Гайдамаччина - Мордовець Данило
Йому треба було знайти полководця для майбутнього ополчення, а з полководцем знайшлись би й ратники. Полководець знайшовся.
У бобринецькому повіті херсонської губернії, на річці Громоклії, береги якої із зимівниками на них здавна були відомі гайдамацькими кублами, оскільки ці землі, що належали бугогардівській паланці, менш за все могли боятися і московського "недреманого ока", і запорозького суворого нагляду через віддаленість від Січі, жив батько майбутнього ватажка уманського повстання. Це був старий запорозький козак, який був колись курінним товаришем і полковим єсаулом на ім’я Григорій Залізняк. Зимівник його був там, де тепер село Алексєєвське. До 1755 року Григорій Залізняк сидів зимівником у козацькій паланці, на річці Сурі, набагато ближче до центра запорозьких володінь, а з цього часу переселився на Громоклію, де також було досить запорозьких зимівників, але де життя було вільнішим, тому що сторона була глуха і ще не зовсім підпорядкована залізній регламентації, в яку обставини все більше й більше заганяли вільне запорозьке військо. Хоча громоклійські, як і бузькі гайдамацькі кубла, як столиця їхня на одному з островів Буга або найновіша "гайдамацька січ" — були розгромлені кошовим Лантухом та його помічником Калнишем, однак кубла ще залишались, тільки значні і укріплені гарматами становища розбилися на дрібні, непомітні для спостережливого погляду запорозької старшини. У цих пустелях і жив старий Залізняк. У нього було двоє синів, з яких молодший Максим, майбутній "гетьман славної України і князь смілянський", заступив місце батька у війську і числився за тимошівським куренем. Запорожці, товариші Залізняка по куреню, стверджували, що він вийшов з Польщі, з села Івковець, що і родом він поляк і що тільки у сорокових або п’ятдесятих роках прибув до Запорожжя. Усі відгукувались також про Максима Залізняка, що він був козак хоробрий, кмітливий і письменний. Він був артилеристом, тобто служив у військовій гарматній команді. Іноді, залишаючи тимчасово курінь, він "аргатував" у пониззі Дніпра, де багато подібних до нього козаків і простих гультяїв аргатувало на рибних ловлях, або ж "шинкував", продаючи горілку чи у Запорожжі, чи в Очакові. Словом — козак бувалий, який всього бачив. Як велика частина закоренілих запорожців, він часто пропадав безвісті. П. Скальковський говорить навіть, що у курінних реєстрах з 1750 до 1770 року, які знаходились у нього в руках, немає й імені Максима Залізняка, і тому припускає, що Залізняк, за звичаєм війська, мав, вірогідно, на той час інше прізвисько. Тучапський у своїх записках згадує, що Залізняк був "запорозький сотник", і, мабуть, як на розбійника і дивилися на нього поляки, з чим, проте, погоджувалися, здається, і козаки, які припускали, що у той час, коли він зникав безвісті, він, без сумніву, пускався "у піхоту" або ламав своє ратовище (древко списа) з кримцями і поляками, за звичаєм гайдамацьким. Тучапський же вказує на те, що Залізняк, як "грішник, який кається" (pokutnik), знаходився у монастирі, в Києві, подібно до свого попередника, а, можливо, й сучасника, Найди "песиголовця". Вказують навіть на монастир, в якому він подвизався як послушник, саме Межигорський у Києві. Та більш поширена думка, що Залізняк був ватажком гайдамацької зграї, і коли була потреба, то переховувався чи у Запорожжі, чи у Либединському лісі, чи йшов до іншого монастиря на послух і там замолював свої гріхи.
Усі ці видимі протиріччя — добрий козак, потім гайдамацький ватажок, потім монастирський послушник, розбій і молитва, а там знову розбій і спокута — є цілком природними проявами одного й того ж характеру, який формувався у часи, далеко не схожі на наші. Як ми вже зазначили, і Стенька Разін був дуже побожним, ходив пішки у Соловки, а потім виявився таким кровожерним вбивцею, яких мало знає історія. І Пугачов був дуже побожним, поки Кожевников не передав йому у руки древко з куском полотна зверху, і поки це полотно не перетворилося на знамено. Найда також дванадцять років молився і домолився до того, що визнав необхідним зарізати стільки панів, щоб їх кров’ю можна було залити цілу вогняну гору. Такі характери виробляються у певний час і при сукупності усіх життєвих умов, які в інший час стають немислимими. І що примітне у цьому явищі, це те, що подібні характери вироблялися в особистостях значних, непересічних. Пугачови і Залізняки являються цілісними типами і стають ознакою часу.
Отже, немає нічого дивного, якщо ватажок гайдамацької зграї Залізняк був побожним монастирським послушником. І він там був не один, а за ним молилося кілька інших запорожців і гайдамаків, і у монастирі дивилися на них як на добрих людей, благочестивих. У Запорожжі Максима бачили востаннє у 1767 році.
Отже, до батька цього Максима пробрався Мельхіседек після своєї невдачі у Запорожжі із "золотою грамотою". Старий, сам колишній запорожець, а відтак — ворог поляків, легко переконався доводами Мельхіседика і погодився відпустити сина на справу, яку затівав Мельхіседек. Мабуть, син перебував на той час у батька, хоча польські письменники стверджують, що на самому початку смути він був у польській Україні і жив у лісі з товаришами, одночасно перебуваючи на благочестивій службі у монастирі. Мельхіседек особисто переговорив з Максимом і сильно вплинув на уяву честолюбного запорожця, натура якого, поривчаста і неспокійна, шукала, як видно, більш широкої і славної діяльності, ніж таємне гайдамацтво і роль прислужника при монастирі. У перспективі йому малювалося відновлення гетьманщини на обох берегах Дніпра і гетьманська булава у його власних руках. Образ Хмельницького встав перед ним у всій своїй чарівній силі, а з ним разом винищення поляків і жидів — завжди така заманлива справа для козака навіть найчесніших переконань. Притому ж, Мельхіседек давав гроші, з допомогою яких можна було не тільки набрати охочих, а й найняти "зайвих" гультяїв на добрих конях і добре озброєних. Залізняк відразу став політичним ватажком народного ополчення, і у нього з’явилися перначі (булави) і знамена — ознаки не простого повстання, а війни народної.
Та перш, ніж Залізняк виступив на чолі народного ополчення, зі знаменами і перначами, повстання готувалося поступово на околицях і під прикриттям тих монастирів, про які ми говорили. Спочатку з Січі прибуло у мотронінський монастир троє гайдамаків, нібито на поклоніння, як раніше приходив і Залізняк. Гайдамаки ці були — Дем’ян Гнида, Лусконіг і Шелест. Вони виявилися такими собі "вахлаями", ні на що нездатними, покірними. Ходили вони у лахмітті і здавалися такими слабкими, зігнутими. З них Гнида відправився в либедінський монастир, Лусконіг — у мошенський, а Шелест залишився у мотронінському. Знаходячись у монастирях, всі вони робили списи, скуповували жупани, шаровари, шапки, чоботи. Видно було, що готувалося все це для народного ополчення, але народ не здогадувався, і коли гайдамаків запитували про призначення цього імпровізованого арсеналу, вони відповідали, що відішлють все це у Січ, як гостинець, тому що там все це дорого, а народ все прибуває, тож важко знайти для усіх одяг і зброю. Та для ченців не була таємницею ні мета приходу до них гайдамаків, ні їх заняття. При тому ченці мовчали і навіть дозволяли гайдамакам ховатися в таких нетрях і недоступних печерах, які могли бути відомі тільки самітникам. В одній з таких печер, у недоступних лісових хащах, перебував і Шелест, коли цього вимагали обставини. Між тим гайдамаки прибували.
Коли з цих нових пустельників, у яких замість чоток були ножі і списи, склалась досить значна партія, вони влаштували у мотронінському лісі власну січ, подібну до покинутої ними на батьківщині, у Росії. Примітно, що гайдамаки скрізь, де б вони не осідали надовго влаштовували щось подібне до своєї метрополії, "матері січі", з такими ж порядками і звичаями, як у справжній запорозькій січі. Така гайдамацька січ була на острові Бузі, зруйнована кошовим Лантухом, така ж січ приховувала зграю Найди, і таку ж січ влаштували гайдамаки у мотронінському лісі, ще до приходу до них Залізняка як ватажка народного ополчення. Для січі було обране таке місце, яке з трьох боків було оточене байраками, а на четвертому була поставлена башта. До цих природних укріплень гайдамаки додали ще те, що навкруги повирубували ліс. Посеред січі, як говорить переказ, насипали купу грошей, перехрестили її ниткою і нитку прикріпили у чотирьох місцях кілочками. Навколо цих грошей завжди ходив вартовий, як біля військового казначейства. Сама січ знаходилася в одному байраку , а у другому, під назвою Бойкова Лука, розташувався "зклик" — щось подібне до вічового дзвону, тільки замість дзвона був казан. Казан висів на дубі, а біля нього була "довбня" — довбешка, якою били у казан. Коли траплялася тривога або треба було сповістити про якусь загальну справу чи попередити про небезпеку усіх гайдамаків, які знаходилися у сусідньому лісі, тоді били у казан, і ватага збиралася, де б хто не був. Біля "зклику" знаходився "значок" — особливе місце, відведене під випас для гайдамацьких коней. Верстах у трьох від "значка" до містечка Жаботина, на високому кургані, знаходилося "гульбище". З того кургана було видно весь Жаботин. На гульбище звичайно збиралися гайдамаки, грали у карти, співали пісні — знову ж таки, так само, як було і в запорожців у вільний час, у куренях, на пікетах і на рибних ловлях.
Звідси гайдамаки робили свої вилазки і грабували кого могли.
Такі ж зграї, як біля мотронінського монастиря, утворилися у сусідстві й інших монастирів.
Зрозуміло, щодо польської влади не могла не дійти звістка про ці гайдамацькі збіговиська, і влада, звичайно, не без підстав, підозрювала у цьому випадку не тільки потурання з боку монастирів, а й пряму допомогу гайдамакам. Явні докази прямо вказували, що у гайдамаків і ченців спільна справа, і ці докази раніше були причиною того, що або на ці монастирі нападали поляки, як це було недавно, або коноводи народного руху, подібні Мельхіседеку, платили за свої зв’язки з гайдамаками в’язницею чи більш суворою карою. У даному випадку поляки також наскочили на монастир і почали розшук.
