Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Однак сам приїхати не, зміг якраз почалися події в Західній Україні та Західній Білорусії, й одразу ж його послали туди. Вже звідти слав Євген Катерині листи: допитувався, чи вона ще його не розлюбила, та обіцявся впросити командира, щоб одпустив хоч на тиждень. Отоді вони й згуляють весілля.

Та згодом листи стали надходити все рідше й рідше. Чи то бракувало чорнила, чи не вистачало паперу, тільки Євген писав усе коротше й коротше, аж поки й зовсім замовк. Аж через десяті вуста докотилося до! Катрі: Євген таки одружився.

Тепер уже дівчата, які ще недавно люто заздрили їй, стали такі милі та рідні, що хоч до рани тули. Тільки Катря нікого до сердечної рани своєї не підпускала, замкнулася навіть од сестер і матері, а коли йшла селом, гордо несла свою голівку. Хіба що трохи схудла на лиці та щоки зблідли.

Євген же, одслуживши рік на західноукраїнських землях, одержав у червні двотижневу відпустку та й приїхав додому разом із молодою дружиною. І коли тарасівці побачили її, то подумали, що Євген і сам, мабуть, не винен, що все отак склалося.

Зося, вискочивши спрожогу за старшого лейтенанта, з певним страхом збиралася у далеку дорогу. Хоч Євген і сміявся з неї, й переконував, що його батьки — звичайнісінькі селяни, тільки колгоспники, ніяк не могла повірити, щоб у "пана офіцера" тато й мама були простими людьми. І коли їхали вже Тарасівкою (Євген найняв підводу на станції), показувала то на клуб, то на школу, намагаючись угадати, де хата її свекрухи і свекра.

І зовсім уже отетеріла Зося, коли з тієї хати, мов з мішка, сипонули їм назустріч Приходьченки: попереду Федора, за нею Іван, а позаду вже Євгенові, браття та сестри. Те видирає валізу та мерщій цупить до хати, те хапає шинелю, те лізе до кобури, Іван, поминувши сина, що потрапив у обійми Федори, наставля веселі губи до ЗосіГз приїздом, невістонько!

Коли трохи вляглося й роздали подарунки, коли Федора витерла заплакані очі та й заходилася готувати на стіл, а Іван тим часом збігав до крамниці по горілку, коли гості вмилися з дороги, а в Зосі перестала голова йти обертом, посідали до столу. Стіл не гнувся од багатих напоїв-наїдків, зате заслала його Федора щонайкращою скатертиною, яку діставала тільки на великі свята, ще й поклала вишитий рясно рушник на коліна невістці й синові:

— Оце, діти, рушником цим я й вашого батька пов'язувала, коли він прийшов мене сватати.— І одразу ж носом у пелену: — Господи, чи думала я, чи гадала, що діждуся такого сина й невістоньки...

— І чого б я ото рюмсав! — весело Йван; одна рука його вже тяглася до пляшки, а друга — до чарки.— Ось давайте краще вип'ємо та поїмо, що Бог послав. Дочко, а підставляй-но посудину...

Зося, правда, не маніжилася, хоча була трохи й розчарована. Та їй сподобався веселий свекор. І свекруха мовби непогана: дивиться на Зосю — душу їй віддати готова. А що не такі багаті, як би хотілось, то хіба Зосі з ними жити? Ось він сидить поруч, мальований її офіцер, її жар-птиця, впіймана раз і назавжди. І зовсім уже повеселішавши, поглядає Зося кокетливо то на свекра, то на високого й красивого дівера, молодшого Євгенового брата.

— То як, тату, у вас тут життя? — поцікавився Євген, коли випили та трохи закусили. Не звернувся, хитрий, до матері — та завжди знайде на що поскаржитись, а тато, відколи й знав, нічим не журився.

— Як поживаємо? — перепитав сина Іван.— Ти, сину, служиш у Західній?

— А де ж іще!

— Бачив, як пани там жили?

— Бачив. Добре панота на сльозах трудящих жила.

— А ми у сто разів лучче. Пан день і ніч не спить, не їсть та все гроші щита. Як рубля не дощитається, то й кричить каравул, поки й охрипне. А мої давно всі пощитані — на сто літ наперед, То я і сплю собі, і їм спокійненько. А як мати гюзсердаться та їсти не дасть, то все одно не журюсь: посвищу в кулак — та й ситий.

Сміється Іван, сміються сини, усміхається й Зося, хоч і не все зрозуміла.

— Та ви його тільки послухайте! — мовила до невістки Федора: не посміла називати на "ти".— Він як намеле, то й до ранку не розберете.

А Іван уже розпитує Зосю, звідкіля вона родом та яка в неї родина. І чому вони приїхали самі — не прихопили сваху і свата? Хоч би проїхались — білого світу побачили. Чи, може, невістонька дума, що як старі, то їм уже ніщо не цікаве? Якщо так, то помиляється. От йому, Іванові, за п'ятдесят, а як невістка покличе в гості — все кине й поїде!

— Та кому ти там, старе луб'я, потрібен! — озвалась Федора.— Ви його не слухайте, то він так.

— Помовч, жінко, що ти розумієшся на цьому! — осмикнув дружину— Дай лишень і мені отаку форму, як у Євгена, я собі ого ще яку дівку висватаю!

Погомонівши, звелися нарешті з-за столу. Молодятам не завадило б відпочити з дороги. Та Іван про те й слухати не хотів: йому аж пекло похизуватися перед людьми сином і

невІСТКОЮ:

— Одягни, Зосю, що маєш найкращого, а ти, Євгене, почисть свої чоботи, бо геть пилом припали. Жаль, що не з рипом, а то чоботи були б — хіба що цареві! Іти трохи вберися, стара, щоб собаки не гавкали. Пов'яжи он ту хустку, що невістка тобі подарувала.

Сам же накинув на плечі кожушок, подарований сином. Не кожушок, а казка. Спіднизу якимось червоним хутром підбитий — чи то лис, чи собака породиста, а зверху покритий синім сукном. Ще й комірець із того ж хутра, і ґудзики тим же хутром обтягнені. Іде селом поважки Йван — духота, аж шибає у голову, а він кутається в жаркий той кожушок, ще й покахикує:

— Оце взяло протягом, ніяк не зігріюся! Спасибі синові: кожушка привіз, а то хоч на вулицю не виходь.

Поки селом пройшлися — година спливла. Іван хотів потягти сина з невісткою ще й на колгоспне подвір'я — показати Твердохлібові, та Федора вперлася:

— Пожалій хоч дітей, як своєї дурної голови не жалієш! Вони з дороги, їм, може, й спочити пора!

Мусив повертати додому. А жаль! Це ж якраз під кінець дня там повно народу. Ну та Йван своє надолужить: заведе невістку й сина у контору, в клуб.

По дорозі додому нова ідея шибає в Іванову голову:

— А що, стара, чи не покликати гостей?

— Яких гостей?! — сплескує в долоні Федора.— А ти подумав, чим їх годувати?

— Найшла чим журитися! — одмахується безтурботно Іван.— Тут треба подумати, кого кликати...

І вже до самісінького вечора, аж поки й ліг, перебирав у думці, кого б він покликав. Твердохліба — раз, Нешерета — два, усе правління колгоспу — три. Директора школи теж не минеш. І крамаря. А кумів, а сусідів? Півсела набереться. "Доведеться-таки відкласти до наступного року,— з жалем прикидав Іван.— Бо всі не помістяться. От збудуємо нову хату, отоді й запросю всіх".

І, надумавшись отак, штовхає у спину дружину:

— Федоро, чуєш, Федоро.

— Чого тобі?

— Я вже роздумав: почекаємо скликати гостей.

— Яких гостей?

— Та отих же, що про них іще вдень тобі говорив,— пояснює терпляче Іван.

— В тебе не всі вдома! — розсердилася Федора.— Лягаєш — ніг під собою не чуєш, думаєш, що хоч уночі спокій знайдеш, т? нечиста сила чоловіка під боки поклала.

Лається Федора, бурчить, а Іван уже ні пари з вуст.

Молодята ночували на сіні в коморі.

Спали нівроку. Чи то й справді так натомилися, чи приколисало духмяне сінце, тільки давно вже розвиднилось, сонце вигулькнуло, а в коморі й не шелесне. Іван уже й вухо до дверей притуляв, і пробував заглянути в шпарку, а тоді викотив сосновий пеньок із сталевою бабкою, дістав три коси з-під стріхи та й заходився клепати. І на той віддзвін сталевий одчинилися врешті двері комори — вийшла невістка.

Постояла на порозі, потираючи підпухлі очі, а потім підійшла до Івана.

— А цо тато робить?

— Оце, дочко, косу клепаю,— відповів, усе ще не підводячи голови: відчував оті голі коліна майже біля самого обличчя.

— А для чого?

— Підемо та вкосимо трудоднів.

— А цо то є трудодень? — ледь вимовила незнайоме слово.

— Трудодень, це, дочко, те, без чого ні цоб, ні цабе.

— А цо то є цоб-цабе? — вже сміється невістка.

— А то, невістонько люба, як діждешся, коли твій Євген стане дідом, отоді й узнаєш, що таке ні цоб, ні цабе!

Зося пирск-пирск у кулак Не витримала — метнулася до комори. І вже звідти донісся дзвінкий регіт. Згодом вийшов розкудланий Євген.

— Тату, що ви моїй Зосі сказали?

— А що? — невинно Іван.

— Та як гляне на мене — регоче, аж заливається.

— Звідки ж мені знати,— одвів очі Іван.— Мо', тому, що невмиваний...

Снідали нашвидкуруч — поспішали на сіножать. Сіно почали косити ще позавчора, і Йван якщо й не пішов, то — заради приїзду сина. Сьогодні ж нетерпляче поглядав у вікно: і Шульженко вже пройшов із своїм виводком, і Мартиненки. А вздрів Нешерета — не втримався. Обірвав невістку, яка розщебеталася, мов на ясну погоду:

— Пора вже, хлопці, рушати!

Ще вчора домовились, що з чоловіків, окрім батька, підуть Євген і Микола. Федора пробувала заперечити: "Та хай же хоч оддихне з дороги!"

Та Євген сам сказав, що залюбки піде з татом. Давно вже не тримав коси в руці, охота пограти м'язами.

— А не забув іще, з якого боку косу тримати? — дратував брата Микола. Давно вже зрівнявся ростом з Євгеном, восени і в армію: теж мріє про військове училище, тільки про танкове. Приміряв учора Євгенів мундир: сидів на ньому, як вилитий. Федора аж сплакнула, на сина молодшого дивлячись.

— Ось вийдемо, я тобі покажу! — розсміявся Євген. Саме взувався — натягав чоботи. Попросив у тата якихось постолів, але Іван, що ревниво стежив за сином, аж розсердився:

— Надівай чоботи, чого там!..

Ледь погодився, щоб син ішов не в мундирі. Одяг тільки синє галіфе діагоналеве, заправив під нього червону безрукавку, що замість ґудзиків на шовкові шнурочки зав'язується, й Іванові одлягло трохи од серця. Сам теж у святковому: у білій вишиваній сорочці, у штанях фабричних, в новому брилі. Та й на жінку нагримав, щоб одягнулася чистіше, бо відколи стоїть Тарасівка, люди йшли на сінокіс, як на свято. А особливо дівчата і молодші жінки: вийдуть ворушити сіно на луки, то мов хто квітами сипоне. Та воно й не диво: робота весела, пахуча, не те що за сівалкою пилюку ковтати чи місити за плугом ріллю.

Тарасівські луки починалися за ставом. Тут пагорби розступалися, утворюючи широку долину, яка майже щовесни у повінь заливалась водою. Колись тут, кажуть, було величезне болото, очерети хилиталися такі, що тонув у них і вершник, а поміж очеретами, там, де було хоч трохи сухіше, плелося непролазне лозиння.