Українська література » Класика » Гайдамаччина - Мордовець Данило

Гайдамаччина - Мордовець Данило

Читаємо онлайн Гайдамаччина - Мордовець Данило

Ченці вийшли до них з хлібом-сіллю. На питання поляків, де гайдамаки? — ченці відповіли, що нічого не знають. Поляки шукали даремно, незважаючи на те, що перевернули все у мотронінському монастирі, шукали гайдамаків у церкві, за іконостасом, — та нічого не знайшли, тому що гайдамаки сиділи у своєму укріпленому кублі. Коли ці останні дізналися про нашестя поляків на монастир, вони негайно відрядили двох своїх товаришів у сусіднє містечко в Замятницю, щоб ті, піднявши там тривогу, відволікли поляків з монастиря. Посланці прискакали у Замятницю і кинулись на орендатора та інших євреїв, почавши їх колоти у корчмі. Гайдамаки були цілком впевнені у співчутті до себе селян. І справді, коли народ побачив різницю, він зрозумів, що це розпоряджаються "свої", що це справа "їхньої віри". На питання народу: "а що, панове, — наша віра"? гайдамаки відповідали: "самі бачите, що наша, інакше не кололи б ми ляхів та жидів". І народ не чіпав їх, а навпаки — охочі приєднувались до їхньої зграї.

Між тим, коли поляки даремно шукали у монастирі, туди прискакав з Замятниці гонець із звісткою, що "гайдамаки Замятницю вирізали". Не знаючи нічого достовірного про сили гайдамаків, поляки кинулися у Жаботин, гайдамаки вже цілою зграєю, попрямували також до Жаботина і засіли у лісі. Тоді поляки пішли у Смілу.

У такому становищі перебували справи перед приходом Залізняка. Зрозуміло, що гайдамаки Шелест, Гнида і Лусконіг, які прибули раніше від інших з Запорожжя, вже скинули з себе машкару покори і діяли відкрито, як досвідчені вояки.

Настав врешті час "освячення ножів".

Розділ XIII

"Освячення ножів" гайдамацьких або "чигиринське свято" відбувалось 23 квітня на день святого великомученика Георгія, коли у лебединському монастирі був храм (престольне свято). З цього дня повстання стає відкритим і Залізняк очолює гайдамаків.

"Освячення ножів" відбувалося так: до дня храмового свята з усіх навколишніх сіл зібрався народ у либединський монастир: тут були вже не тільки гайдамаки, які ще задовго до цього зібралися у монастирських лісах, а й юрми народу, приваблені майбутнім святом і чутками про те, що у монастирі будуть "святити ножі", і що з цього дня з допомогою святих ножів почнеться винищування поляків і євреїв, а разом з цим відновлення волі. Переказ говорить, що до монастиря було підвезено кілька возів, наповнених ножами, і що вони таємно надіслані з Росії від самої імператриці у дарунок російському народу, який перебуває під польським піклуванням, що прямо і сказано майстерним віршем Шевченка у його поемі "Гайдамаки". Автором цієї чутки про надіслані Катериною ножі був, звичайно, той, хто створив і "золоту грамоту", однак на народ ця чутка не могла сильно вплинути, особливо коли він був не проти вірити всьому, що тішило його заповітні мрії. До того ж Мельхіседек таємно показував усім, хто сумнівався, "золоту грамоту", отже народне почуття, і без того вороже до поляків, було доведено до крайнього напруження. Після служби і молебня з водосвяттям священики з корогвами та образами вийшли до народу, пройшли між возами і окропили ножі святою водою.

"Молитесь, браття! молитесь! (так говорив благочинний, вірогідно, Мельхіседек). Навколо святого Чигирина стане варта з того світу — не дасть святого розпинати. А ви Україну рятуйте: не дайте матері, не дайте в руках ката пропасти. Від Конашевича й досі пожежа не згасає, люди вмирають, мучаться по тюрмах, голі, босі. Діти не хрещені зростають — козацькі діти! А дочки, краса козацького краю, — у ляха в’януть, як раніше мати зав’яла, і непокрита коса соромом січеться, чорні очі у неволі гаснуть, і розкувати козак сестру свою не хоче і сам не соромиться томитися в ярмі у ляха… Горе! горе! Моліться, діти! Страшний суд ляхи несуть в Україну, і заплачуть чорні гори!

"Згадайте праведних гетьманів — де їхні могили? Де лежать останки славного Богдана? Де убога могила Остряниці? Де могила Наливайка? Немає їх! Живого і мертвого спалили… Де той Богун? Де та зима? Інгул, що взимку замерзає? Не встане Богун, щоб загатити його шляхетськими трупами. Лях гуляє. Немає Богдана, аби обагрити кров’ю ляхів Жовті Води і Рось зелену. Сумує Корсунь староденний, і немає з ким йому той сум розділити, і Альта плаче "тяжко жити… Я сохну… сохну… Де Тарас?.. Ні! не чути… Не в батька діти".

Народ, кажуть, плакав, слухаючи ці слова. "Не плачте, браття (продовжував "благочинний"): за нас і душі праведних, і сила Архістратига Михаїла… Не за горами кари час… Молітесь браття".

І народ молився, готуючись, як він думав, на святу справу — на вбивство. Потім сказали народу, щоб він брав ножі, і народ розібрав їх.

Так у Шевченка зображено освячення ножів і так передана ним промова, сказана народу при цьому освяченні. Все це передано тим зі слів самого ж народу. Чи так воно було насправді, і чи не погрішили ми проти історичної істини, передаючи цю промову в історичному нарисі, навряд це зможе розсудити найсуворіша історична критика. Мабуть і промови, які говорив Наполеон або інша історична особа, говорились далеко не так, як вони записані кимось по пам’яті, а потім передаються істориками, але ми віримо їм, і тільки грубу брехню або грубі помилки заперечує історична критика, а багато, можливо, й неправдивого, залишає незайманим, через неможливість перевірити той чи інший факт. У противному разі, якщо наведена нами промова — неправда або вигадка поета, то й усі промови Наполеона, звернені до його великої армії, теж неправда, і усі російські літописи з висловами великих князів та інших осіб, будуть неправдою, і твори поетів-літописців. Завдання історії, у такому разі, зведеться до передачі самих послужних списків дійових осіб та їхніх казенних реляцій, якщо послужні списки і реляції також не неправда до деякої, проти досить значної міри. Ми вважаємо, що таке скрупульозне ставлення до історії заперечувало б саме існування її.

Після освячення ножів гайдамаки три дні не виступали у похід, а залишалися у матронінському лісі. Чому вони зволікали час, жоден з письменників не пояснює. Але навряд чи ця зупинка була через те, що гайдамаки не мали ватажка, і хоч на чолі їх і стояла така популярна особа, як Залізняк, та вони і сам Залізняк нібито бажали мати іншого проводиря, більш авторитетного, як запевняє Липоман. За його словами, Залізняк з кількома з своїх товаришів нібито приїздив вночі з табора у Медведівку до Кваснєвського, полковника чигиринських козаків, просити його очолити повстання, та не застав Кварнєвського вдома і передав своє прохання його дружині, яка дуже злякалася, побачивши гайдамаків, але Залізняк попросив в неї горілки, і, напившись із своїми товаришами, спокійно поїхав. Далі кажуть, Кваснєвський повернувшись додому, дізнався про ці відвідини і бажання гайдамаків мати його за ватажка, і боючись нових відвідин, передбачаючи разом з тим, що у разі відмови гайдамаки могли вбити його, а увійшовши з ними в які-небудь зв’язки, він викликав би підозри уряду і сам би став бунтівником, бачучи врешті сильне збентеження народу (miedzy rospólstwem), — взяв свою дружину і сина і відправився у місто Крилов, власне у ту його половину, що лежала за рікою Тясміном і належала російському уряду , де він вважав себе вже непідвладним Залізняку. Так Кваснєвський уникнув небезпеки, що йому загрожувала і залишився на російському боці до самого приборкання бурі, що здіймалася і водночас отримував докладні повідомлення про все, що відбувалося далі, від відданих йому селян.

Тому ми не довіряємо у даному випадку свідченням Липомана, що не в характері і не в розрахунках Залізняка було просити кого б там не було прийняти на себе керівництво повстанням, коли це була його заповітна мрія, коли попереду йому блищала приваблива гетьманська булава, відновлення гетьманщини на обох берегах Дніпра і остаточне знищення поляків. Найменні вірогідно, що гайдамаки, а особливо Залізняк могли звернутися до Кваснєвського, польського пана, а якщо й не пану, то особі, яка представляла місцевий, тобто польський уряд, адже Кваснєвський на той час був начальством ("rządca"). А оскільки до того ж він був поляк і католик, то перша гайдамацька піка була б націлена у нього і скоріш за все від самого ж Залізняка. Цього, мабуть, і боявся Кваснєвський, а зовсім не пропозиції гайдамаків бути їх начальником, і тому раніш за всіх встиг втекти, бо, без сумніву, раніш за всіх і загинув би, якби залишився на місці. Гайдамаки йшли проти поляків і влади, а Кваснєвський був і поляк, і "намісник", тобто найперша влада, яка була поперек шляху у гайдамаків. Ми підозрюємо також, що нікого іншого, крім Кваснєвського, не може розумітися у народній оповіді під тим "намісником", який тільки почувши про гайдамаків, втік із Сміли у Кам’янку з козаком Лопатою. У нього під командою була сотня реєстрових козаків. Він так злякався чуток про появу гайдамаків, що зовсім розгубився. Не знав, що йому робити, чи йти проти розбійників, чи йти від них, він питав отамана своїх козаків: "чи можна стати проти гайдамаків?" Коли той сказав, що можна, та біда в тім, що їх "куля не бере", намісник закінчив тим, що втік і від гайдамаків, і від своїх козаків. Втеча намісника була причиною того, що і реєстрові козаки перейшли на бік гайдамаків.

— Що, будете з нами битися чи ні? (запитував посланий до козаків гайдамацький отаман). — Ми не своєю волею прийшли. Дивіться, щоб і вам не було такої біди, як ляхам.

При цьому отаман показав козакам якийсь папір. Мабуть, багатозначна фраза — ми не своєю волею прийшли — мала велике значення в очах козаків, тому що вони відразу ж пристали до гайдамаків. А папір, показаний козакам, міг бути "золотою грамотою".

Зграя Залізняка збільшилась таким чином реєстровими козаками. Та він все ще не виступав у похід, і, без сумніву, не через ті причини, що не знаходилося проводиря після відмови від цього звання Кваснєвського. У всякому випадку ми не можемо покластися на показання Липомана, який тут же робить вельми грубу помилку, незважаючи на неодноразові запевнення, що він з усіх рукописних сказань про уманську різню та з розповідей очевидців намагався вилучати "найчистішу правду".

Він каже, що коли Залізняк ще не виводив свою зграю у поле, двоє з головних гайдамаків посварилися між собою і один другого вбив з пістолета.

Відгуки про книгу Гайдамаччина - Мордовець Данило (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: