Гайдамаччина - Мордовець Данило
Вона була для них доброю здобиччю. Це був спадкоємний маєток князя Яблонівського, воєводи новгородського. У Лисянці був кам’яний замок з флігелями, які разом із головною будовою, складали чотирикутник. Середня частина замку була двоповерхова, в ньому були одні ворота і два бастіони на горах. Бастіони із залізними гаківницями (різновид гармат) могли обороняти замок з усіх боків, тому що постріли з бастіонів сягали дуже далеко. Крім того замок був обнесений високим дубовим палісадом і мав інші дубові ворота, також пристосовані для оборони замка. У замку, для захисту його від ворога, була значна кількість піших козаків і достатня кількість амуніції. У цей час там перебував прибулий з волинських маєтків князя Яблонівського комісар Хичевський, який приїхав для огляду лисянської волості. Ця волость була у ті часи дуже великою і містила і собі, за проведеним тоді обчисленням, до 30.000 душ. Хичевський мав зібрати з лисянської волості податки і відвезти своєму князеві.
Залізняк, просуваючись до Лисянки і збільшуючи свою юрбу, продовжував проголошувати, що вже немає більше селян, що польська Україна, подібно до задніпровської, саму тільки козацьку службу відбуватиме, і що цей край, як і раніше, зватиметься гетьманщиною. На доказ цього він показував "якийсь фальшивий на пергаменті з позолоченими літераторами лист". Це й була та золота грамота у написанні якої підозрювали Мельхіседека. Його тому найбільше підозрювали у цьому (о zrobienie ego pisma), що він займався аптекарством. Ще у 1780 році, у Мотроніні, від аптеки, яку утримував Мельхіседек, залишалися шафи, шухляди, фляжки, а також банки скляні й дерев’яні з-під ліків, "його рукою золотими літерами підписані". Все це після було викинуте, а шафи віддані у медведівську економію для складу паперів. Однак, самі поляки зізнавались, що підозра, зведена на Мельхіседека, так і лишалася підозрою, нічим не доведеною і нічим не спростованою.
Гайдамакам, які просувалися до Лисянки, передували чутки про загальну волю, зігнання зі світу польського панування, відновлення козацтва і гетьманщини, подібно до того, як Пугачову передували чутки про знищення дворян і безподаткову волю. ЦІ чутки загнали у Лисянку кілька сот дворян і євреїв, які шукали там порятунку життя. Гайдамаки наштовхнулись на досить міцний захист Лисянки, і, не сподіваючись взяти замок приступом, звернулися до обивателів самого містечка, сподіваючись з їх допомогою ухилитися від гармат, що дивились на них з бастіонів лисянського замка. Вони умовили селян порадити начальству замка не чинити їм опору і тим не викликати кровопролиття. Найголовніші з обивателів відправились до замка і просили дозволу переговорити з комісаром Хичевським. Їх впустили до замка. Особи, які представляли собою депутацію від містечка, говорили Хичевському, що усім в замку буде подароване життя і залишено їхнє майно, якщо замок добровільно здасться. Вони додавали, що опір не тільки даремний, а й небезпечний, тому що весь цей край незабаром буде на таких самих правах, як був під час гетьманщини.
Самі гайдамаки представлялись не простими нападниками чи бунтівниками, а як військо запорозьке, яке здійснювало не свою власну волю, а волю того, хто його послав. Переляк чи мнимі доводи депутації, чи, врешті, сумнів у благополучному завершенні майбутньої боротьби так вплинули на Хичевського, що він наказав відкрити ворота бунтівникам. Гайдамаки вдерлися до замку і почалися шаленства (rzeži okucieństwa). Тут відбулася оргія страшніша і огидніша за всі, що влаштовували гайдамаки досі: те, що було у Смілій, Черкасах, Медведівці і Каневі, — ніщо у порівнянні з шаленою гульнею у Лисянці.
На Хичевського наділи сідло, їздили на ньому, як на коні, а потім закололи списами. Дехто з нещасних ховався на дахах, де їх хапали і скидали на гострі піки. Ціла юрба жертов кинулась було рятуватися у кам’яний покій біля куховарні, але їх і там усіх "до ноги викололи" і "різними залізними знаряддями повирізали". У цьому покої стільки було пролито крові і нею так були змочені стіни, що навіть у 1779 році їх ще не могли забілити по самісінькі вікна. У другому ярусі замка, який потім знесли, при самому вході у залу, біля дверей вся стіна була забризкана кров’ю. Було видно, що, тікаючи від розбійників, люди були там перехоплені і заколоті списами, — усі ці криваві сліди довго нагадували про долю, яка спіткала Лисянку. Отже усі, хто намагався врятуватися у замку, загинули жахливою смертю. Врятувалося лише кілька чоловік, які, одягнувшись "по хлопську", встигли втекти з арештантами, яких гайдамаки випустили з острогу, як тільки увірвались до замка. Так чинили завжди і пугачівці, як тільки самозванець входив у місто — спільна риса, яка говорить про однаковість мотивів, котрими керувалися і той, і другий народний рух, і про однаковість засобів, до яких народ вдавався і там, і тут. Врятувалося ще кілька дворян, яким вдалося замішатися між трупами. Вночі, коли всі п’яні гайдамаки спали, переконані, що не залишилось жодного ляха, ці дворяни спускалися з другого яруса по випадково знайденим вірьовкам, і роздіті гайдамаками догола (ті обдирали трупи, а також і цих, прийнявши їх за мертвяків), усі в крові, встигли втекти до знайомих селян. Більша частина з них зникла у селі Сидорівка, милях у трьох від Лисянки, де їх сховали добрі люди. Все, що було цінного у замку, пограбовано.
Та й цим не закінчились шаленства гайдамаків. Їм ще треба було познущатися, потішитися з жертов, як вони це робили у Черкасах, зробивши мішенню своїх пострілів дванадцятьох євреєк. Тут вони виявили таку винахідливість у нарузі над жертвами, що при вході у костьол францисканців, повісили на балці поруч ксьондза, єврея і собаку, а якийсь гайдамак-літератор ще й написав такий підпис до цієї картини:
Лях, жид і собака —
Все віра однака.
Таку нелюдську жорстокість могло викликати тільки пристрасне почуття помсти. Це справді і була помста, тому гайдамаки не задовольнялися однією смертю своїх жертов, а іноді виявляли бажання дати кожній з них кілька смертей разом, і від того "перемучували" трупи, вішали і душили мертвих, "щоб не повставали". Між тим, де почуття помсти не керувало ними, гайдамаки проявляли людяність і вдячність. Не всякий "наймит" вів гайдамаків на свого колишнього хазяїна, а були випадки, коли доброго хазяїна чи пана рятував від смерті слуга-гайдамак, або самі гайдамаки карали своїх товаришів за безцільну жорстокість, хай і по відношенню до панів. Коли один гайдамак вбив з рушниці черкаського губернатора, інші його товариші кинулися на вбивцю і закололи його зі словами: "А! Вражий син, доброго пана згубив". Коли гайдамаки підходили до Черкас і один заможний селянин, в якого "наймит" пішов у гайдамаки, вирішив тікати із своїм сімейством за Дніпро під захист росіян, то, переїжджаючи човном через Дніпро, він залишив на березі свого маленького сина, бо той плакав і не хотів сідати у човен, боючись перекинутися у воду. І ось ця дитина потім бавилася на березі Дніпра, а на неї натрапив їхній колишній наймит, вже гайдамак. Дізнавшись від дитини, що його батько втік за Дніпро, гайдамак дав хлопчикові грошей і відправився далі. Інший обірванець-гайдамак, забравшись на пасіку, знайшов там старого пасічника і запропонував йому помінятися одежею. Переляканий старий зняв з себе все і віддав гайдамакові. Гайдамак з свого боку віддав старому своє лахміття, потім попросив у нього меду і на знак вдячності за угощення і гостинність вказав тому місце, де був схований вулик, повний мідних монет. Втім гайдамаки взагалі не займали ні бідних людей, ні жінок, ні дітей, за винятком, звичайно, євреїв і поляків, яких знищували, не дивлячись ні на стан, ні на стать, ні на вік. Дарували життя тільки "добрим панам".
Закінчивши шаленства у лисянському замку, гайдамаки кинулися далі до Умані. Одна юрба бунтівників, відокремившись від загальної маси, попрямувала до Білої Церкви, що не менш, ніж Лисянка, була заманливою здобиччю.
Містечко Білоцерков стоїть над рікою Рось. У той час там був замок, розташований на горі і оточений валами. По них замок був укріплений палісадом і захищався гарматами і гарнізоном. Фортечна артилерія була здатна обороняти своїми пострілами не тільки замок, а й саме містечко, що розкинулось під горою, нижче замка і теж було обведено палісадом.
Тільки гайдамаки наблизились до Білої Церкви на відстань гарматного пострілу, як із замка по них було відкрито вогонь, який не дозволяв підійти ближче. Ядра, перелітаючи через усе місто, сягали місця знаходження гайдамаків, і вони, не насмілившись залишатися під гарматним вогнем, забрались звідти. Білоцерков таким чином врятувалася від загрожуючої небезпеки, яка, втім, була перенесена на більш ненависне гайдамакам місто — на Умань. До того ж Біла Церква була зобов’язана своїм порятунком не стільки гарматній пальбі, скільки іншій, більш значимій для гайдамаків обставині. Біла Церква віддалася під захист Росії. Можливо, гайдамаки враховували це, і, не бажаючи дратувати російський уряд, чиїм іменем вони, видно, і так сильно зловживали, залишили Білу Церкву у спокої.
Трагічна доля Лисянки посіяла панічний страх серед польського та єврейського населення західної України. Особливий жах охопив євреїв. Поляки ще могли якось врятуватись, швидше, ніж євреї, вони знаходили захист у своїх замках, у своєму озброєному дворянстві, і врешті, у міській міліції, де начальниками були поляки. Євреї були зовсім беззахисними, а на них здається, була особливо спрямована лють гайдамаків. Багато євреїв вже загинуло, поки гайдамаки просували свої нестрункі ряди від Смілої до Лисянки. Здалеку уявлялися ще більші жахи і поголовна смерть всьому єврейському населенню. У їхній пам’яті поставали жахливі спогади і криваві розправи з євреями часів Морозенка, Нечая, Павлюка і Кривоноса, коли в одному Барі було піддано тортурам, катуванню і вбито більше 15.000 євреїв, стільки ж у Немирові і у Бердичеві, Погребищах, Тульчині, Умані і в трьохстах інших міст України, Поділля і Волині, коли вбивали жахливими способами все, що тільки носило ім’я чи мало єврейську зовнішність. На довершення кошмару, у ці самі дні, наприкінці травня, коли гайдамацька різня все більше розгорялася, євреї повинні були нести так званий "піст помилування" і мимоволі пригадувати усі жахи, які випали їхньому племені в Україні за вісімдесят років до цього.
