Гайдамаччина - Мордовець Данило
Через це ігумен Мельхіседек благословляв Залізняка і все його гайдамацьке воїнство на битву з ляхами і окропив святою водою ножі, якими гайдамаки мали різати своїх історичних ворогів. Ножі ці називались "свяченими ножами", як "свячена паска" і "свячене яйце". Через це гайдамака чекала "лядська неволя" і "лядська темниця", і вішали його на лядській шибениці з вірьовкою, звитою з лядських клоччів, або пробивала його наскрізь лядська "паля" (кіл). Через те рідна мати не зрікалася гайдамака, як зрікалися російського завзятого доброго молодця. Через те південно-російська народна поезія представляє нам пісні колискові, любовні, весільні, сімейно-родинні, поминальні, веснянки, русальні, купальські, петрівочні, косарські, гребецькі, зажнивні, осінні, пісні і думи повчальні, думи і пісні билинні (історичні) — до часів козацтва, з козацтва до унії, від унії до Хмельницького, потім XVIII століття з невеликим циклом гайдамацьких пісень, врешті пісні козацькі, чумацькі, бурлацько-сирітські, солдатські, промисловські і жартівливі, але не уявляє тих пісень, які у великоросійських збірниках пісень називаються завзятими, розбійницькими, злодійськими. Українському доброму молодцю не було сенсу ставати злодієм чи розбійником: він міг бути тільки "лицарем" або "гайдамакою" — пізніший час. Він не крав і не грабував, а воював, руйнував лядську і татарську бусурманську землю, як землі ворожі і "шарпав" ворожі ворота і села. Замість "купецьких людей", яких грабував великоросійський добрий молодець, він обирав євреїв, вважаючи їх нехристю, христопродавцями. Замість же панів і воєвод, яких ненавидів його великоросійський собрат, він ворогував з "паном", розуміючи під цим словом неодмінно поляка, хоч свої пани були у нього набагато гірші за польських. Через те, якщо гайдамак похваляється тим, що він здобув коня недозволеними засобами, то він зізнається, що здобув цього коня у "пана", тобто у поляка, вбивши самого пана.
Ми того коника в того пана купили,
В зеленій діброві гроші полічили,
В холодній криниці могорич запили,
Під гнилу колоду пана підкотили.
Ще й досі у деяких домах південно-російських зберігається старовинна картина із зображенням доброго молодця. Добрий молодець сидить під явором і грає на бандурі. Голова голена, чуприна (оселедець) за вухом, довгі вуса. Сам він у багатій червоній куртці із золотим позументом і китицями, і в "широких, як море, шароварах". Біля нього на траві пляшка і склянка. На яворі висить його червона феска с китицею, порохівниця, а за плечима рушниця. Тут же у землю уткнутий спис і до нього прив’язаний кінь. Під картиною підпис: "А що ти на мене дивишся? Хіба не вгадаєш, відкіль родом і як звуть — нічичирк не знаєш. І мене ім’я не одне, а є їх до ката: як попадеш на якого свата. Як хочеш назви, на все дозволяю, тільки крамарем не називай, бо за те полаю. Я ніколи не міряю по аршину, хіба кому із гвинтівки гостинця подарую у спину. Та правда, случалось ярмаркувати і з ляхами кожухи на жупани міняти, та і горілочку добре куликати. Гай, гай! Як я молодий бував, що то в мене за сила була, що, ляхів борючи і рука не мліла, а тепер здається, що і вона сильніша, ніж козак: з ляхами тільки день побитися, плечі і кіхті болять".
Як картини ці, так і зображені на них добрі молодці користуються пошаною у південно-російського простолюдина.
Таким чином з поняттям про гайдамака ніяк не можна поєднувати поняття про завзятого доброго молодця понизової вольниці. Якщо між гайдамаками і були розбійники і злодії у повному значенні цього слова, то це тільки виняток, але по відношенню до поляків і євреїв навіть і ці останні не вважалися ні злодіями, ні розбійниками. Вони так само не можуть зватися розбійниками, як усі військові люди, серед яких, звичайно, зустрічається значний відсоток зданих у рекрути за порочне життя, за злодійство та інші провини, нетерпимі у громадянському суспільстві.
З цього само по собі виходить, що заходи, до яких вдавались поляки для утримання південноросійського народу від гайдамацтва, як-от втикання на кіл гайдамацьких голів і розсилка по містах і селах відрублених у гайдамаків рук і ніг, не тільки не втримували цей народ від походів на Польщу, а ще більше розпалювали в ньому почуття помсти до панів, які вживали такі ганебні заходи. Г. Скальковський говорить навіть, буцімто поляки намалювали ту картину із зображенням козака з бандурою, про яку ми говорили, і на якій для страхання народу, намальований був повішений на дереві гайдамак з відрубленими руками і ногами — зображення долі, яка буцімто чекає у Польщі на кожного гайдамака. Цю картину нібито поляки намагалися розповсюдити у країні і тим втримати народ від гайдамацтва, та, як видно, всі зусилля їхні були даремними, тому що народ зовсім інакше, ніж поляки, дивився на подвиги своїх добрих молодців, що й висловив у своїх піснях і легендах про головних діячів гайдамаччини.
При всьому тому, таке дивне явище, як постійні походи українських гультяїв на Польщу, мало ж врешті спонукати обидві сусідні держави, і Росію, і Річ Посполиту, вжити більш рішучих заходів проти гайдамаччини, хоч заходи ці принаймні можуть бути лише паліативними, засобами проти хвороби, що глибоко вкорінилася в організмі будь-якої з двох сусідніх держав. Скоріше доводиться погодитись, що хвороба ця існувала у південно-російському суспільному ладу. Правда, на той час Польща доживала останні дні, і в неї могло бути чимало своїх справ і без гайдамаків, якби вона і наважилась позбавити свої південні провінції від гайдамацьких розорень, але ж зло виходило з іншої держави, і тому ця інша держава повинна була турбуватися про пошук заходів, що могли б заспокоїти і Польщу, і південні провінції Росії.
У першій половині XVIII століття Малоросія, а разом з нею і Запорожжя, після повернення з кримського підданства у підданство російське, управлялось з Петербурга. Хоч у цій колись незалежній країні були і свят гетьмани, і свої кошові, та поруч з ними правили країною і російські генерал-губернатори. Хоч тяжко було південно-російському народу під управлінням своїх гетьманів, сотників, кошових і різних панів, як ми сказали вище, але до цього гніту додавався тиск і з Петербурга, де існувала спеціальна малоросійська колегія або міністерська канцелярія. Про неї архієпіскоп Коніський у своїй історії говорить, що за переказом "загальному і достовірному, канцелярія ця так напилася крові південної Росії, що якби перстом руки божої колупнути землю на тому місці, де була канцелярія, то вдарила б звідти фонтаном кров людська, пролита цією канцелярією". Та архієпіскоп не домовляє того, скільки крові південно-російського народу пролито було і місцевими правителями, сотниками, писарями, панами і такими героями, як Полуботки та подібні їм українські діячі, яких короткозора історія ледь не канонізувала. Як би там не було, але й петербурзьке управління тяжко позначалося на південно-російському народі. Ще більшим гнітом лягало воно на Запорожжя та на його вільності, які вже доживали віку. Лінія фортець і шанців, протягнута між південною Росією і землями польськими і татарськими, все вужче і вужче стискала ці вільності. Чим ширшою ставала ця лінія, чим більше місця захоплювали нові російські зведені на півдні Росії укріплення, тим більш вузькою у своїх межах ставала запорозька земля та її неоглядні степи. З’явились нові порядки і нові обличчя: замість старого запорозького воїнства, з’явилось молоде воїнство з вихідців — слов’ян, сербів і болгар, а також молдован і волохів. Замість запорозьких куренів заводились гусарські і пандурські полки. Поруч з батьками кошовими і курінними отаманами ставали полковники і генерали, Хорват від Куртих або Іван Шевич і Райко Прерадович. Ці нові військові поселення, нова Сербія і Слов’яно-сербія, були гірше за татар і ляхів, тому що поселенці, витримані у залізній дисципліні, могли сміливо наступати на горло Запорожжю. Таким чином під боком у запорожців і на околиці південної Росії раптом з’явилися чотири полки, два гусарських і два пандурських по 4000 чоловік у кожному, що складало 16.000 суворого, не розпущеного, як запорожці, воїнства. Тут же невдовзі опинились російські драгуни і російська піхота. Закладено фортецю св. Єлисавети, і на роботи в цій фортеці російське начальство посилало, як на каторгу, козаків, які таким чином повинні були самі кувати кайдани на свої ноги. Козацтво не могло не бачити, куди гне Москва, і тому більш далекоглядні говорили, що "росіяни військо запорозьке в кінець знищити хочуть", що фортецями на кшталт фортеці Єлисавети та інших, ще "військо все у мішок забрано, тільки ж ще той мішок зав’язати, росіяни засобу не підібрали". Виявилось однак, що росіяни невдовзі знайшли засіб, як той мішок зав’язати, особливо з допомогою німців. Козаки звертались зі своїми проханнями до уряду, а уряд посилав до них таких людей, як бригадир Муравйов, який на прохання депутатів про указ відносно заселення земель, відповідав їм: "Я сам указ".
Дійшла черга "прибрати у мішок" і гайдамаччину. Направляючись до польського кордону, щоб погуляти за рахунок польського і єврейського добра, добрі молодці, крім своїх вартових на кордоні, зустрічали неприємні для них обличчя у суворому німецькому начальстві, гусарській і пандурській варті, а так само і у російському солдаті. Ті самі місця, звідки вони звичайно пробиралися у польську землю, знаходилися вже під наглядом вартових, які тягли руку за московськими порядками. При тому і своя власна старшина почала суворіше ставитися до добрих молодців, яких називали вже "самозбройцями" (негідниками), "шалостниками", "капосниками", злодіями і "проклятими" гайдамаками. Старшину з свого боку сильно притискувало московське начальство, і від того старшина так суворо почала ставитися до пустощів своїх гультяїв. Раніше запорозькі старшини на звинувачення запорожців у гайдамацтві і в нападі, крім Польщі, на володіння татар, відстоювали своїх молодців, говорячи, що татарам незапорозькі козаки образи завдають, але такі люди, які ні в Малій Росії, ні у війську запорозькому не служать, але що "ймовірно, під протекстом запорозьких козаків, сіє чинять польські гайдамаки і гультяї, які тиняються по степах, і, крім степу ніякого пристановища не мають", і що таким чином "на запорозьких козаків тільки слава і даремне нарікання надходять".
