Гайдамаччина - Мордовець Данило
Гайдамацьким партіям вже важко було поповнюватися набродом на "рибальнях", тому що бродягам був припинений вхід за кордон і вихід звідти, а між тим, як видно, потреба у гайдамацтві існувала в країні, і народ почав шукати інших входів і виходів для задоволення цієї потреби. Кілька років поспіль у Малоросії траплявся голод, за ним почалися пожежі, які, разом з голодом, принесли такі біди народу, і без того обідраному вельможною старшиною і богатим панством, що він, незважаючи на переслідування гайдамацтва з боку Запорожжя, як не бився, а врешті ховав "ніж за халяву" та йшов шукати собі ватажка.
Гайдамаччина, придушена трохи у степах і на Запорожжі, почала відроджуватися у самій Малоросії, у гетьманщині, у Києві. Запорожжя вже менше вабило бродяг, як мало у нинішні часи приваблюють селянина добре влаштовані і суворо утримувані казарми і резервні батальони. Голодні та озлоблені вже не йшли у Січ, як раніше, а намагалися знайти собі справу у гетьманщині, і цей пошук, часто безрезультатний і образливий, доводив їх до необхідності йти у гайдамаки. Ватажків, як видно, не бракувало. Бачучи неможливість розгулятися на місцях своїх колишніх подвигів у південних степах, обнесених, як тенетами, запорозькими "чатами" і московськими "бекетами" (пікетами), гайдамацькі ватажки, застарілі у своєму кривавому промислі, кинулися у гетьмащину і там відкривали свої гайдамацькі вербовки, тому що й у гетьманщині вони знаходили стільки ж голодних і озлоблених, як і на дніпровських "рибальнях" і в степах очаківських. Іноді під виглядом богомольців вони заходили до Києва і там шукали собі товаришів. Навесні Київ наповнювався прочанами з усієї великої Росії. Кожний з прочан несе до Київських святинь або своє горе, або вдячність за спасіння від горя. Само собою зрозуміло, що таких богомольців, які приносять у Київ горе, і від цього горя шукають у печерах порятунку, більше, ніж тих, хто тягнеться сюди за сотні і тисячі верст, аби вилити перед святинями свою вдячність за радості життя. Таким чином гайдамацькі ватажки, які зайшли у Київ з далеких південних степів Запорожжя, чимало знаходили охочих для своїх промислів і для війни з ляхами за святу церкву з-поміж богомольців. Вони вербували охочих також по шинках і ринках. Запрошуючи голодних і озлоблених до шинка, вони за чаркою горілки випитували їх горе, і, наобіцявши їм гори золота і стільки достатку, що лопатою не розгребеш, якщо ці голодні пристануть до їхнього промислу, справді зманювали до себе голоту і збільшували нею свої зграї. Ватажки займалися також наймом робочих по ринках. Обіцяючи їм добру платню, вони в якості купців та промисловців, підряджали таким чином кілька молодців для промислів, а згодом розкривали їм, який саме промисел буде для них найвигідніший, так зграї і поповнювались у самій гетьманщині. По одному, по два і по три чоловіка вони переходили за польський кордон або ж у рибальських човнах, подібно до волзької понизової вольниці, переправлялися у таємних місцях через Дніпро, і вже на польській землі знаходили на перший час притулок у "добрих людей" — то на якому-небудь глухому хуторку над глибокою яругою, то в лісу у знайомого ватажку пасічника, то у благочестивому монастирі, де православних прочан приймали і годували до якогось часу.
Таким вербувальником у Києві і ватажком гайдамаків був запорожець Найда. Походження і дитинство цієї людини носять на собі печатку легендарності. Ніхто не знав ні батька, ні матері Найди, а ще менше міг знати їх сам Найда. Його знайшли нібито дитиною чумаки біля криниці, в степу, і віддали на виховання запорожцям. Запоржці охрестили дитину, назвали його Найдою і доручили годування майбутнього гайдамака якомусь кашовару. Ще у дитинстві Найда вирізнявся незвичайною непосидючистю та непокірливістю, з яких згодом утворився буйний запорожець. Переказ говорить, що коли Найда ще був дитиною, кашовар, вихователь його, боявся чим-небудь образити мстивого вихованця. Якщо Найда був сердитий на кашовара, то він зазвичай кидався на казани, в яких той варив запорожцям кашу, і перекидав їх, за що маленького Найду нещадно били запорожці, та завжди при цьому зауважували, що з цього хлопчика неодмінно вийде "песиголовець" , гірше, ніж розбійник, ще будучи юнаком, Найда показував таку силу, що мало хто з запорожців міг з ним побитися навкулачки. Коли став "козакувати", то не було козака храбріше за Найду, а сила в його руках була така, що він заковував і розковував свого коня без коваля голими руками.
Переказ не говорить, що було причиною вигнання Найди з Запорожжя. Треба думати, непокірливість і буйство довели його до того, що товариші змушені були якось позбутися Найди. Найда пішов на Дон, до донських козаків, але й там не прижився. Він убив дванадцятеро козаків і втік до Києва замолювати свої гріхи. У Києві Найда поступив до монастиря і протягом дванадцяти років жив суворим чернецьким життям, замолюючи щороку по одній загубленій ним душі людській. Через дванадцять років він таємно пішов з монастиря і зробився ватажком гайдамаків.
Що спонукало його після дванадцяти років самітництва кинутися у таку страшну крайність, як гайдамаччина, — невідомо. Та найшвидше ним керували ті самі нерозгадані мотиви, які примусили Стеньку Разіна ходити на богомолля у Соловки, а потім розорити весь південний схід Росії і загубити десятки тисяч душ, за які він, можливо, перед тим молився у Соловках. У пристрасних, сильних характерах минулого часу проявлялась якась незбагненна для нас двоїстість і якесь незрозуміле протиріччя одних моментів життя з іншими. З богомольного Степана Разіна вийшов страшний отаман розбійників, для якого нічого не значило брати на спис міста і вбивати у них все живе, який не задумуючись, кидав у море свою коханку, яка ще далеко не набридла йому. Рідко можна було знайти людину, більш лагідну, добру і симпатичну, ніж Пугачов, коли він був у Казані перед появою у полі в якості претендента на російський престол, і цей же Пугачов холоднокровно махав рукою, коли до нього підводили десятки і сотні жертв, питаючи в нього дозволу повісити їх або розстріляти, і байдуже дивився, коли палали перед ним міста, пограбовані ним і підпалені. У монастирі, кажуть, довго жив і Залізняк, справа якого — уманська різня — поставила його в історії в одному ряду з вельми значними винищувачами людських життів. Пристрасна, поривчаста натура таких людей, які, як видно, не знаходили задоволення своїм внутрішнім пориванням, примушувала їх кидатися з крайності у крайність: всередені багато запитів, а життя не дає відповідей, — звідси й ці крайності: з монастиря під град куль і під різню, а з різні знову у монастир.
До таких особистостей, багатих за натурою і безмежно вимогливих, разом зі Стенькою Разіним, Пугачовим, Залізняком і "чудовиськом" Замітаєвим, належав і Найда, "песиголовець". Протягом кількох років він водив на Польщу свою зграю, і щороку повертався із багатою здобиччю. Найду часто бачили у Києві і на околицях цього міста, і щоразу він з’являвля у новому вигляді. Найчастіше він тинявся по Києву та сусідніх поселеннях у костюмі ченця, і чернецька ряса відводила від нього будь-які підозри. Але становище його було за Дніпром, на польській землі. У дрімучому лісі, в середину якого вела тільки одна вузька стежка з глибокого, вкритого лісом яра, на невеличкій галявині були вириті землянки, в яких гайдамаки могли жити літо і зиму, отже з приходом холодів не треба було розходитися у різні боки у пошуках притулку, як це робили інші зграї, які не мали добре влаштованого і укріпленого кубла. У тому ж лісі, який розкинувся на кілька десятків верст, на інших галявинах паслися гайдамацькі коні. У цьому розбійницькому кублі були й гармати, відбиті Найдою у поляків. Гущина лісу не дозволяла нікому пройти у його глибину, а відтак притулок Найди не був відкритий. Щоразу після погрому поляків, зграя його пропадала, ніби провалювалась крізь землю, тоді як вона безпечно відпочивала у своєму неприступному становищі.
Одного разу Найда пройшов зі своєю зграєю майже через усю польську землю, творячі шаленства. Особливо жорстоко вчинив він з одним польським поселенням, де поляки замучили двох гайдамаків з його зграї. Наближаючись до того поселення, він з сусіднього лісу послав туди свого лазутчика, який мав роздивитися, у якому стані перебуває це поселення, чи є там військо і з якого боку зручніше на нього напасти. Лазутчика послали у ніч, але до ранку він не повернувся. Найда перечекав цей день і у ніч послав другого лазутчика. Але й той не повернувся. Не було жодного сумніву, що лазутчики або зрадили, або потрапили у полон, що в обох випадках було вельми невигідно для гайдамаків: якщо лазутчики зрадили і виказали їх, то поляки могли несподівано напасти на зграю і загнати її у складне становище; якщо ж лазутчики потрапили у полон, то і цьому випадку гайдамаки повинні були невдовзі чекати нападу з лісу або засідки біля самого поселення. Не довіряючи спритності інших гайдамаків, Найда на третю ніч сам відправився у поселення на розвідку. Вночі він підійшов до поселення з такою обережністю, що його ніхто не помітив, а коли почало розвиднятись, він підповз до самої царини і побачив, що вартові, поставлені біля брам поселення, поснули. Але тут же він знайшов і розгадку того, чому не повернулись його посланці. Біля самої царини, на високій шибениці, гойдалися два трупи, повішені за ноги, і у трупах цих Найда впізнав своїх товаришів. Трупи були без голів. На воротах, на двох загострених частоколинах, бовваніли уткнуті голови.
Озлоблений розбійник відразу повернувся до своєї зграї і, не очікуючи ночі, пішов до поселення на відкритий бій. Село не встигло прокинутися, як гайдамаки, зарізавши обох вартових, запалили поселення і почали розправлятися посеред пожежі. Всі поляки і євреї були вирізані, заколоті, задушені до останнього. Маленьких дітей напорювали на піки і кидали у вогонь. Майно все пограбували, а ксьондза повісили на дзвінниці костьола, підв’язавши до серця дзвону, і дзвонили у цей дзвін, смикаючи ксьондза за ноги. Але й на цих жорстокостях не зупинились розбійники. Коли все було вирізане, гайдамаки зробили "з ляхів греблю", і цією греблею Найда сам переїхав через маленьку річку: усі трупи стягли до цієї річки і поклали один на один, таким чином з мертвих тіл утворилася гребля, і Найда на коні переїхав по трупах.
Закінчивши шаленства, зграя попрямувала далі, але у дорозі зустрілася з сильним польським загоном, що поспішав з сусіднього міста до розореного села, отримавши напередодні звістку, що там спіймали двох підісланих гайдамаків-шпигунів і що, без сумніву, неподалік і сама їхня зграя.
