Гайдамаччина - Мордовець Данило

Найда, зустрівши поляків, повів свою зграю в атаку. У кількох сутичках гайдамаки встигли зламати і розстроїти ряди польських кінників, але коли підійшла польска артилерія і відкрила по гайдамаках вогонь з гармат, гайдамаки, втративши кілька чоловік, кинулись тікати, тим більш, що вдалині з’явилися нові загони польської кінноти. Поляки кинулися за втікачами і уперто переслідували їх у степу на відстані кількох верст. Заморені гайдамацькі коні, надміру нав’ючені награбованим добром, не могли вже нести на собі ще й вершників, і гайдамаки бачили, що поляки рано чи пізно наздоженуть їх.

Навкруги розкинувся степ і не було у ньому ні ліса, ні переліска, де б можна було сховатися від погоні, яка вже через годину могла настигнути розбійників. Тоді Найда зупинив свою зграю і велів спішитися. Степова трава, якою вони скакали, була дуже високою, бо залишалася нескошеною до кінця літа. Найда скомандував гайдамакам нарвати жмутки сухої трави, і, розтягшись у лінію, наскільки вистачило зграї, витягнутої по одній людині на відстані кілька десятків кроків одна від одної, і велів запалити суху степову траву. Трава спалахнула, і пожежа охопила весь степ, швидко роздмухана вітром. Пожежа пішла прямо назустріч полякам, які у цей час знову опинились вдалині. Страшна степова пожежа мала зупинити їх, а, можливо, й згубити остаточно. Найда, якого більш ніхто не переслідував, благополучно привів свою ватагу у своє становище.

Про подвиги Найди доходили звістки і до Запорожжя, де його довгий час вважали загиблим.

Та ось одного разу до Січі прибув чернець, який казав, що мандрував по всіх святих місцях, був на Афоні, молився за запорозьке військо і за спасіння його від москалів у самому Єрусалимі. Запорожці з подивом і великою цікавістю слухали його розповіді про святе місто, жалкували, що християни там зазнають утисків. Прочанин говорив, що наступної весни знову відправиться на афонські гори і в Палестину, аби молитися про дарування довголіття славному Запорожжю і підкорення всіх його ворогів і супостатів. Козаки щедро наділяли ченця грошима, і кожний просив помолитися за його гріхи і щастя їх спільної козацької матері. Навесні чернець зібрався у путь. Запорожці виряджали його з великою пошаною і дали йому провідника, який і довіз ченця до межі Запорожжя. Через якийсь час чумаки, які приїхали у Січ з Києва, привезли кошовому отаману велику проскуру, з якої частина була витягнута, а кругом проскури були написані слова, які глибоко вразили запорожців, коли вони їх прочитали. Ці слова були такі: "За упокой раба божія, славного війська запорозького низового. Від Найди".

Виявилось, що під виглядом ченця приходив у Запорожжя сам Найда, і, набравши там велику суму грошей, повернувся до Києва, звідки й прислав запорожцям, своїм колишнім товаришам, проскуру з надписом за упокій славного війська, знищення якого готувалось обережно і таємно.

Та Найда не припиняв своїх набігів на Польщу. Щовесни він з’являвся зовсім несподівано, спустошував усе і повертався із здобиччю у своє становище, а на зиму найчастіше відправлявся до Києва молитися Богу.

Останній набіг його на польську землю був невдалим. Поляки давно чатували на нього, і ще з зими приготували для відбиття від гайдамаків значні сили. Зграя його була оточена між двох глибоких яруг, які було не подолати гайдамацьким коням. Гайдамаки довго захищалися. Багато з них було вбито, інші кидались у яругу. Найда відбивався відчайдушно, а потім, коли його коня було вбито і заряди усі витрачено, він також кинувся з кручі, думаючи або розбитися, або повзком втекти, від ворога. Але там поляки і знайшли його. Приголомшений падінням, Найда був взятий живим і пов’язаний. Захопили й інших гайдамаків, які залишились живими. Кажуть, що Найду прив’язали на гармату і так привезли у місто. Всю дорогу він лаявся, проклинаючи поляків і від безсилля і злоби "плюнув у польське небо", як говорить переказ.

Коли гайдамаків допитували у суді, жоден не сказав ні слова. Поляки присудили їх до жорстоких страт і частини тіла страчених розвішали на жердинах вздовж правого берега Дніпра, ніби віхи. Найда був впертішим від усіх своїх товаришів, і йому за нелюдську жорстокість присудили вирізати серце, щоб подивитися розмір і особливості устрою серця цієї страшної людини.

Але тут розповідь про Найду доходить до останньої крайності, як і розповідь про знахідку його у степу біля чумацької криниці.

Катування Найди проходило у присутності губернатора. Коли кат зірвав з гайдамака сорочку і хотів розрізати йому груди, всі помітили під лівою груддю велику родимку, дуже подібну до хреста. Губернатор наказав зупинити катування, і послав за своєю дружиною. Найда лежав прив’язаний до залізних кілець по руках і ногах з відкритими грудьми. Губернатор, коли прийшла його стара дружина, запитав її:

— Чи пізнаєш ти ці груди?

— Невже це груди мого сина! — вигукнула та і кинулася було до розбійника, але тут же знепритомніла.

Найда не розумів, що відбувається, хоч і бачив, що трапилось щось надзвичайне.

Губернатор почав знову допитувати розбійника і гірко плакав.

— Кажи істинну правду, хто ти?

— Я Найда.

— Звідки ти родом?

— Не знаю.

— Хто ж знає?

— Криниця степова та чумацький шлях.

— А хто твої батько і мати?

— Батько мій великі луки, а мати моя Січ.

Врешті губернатор добився-таки, що дізнався від Найди, як він потрапив у Запорожжя.

— Ось твоя мати, — сказав губернатор, вказуючи на дружину, — а я твій нещасний батько.

Переказ говорить, що Найда справді був сином польського губернатора. У ранньому дитинстві його викрали якісь жебраки, в яких підозрювали гайдамацьких шпигунів. У дитини була примітна родимка під лівою груддю, дуже подібна до хреста, і саме вона дала можливість матері впізнати сина більше ніж через сорок років. Як він опинився в степу біля криниці поблизу гайдамацької дороги — переказ не пояснює.

Страту Найди відмінили. Кажуть, про нього доповідали королю, і король помилував його, віддавши у розпорядження губернатора.

Коли Найду запитували, що спонукало його так озлобитися проти поляків, він сказав:

— У молодості я вбив дванадцять козаків і пішов до монастиря замолити свій гріх. Дванадцять років молився, замолюючи одну душу на рік, і думав, що Бог простив мене. Та Бог мене не простив. Через дванадцять років уві сні прийшов до мене старий і повів на той світ. І бачу я на тому світі пекло, і у вогні з іншими грішниками мучиться якась людина, вибираючись на вогненну гору. І питаю я: "чия це душа?" — "Це твоя душа мучиться, відповів старий: ти згубив на тому світі дванадцять душ, а на цьому світі повинен перейти дванадцять разів через дванадцять вогняних гір, щоб тільки здаля побачити рай". І побачив я знайомого запорожця, який також збирався на вогняну гору: у нього на плечах був шкіряний мішок з людською кров’ю, і коли він поливав вогненну гору кров’ю з цього мішка, вогонь згасав, і запорожець голими ногами вибирався на гору. "Хто це?" — запитав я. — "Це гайдамак: він убив запорожця, і за це потрапив до пекла. А у мішку в нього людська кров, яку він пролив за віру православну: цією кров’ю він поливав вогненну гору: гора не пече йому ноги, і через цю кров він попаде до раю". І пішли ми далі. І побачив я криваву річку, через яку пливе багато-багато народу, але не допливає до середини — така широка річка. "А це хто такі?" спитав я. — "Це ляхи — католики, які різали людей за віру православну. А та кривава річка — то кров російська: поляки стільки її пролили за віру, що з крові утворилася ріка, і через неї ляхи не можуть переплити до кінця століття. А за рікою — рай божий"… Коли я все це побачив на тому світі (закінчив Найда), я і пішов у гайдамаки різати ляхів за віру, щоб їх кров’ю на тому світі заливати пекельну вогненну гору".

Такий обурливий переказ можна створити тільки безмежно глибока історична ненависть народа до колишніх його гонителів. Російська кров, якої пролита ціла ріка, не дозволяє полякам потрапити в рай, тому що вони не взмозі переплити через криваву ріку. Навпаки, польська кров, яку козаки і гайдамаки проливали за свою віру, допомагає грішникам заливати вогненні гори, чим і збільшується обурливість і аморальність змісту цього переказу. Недивно, що у напівдикого народу, вихованого у таких поняттях, не могла ніколи виробитися ідея зближення з поляками. І ледь не вся вина за такий страшний настрій народу лежить на єзуїтах, які насмілились торкатися того у народі, до чого торкатися страшно: економічні, так ти мовити, образи народ ще забуває, коли поліпшується цей економічний стан, а моральний образ він не може забути довго.

Що було з Найдою далі, переказ не пояснює.

Цей епізод ми відносимо до тієї епохи з історії гайдамаччини, що передувала уманській різні. По-перше, у переказі про Найду немає жодних згадок ні про Гонту, ні про Залізняка. По-друге, гайдамацтво у той час вже переслідувалось запорозьким військом, а серйозне переслідування його почалося тільки наприкінці п’ятидесятих і на початку тодішніх шістдесятих років. У цьому переказі примітна ще одна обставина, що гайдамацькі ватажки перенесли свою вербовку з пониззя Дніпра, з Запорожжя та з південних степів у найнаселенішу частину Малоросії, у Київ, куди запорозький нагляд не міг проникнути.

Якби не було, однак гайдамаччина, незважаючи на заходи, вжиті проти неї поляками і запорозьким начальством, не конала остаточно, хоч, як видно з офіційних відомостей того часу, дещо притихла. Відомо, що між російськими і польськими межуючими землями, не виключаючи і Запорожжя, при всій ворожості польського і південно-російського елементів, існували дружні і торгівельні стосунки, які ставали особливо помітними з початку XVIII століття. Крім переселення на правий берег, на пільгові місця, що особливо підсилилось у XVIII столітті, коли південно-російський народ відчув, що йому нелегко живеться і буз польського ярма, що пригнічувало його до Хмельницького, існували і торгівельні зв’язки між суміжними народностями, як ми вже згадували про це. Мед, віск, сало, хліб, риба, хутра, шкіри, горілка, сукна, коні і рогата худоба, з іншого боку вироби фабричні, зброя, кінська збруя, шовкові тканини — ось що потрібно було або правому побережжю Дніпра, або лівому, і цими товарами обидві сторони обмінювались на існуючих ярмарках та ринках.