Гайдамаччина - Мордовець Данило
У "пості помилування" євреї повинні були співати "з голосінням і завиванням" у всіх своїх синагогах молитву, створену в пам’ять нищення євреїв українськими козаками. Піст цей встановлений навічно, і щороку євреї у своїх молитовних домах співають вражаючий душу гімн, який вони співали у ті самі години, коли гайдамаки вже різали їх одновірців по навколишніх селах і роздоріжжях. Ось цей гімн: "Господе всемилосердний, сущій в небесах, прийми душі мучеників, дай їм насолодитися миром, хоч би після смерті. Це душі праведних вчителів і пастирів твого обраного народу. І ось вони тепер заклані, як стадо звірів безсловесних. Орда проклятих нападає на них, заволодіває ними і примушує їх випити чашу злополуччя. Серця наші розідралися від жалю, дізнавшися, що у ці нещасні дні, у ці злопам’ятні ночі, загинули від меча вбивць найвеличніші з наших книжників, тлумачів священного закону. Ті, хто день і ніч вивчали священний заповіт твій, пролили ручаї своєї крові. Багато учнівського юнацтва і дітей впало під ударами винищувачів. Їхній здобуток став здобиччю полум’я. Похилі роками старі люди, немовляти біля грудей матерів своїх даремними воланнями наповнювали простір. Господь помститься за неправду. Священна книга, божественний закон опоганені руками нечестивих. О, ні! Вони потоптані їхніми ногами. "Де ваш Бог? — говорили ці варвари, ці страховища, — хай він захистить вас". О, Господи! подивись на нас згори і усі нечестиві розсіються і впадуть, як пажитниця від колосу. О, заповіді! О, святий заповіт! прикрийтесь лахміттям, посипте голову вашу попелом! Хто тепер читатиме вас, хто вас розтлумачить нам? Вилий, милосердний отче, твої милості на цих мучеників, дай їм прихисток під покровом твоїх крил і хай насолодяться миром, хоч би після смерті".
Євреї повинні були співати цю розриваючу душу молитву, тому що все, в ній згадане, повторилося знову на їх очах.
Інша молитва, також створена в пам’ять знищення євреїв під час війн козаків з поляками, не менш вражаюча за змістом: "Господе милосердний, сущій в небесах (говорить ця молитва), упокій душі мучеників Немирова, Бердичева, Погребищ, Тульчина, Пулін, Бара, Умані, Красного і 300 інших міст Русі (галицької), України, Поділля, Литви і Волині. Ці нещасні жертви були великі вчителі, письменники, правічні служителі божества, відмінні проповідники, які присвятили життя вивченню закону (подаються імена самих загиблих рабинів). Чоловіки, жінки, дівиці, немовлята — всіх було вбито. Їх кров тікла струмками у цьому злощасному році. Ці мученики не хотіли зраджувати своєму закону: "Бог є єдиний!" вигукували вони і падали від ножів вбивць. Розбійники не розбирали ні статі, ні віку. Земля була завалена вбитими. Їхня кров парувала, як фіміам перед алтарем всемогутнього. О, Господе милосердний! упокій душі сих мучеників, нагороди їх за їхні випробувані чесноти".
Отже, становище євреїв було набагато гіршим, ніж становище самих поляків. Обтяжені у більшості великими родинами, особливо найбідніші з них, ці нещасні, яких у всі часи так нелюдськи переслідували всі європейські народи, не мали навіть можливості втекти кудись, як тікали поляки, тому що найбіднішим з них не було за що піднятися у дорогу, а численність сімейства не всякому дозволяла сховатися навіть у лісі, в болоті чи в яру, і він змушений був співати страшну молитву, ніби творячи панахиду по собі самому. Навіть гайдамацькі пісні говорять, що розбійникам легше було впораться з євреями, ніж з поляками, і гайдамаки прямо загрожують, що всім їм знімуть голови, починаючи "з Нухіма" і закінчуючи "Борухом". Одна така пісня говорить:
Ой, полковнику Залізняку!
Ходім те ми палити,
Кого спершу почнем бити,
А кого будем полонити,
Ляхів будем бити.
А жидів шаблями хрестити:
Ляшина превража дитина,
А жидовин зайцеві дружина.
І з жидом усе втнеш,
Куди треба, то й пошлеш.
А не хоче, то й обдереш,
А вражого ляха — того не вжуєш.
Ой, братці, годиночка дорога.
Треба ж нам починати.
Од Нухіма до Бороха.
Всім голови стинати.
Ті з євреїв, хто мав можливість втекти, тікав у Росію, за Дніпро; інші поспішали сховатися в Умані; врешті ті, хто не вважав Умань безпечною від нападу гайдамаків, поспішали на Волинь і навіть перебиралися у Галицію.
Розділ XV
Залізняк, кажуть, нудьгував за цими кривавими подвигами своїх зграй, вважаючи їх для себе надто дрібними. Він мріяв про більш велику справу, яка б прославила його ім’я. Йому хотілося помірятися силою з Потоцькими, про яких взагалі так багато говорили на Україні, і не завжди народні переповідки щадили Потоцьких. Так, всією Україною ходило багато пересудів про Потоцького, відомого під іменем "пана Каньовського", і ту історію, що була в нього з красунею Бондарівною у Луцьку. Кажуть, Потоцький вбив її з рушниці за її невблаганність, а потім ховав з музикою і кинув на стіл сто червінців "за чорні брови" покійниці. Багато балакали і про інших Потоцьких, і слава їх імені вабила честолюбного Залізняка зійтися з ними із зброєю в руках.
Ось чому Залізняк повернув свою зграю від Лисянки в напрямку Умані, головного міста великої і процвітаючої на той час "уманської області", яка була ніби осереддям польського елемента всієї польської України. Історичний нарис уманської волості покаже нам, яку роль відігравала вона в історії польської України другої половини XVII століття і першої половини XVIII, у які зіткнення входила вона з іншою Україною, з Запорожжям і всім козацьким і українським елементом.
З часу возз’єднання східної половини України з Росією до самого розділу Польщі, а відтак і до уманської різні, на кордонах російської держави, на південному заході і на суміжних з цією частиною Росії південно-східних кордонах Польщі, за якою залишалася західна половина України, лежав широкий простір землі, рівний і майже не заселений, і тільки зрідка перерізаний невеликими річками — Бугом, Синюхою та іншими. Це був безмежний степ, який так любили запорожці і на якому вони раніше стикалися з татарами, а потім з поляками. Де закінчувався цей степ, там кордоном Росії і Польщі ставав Дніпро. Кордони ці були знов ретельно означені особливим трактатом між двома державами близько п’ятдесятих років минулого століття, коли тільки-но почало загнуздуватись свавілля запорозького козацтва і замість нього вийшло на сцену і наповнило степ гайдамацьке гультяйство. Для нагляду за козацькою вольницею, і згодом за гайдамаками з давніх-давен у прикордонних польських місцевостях, за старими конституціями існували особливі польські урядові "дозорці", які повинні були наглядать за кордонами з боку переважно цих "низовців" і українців. Дозорці залежали від великих коронних гетьманів і обов’язок їхній полягав у тому, що вони, подібно до російських роз’їзних команд, повинні були "недрьоманим оком" стежити за кордоном, доносити негайно уряду про серйозні напади з боку сусідів, а проти дрібних набігів і свавілля вживати заходи і приборкувати винних. Останнім з таких дозорців був уманський полковник Ортинський, про якого ми вже раніше згадували, лютий ворог гайдамацтва і при тому такий ревний охоронець польських інтересів, що, як скаржились запорожці, він "із лиходійською партією своєю безперестану наїжджав на запорозькі землі і знайдених там козаків, скотарів і табунників вбивав, колов, ранив, захоплював у полон, а стада їхні, особливо табуни коней уводив із собою у Польщу". Інші дозорці або нічого не робили, або скоріше були схожі на урядових гайдамаків Речі Посполитої, ніж на охоронців порядку. Крім того, воєводи київський (у польській частині київської області) і брацлавський спостерігали за охороною правильності і безпечності прикордонних стосунків Польщі з Росією. З російського боку цією справою займався київський військовий губернатор, який управляв також і частиною Малоросії, крім самого міста Києва. Але цих трьох осіб було не досить для охорони такого кордону, як степ, і при тому з такими сусідами, як запорожці і татари, а потім гайдамаки, і з російського, і з польського боку. Кордони, при такому недбалому нагляді, можна сказати, кишіли крупними і дрібними розбоями, а Польща між тим, витрачаючи величезні суми на своє довольство, на розкіш двору, на обурливе марнотратство магнатів, не мала ні війська для захисту своєї країни, ні грошей для його утримання.
При цьому, треба взяти до уваги ще й такі обставини. Росія, яка за висловом сучасників бажала прибрати у мішок не тільки Запорожжя, а й багатьох зі своїх сусідів, зводила на південно-західних околицях укріплення і пильно стежила за своїми сусідами, тоді як ці сусіди продовжували жити спокійно і не відали, що навколо них коїлось. Крім Кам’янець-Подільська і Крилова на Дніпрі, Польща на протязі всіх південних своїх кордонів не мала жодного укріплення. Її землі не тільки з боку Запорожжя, а й з боку Бесарабії були відкриті для вторгнення. Ми бачили, як гайдамаки (зграї Чуприни і Чортоуса), боячись появитися перед російськими шанцями на кордоні, відходили з польської України через Волинь і повертались додому з півдня. Польща тому й була такою безсилою на півдні, що на всьому південному кордоні не мала жодного морга казенної землі. Все, що їй належало там, і що вона і не хотіла, і не могла охороняти, вона роздарувала своєму дворянству, яке й повинно було самостійно захищати свою власність. Іншими словами, південна Польща і велика частина західної України не належали Польщі, а були вотчинами князів Любомирських, Сангушків, Радзивіллов, Яблонівських і Чарторійських, а також панів Потоцьких, Браницьких, Мнишків і Ржевуських. Це були, якщо можна так порівняти, турецькі, з необмеженою владою пашів, пашалики у республіканській державі.
Паші ці були або благодійні Гарун-аль-Рашіди ставленням до своїх підданих, робили своїх селян поміщиками, як Потоцький Гонту, або так само з примхи вбивали з рушниць своїх підданих, як Потоцький же вбив Бондарівну. Магнати у цих пашаликах повинні були утримувати за свій рахунок війська, так звані регіменти або корогви, і цими корогвами охороняти державу, тобто власні маєтки. Це й була та "кавалерія народова", або "народна гвардія", а пізніше — міліція чи городові козаки. У гвардію йшло дрібне дворянство, що складало, власне, двірню магнатів, а в козаки набирали ратників з селян.
