданах і перехрестях, високі стовпи з встановленими вгорі хрестами, які також називалися "місіями" і стояли ще навіть у нинішньому столітті; потім слідами єзуїтів пішли базиліяни, які знали російську мову, — і все це цензорські — інквизиторським поглядом слідкувало за народом і за тим, до кого він звертався за порадою і розрадою. Народ, певна річ, звертався не до них, а до своїх попів, яких відшукував або по монастирях, або по скитах. У Варшаву і навіть у Київ постійно надходили скарги на недобрі дії монастирів, і скарги ці йшли від губернаторів, які діяли, звичайно, в інтересах свого уряду, своєї віри. У Києві ці скарги здавалися надто дивними і неймовірними, тоді як у Варшаві їм довіряли, тому що факти, наведені у скаргах, були надто відчутного характеру. Монастирі звинувачувались в тому ж, в чому звинувачувались і наші іргізькі монастирі за Волгою під час пугачівщини. Говорили, що ці монастирі не тільки сприяли, а й навіть допомагали гайдамакам в їх наїздах на Польщу, що гайдамаки нібито знаходились у найтісніших і дружніх зв’язках з ченцями, жили у монастирських лісових хащах і навіть у келіях, що поранені гайдамаки звозилися у монастирі і там лікувались, годувались, що частина награбованих ними грошей йшли на користь монастирів. Одного разу Либединський монастир, внаслідок подібних нарікань, можливо, й справедливих, був підданий сильному переслідуванню з боку польського уряду. Монастир наказано було закрити, а ченців віддати духовному суду вищої судової ієрархії. З цією метою у монастир з’явилася міліція, загін якої під проводом полковника Ковальського зруйнував монастир і церкву, і тільки св. трапеза залишилася незайманою. Однак, ченці, які вважали себе непідсудними польській чи уніятській ієрархії, розбіглись. Місце монастиря однак залишилось священним у народа, і ті ж ченці попросили у польського уряду дозволу повернутися у зруйновану, але дорогу для них обитель. Дозвіл був даний, благословення отримане від "своїх з Києва", і народ разом із запорожцями знову відновив шанований ним монастир на залишках зруйнованого. За це гоніння святе місце стало ще святішим в очах народу, а запорожці, та іноді і гайдамаки, мали де голову прихилити і помолитися "своїм богам".
Словом, російські монастирі, російські ченці і мандруючі запорожці з гайдамаками у польській Україні минулого століття відчули і пережили те саме, що у нинішньому столітті відчули у західному краї католицькі монастирі, які давали притулок у себе і простим повстанцям, і ватажкам повстанців, і приховували у своїх стінах їхню зброю, поранених і харчі. Тільки та різниця, що ні католицьким монастирям західного краю, ні їхнім ченцям і ксьондзам, ні повстанцям народ у західному краї не настільки співчував, наскільки співчувало російське населення польської України розташованим в її лісах православним монастирям і ченцям.
У цих монастирях саме монастирях жив і подвизався перед уманською різнею Значко-Яворський. Малоросіянин родом, православний за переконаннями і гарячий патріот, він не міг спокійно дивитися, як католицьке і уніятське духовенство наповнювало його батьківщину, відділену від Росії Дніпром і ніби кинуту напризволяще. Чим запонадливішою була уніятська пропаганда, тим палкішою ставала протидія Мельхіседека іновірному впливу і тим відкритіше йшла агітація в ім’я всього російського і православного.
