Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Показує й довідки: спершу про фронт, а тоді про розкуркулення.

— Наймитів держав?.. Тільки правду кажи!

— Ось мої наймити! — простягнув догори долонями руки Васильович. Долоні мов рогом поросли: на мозолеві мозоль.— Л брехати змалку не вчився...

— А жінка — з куркульського роду?

— З того самого, товаришу Петровський: прки й заміж узяв, у куркулів з наймів не вилазила. Як не вірите, то пошліть кого, хай розпитає...

— Є в нас час посилати! — мов аж розсердився І Істровський.— Я і з тобою, товаришу, й хвилинки не розмовляв ои, аби відчув, що ти крутиш... Давай свою довідку!.. Та не цю, а оту, що тебе розкуркулено...

Наказав зупинити машину.

— Я ось тут напишу, щоб тебе не сміли чіпати... До районників... Або краще в область. Там не такі гарячі голови.— І, пишучи вже, поцікавився: — У колгосп збираєшся?

— Я зараз, товаришу Петровський, нічого не знаю,— чесно зізнався Васильович.

— Так і не знаєш? — усміхнувся староста.— Гляди, не запізнися, товаришу... Поки що ми просимо, а пізніше щоб тобі не довелося проситись... Тримай свою довідку!

І тільки Васильович поліз з машини, як Петровський іще щось згадав:

— Гроші є на квиток?

— Та дякую, якось уже доберуся,— зам'явсь Приходько.

— Ану, давай сюди довідку! — І під першою резолюцією, щоб Приходька не чіпали — повернули майно, дописав: ♦Начальникові вокзалу. Відправити товариша Приходька у Хоролівку".

Паном повернувся додому Васильович. Як зайшов до контори, то у Твердохліба і щелепа донизу одвисла. Думав, що чоловік давно у Сибіру, а він,— здрастуйте вам! — на порозі. Не інакше — утік!

Читав Твердохліб категоричний наказ із області повернути все майно Приходькові, читав і блід на виду. Та вони там що: подуріли? Куркульню назад повертати! Врешті, трохи отямившись, буркнув Приходькові зайти завтра вранці, а сам на коня та в район.

Повернувся з Хоролівки ще лихіший, ніж був. Мало, що його не схотіли і слухати, а ще й добре намилили шию. Попередили: ще один такий випадок — прощайся з партійним квитком!

Коли наступного ранку Васильович прийшов до контори, Твердохліб на нього й не глянув. Похмуро сказав, щоб забирав, що йому там належиться.

— А я забирати не буду,— відповів твердо Васильович.— Ви забирали, ви й привезіть, і на місце поставте.

Повернувся і вийшов.

Того ж дня йому привезли все майно. Заносили в хату ліжко і стіл, скриню з одягом, все домашнє начиння — Васильович і рукою не пбворухнув, щоб помогти. А коли його питали, де ставити, відповідав:

— Ставте, де брали.

Дядьки почували себе дуже незручно, один Курочка сокотав коло саней, підкочувався радісним клубочком до Приходька:

— А я що казав: правда завжди наверх випливе!.. Заносьте, хлопці, заносьте, ще й могорича заробимо!..

Він же й відповів Васильовичу, коли той поцікавився хмуро, а чому не пригнали разом і худобу:

— Так що Твердохліб не велів. Сказав, що не великий пан — візьме й сам.

Васильович, однак, по худобу не йшов. Ні того дня, ні наступного. Щось зламалось у ньому, якась нехіть до всього сповнила невгомонну досі натуру; йому було мов аж байдуже: стоять кошара й стайня порожні чи щось у них ворушиться. Навіть у хаті ладу не дав: узявся був діставати одіж із скрині, та й рукою махнув. І коли Тетяна зайшла йому помагати, сказав:

— Хай уже так... Ось повернеться Данилівна, отоді й розберемось...

Данилівни й сина не було цілий місяць, хоч Приходькові й пообіцяли в області, що сім'ю його повернуть негайно, але ж поїзд отой не стояв на місці, а котив та й котив, поки опинився у Прибайкаллі, в отому кінечному пункті, де мали жити розкуркулені. Так що Данилівна надивилася світу в безплатній тій подорожі! То ж поки писали офіційного листа, поки той лист мандрував по інстанціях, а потім трусивсь у поштовому вагоні, доки розшукували Василя і Данилівну (бо її, куркульню, наче маком сипонуло в неосяжні сибірські простори), місяць і збіг. І весь оцей місяць не виходив на вулицю Васильович.

Більше сидів у хаті. Спершу взявся лагодити упряж, та згодом і кинув: відчував себе так, мов робив те із примусу. Зібрав хомут, одволік у комору, звалив байдуже в куток, хоч раніше акуратно розвішав би на спеціально вбитих кілочках, а якби побачив, що хтось отак кинув,— надавав би по шиї. Понипав, понипав — давай прибирати в стайні. Згріб розтрушене сіно, а викидати замерзлий гній вже й не піднялися руки. Одставив вила в куток, вийшов із стайні, і двір, завалений снігом, здався йому аж чужим, наче він не був у ньому й хазяїном. Чи тому, що худоба й досі була у колгоспі, чи тому, що сніг засипав подвір'я і лише вузенька доріжка — од воріт до хати — снувалася по ньому, чи тому, що досі не повернулися дружина та син, а може, й тому, що він ніяк не міг забути той день, як його розкуркулювали,— тільки робота, до якої його привчали мало не з колиски, яку так любив і без якої досі не міг прожити і дня, робота, заради якої він і жив на землі... якою був щасливий — отим тихим вдоволеним щастям, що прожито ще один день не даремно... робота, для якої й народився, втратила для нього будь-яку принаду, не приносила втіхи.

Лагодити упряж?.. Для чого?.. Прибирати у стайні? Навіщо?.. І якби не звичка, що була сильніша за нехіть, яка труїла все тіло Васильовича, він упав би, мабуть, на ліжко та й валявся б від ранку до вечора.

А так знову повернувся до хати, заходився шити синові чоботи.

Набір на ті чоботи придбав ще під час непу в Хоролівці. Обійшов усі ятки, пропустив поміж пальцями усі заготовки, вибираючи й на передки й на халяви, й на союзки, а підметки купив — ножем не уріжеш. Привіз, розгорнув: "Оце і в тебе, Васильку, будуть хромові чоботи!" Тільки довго Василеві довелося чекати обіцяних татом чобіт: спливло літо, і друге, і третє, а набір все лежав неторканий. Вже і дратву зсукав, і дістав дерев'яних гвіздків, і ножа шевського зробив із старої коси, і вистругав дві колодки — синові якраз по нозі, та ще ж щоб і модні були, а син все ходив у старих. І не тому, що жалів Васильович хрому,— не доходили руки. Лягав, уставав — усе думав, як би дня доточити, одірвавши од ночі.

А зараз, завдяки Твердохлібові, часу у Васильовича — хоч у копи складай! Весь день марудиться — шукає роботи. То й дістає із скрині отой хром, завчасу припасений, та й сідає за чоботи.

— Оце,— сказав Тетяні,— повернеться син та й узує. Під кінець майже не спав: все здавалося, що от-от має

ввійти дружина із сином. То наче хвіртка рипне — Васильовича так і підкине, то мов хтось ступить на ґанок, і він зривається з постелі та й біжить, у чому був, у сіни:

— Хто там?

Постоїть прислухаючись,— мовби нікого. А разом наче хтось закляк по той бік — зморено дихає. Одсуне засув Васильович, двері сінешні одчинить — нікого. Тільки голий місяць мерзне вгорі та чорніють застиглі дерева. Зітхне важко Васильович та й у кімнату.

І довго потім сидить на охолодій постелі — курить цигарку.

Була б удома Данилівна — вона б йому накурила! А таю он валяється недокурок... он — неохота і нахилятися.

Врешті настав день, коли чоботи були готові. Тетяна саме сиділа над зошитами, коли Приходько просунув голову в двері:

— Олексіївно,' а йдіть-но сюди!

Посеред столу, на підстилці, стояли щойно пошиті чоботи. З високими халявами, з широкими носками, вони блищали, мов чорні дзеркала. Васильович, підійшов до чобіт, любовно провів шкарубкими, огрубілими пальцями по вистроченому рантові, сказав, мовби своїй роботі дивуючись:

— І зносу не буде! '

Чоботи так на столі Василя ї діждалися.

Вони повернулися аж під вечір, в суботу, хоч приїхали в Хоролівку ще вчора. За два дні перед цим із неба сипало, мов із віялки, і всі села потонули в снігу. Позасипало по самісінькі стріхи, люди вранці ледь одчиняли двері та притьмом за лопати: пробиватися до худоби, щоб не подохла з голоду. А в степу такого намело, що й не пробитися. Лишень у суботу рушили перші підводи, й на одній із них прибилися додому Данилівна з сином.

— Думали, що у полі вже й заночуємо. Як підбилися коні, як стали,— ні туди ні сюди...

Данилівна закушкана, замотана — тільки очі й видно. Один клунок попереду, другий позаду, як зайшла у двір, то не до хати, не до чоловіка, що вискочив на поріг, а до стайні:

— Старий, а де Лиска?

— Оце! — збентежено мовив Васильович.— Тобі й чоловіка не треба, тобі лишень Лиска!

— Де Лиска, старий?— знов мало не крізь сльози питає.

— Та не побивайся — жива твоя Лиска! — вже з досадою Васильович.— Записалася тільки в колгосп.

Слово по слову — заспокоїлась трохи Данилівна. Зайшла до хати, повела довкола очима:

— Господи, оце ти так і жив?

— Оце так і жив.

І прямо з порога, не відпочивши, вважай, не присівши, заходилася наводити лад у хаті Данилівна. І коли пізно увечері повернулася Тетяна додому та зайшла на половину господарів, хата зустріла її осяяна, прибрана, як і раніше, а численні родичі знову привітно дивилися з стін. Чоловіки — батько і син — сиділи за столом, а невгомонна Данилівна ворожила коло печі. Мов її й не висилали нікуди, мов і не була в Сибіру: вискочила на хвилинку до сусідів та й вернулась додому.

Довго світилося того вечора у вікнах Приходьків: ніяк не могли наговоритися. Заходили сусіди, куми, свати, прибіг аж із того кінця села Йван — привітати братову й племінника з благополучним поверненням, розпитували так, наче вона з того світу вернулася. Аж далеко за північ, прибравши із столу, сказала до чоловіка і сина Данилівна:

— Давайте вже спати.— Повела по хаті щасливими очима, усміхнулася зніяковіло: — Оце аж не віриться, що ми усі дома.

Спала не спала — схопилась удосвіта. Розклепив повіки Васильович, а жінка уже одягається. Спросоння подумав, що до худоби, та одразу ж пригадав, що худоба в колгоспі.

— Куди так рано? — запитав пошепки, щоб не розбудити сина.

— Спи, старий, спи: я по Лиску сходю!

Хотів сказати Васильович: не смій, хай самі приведуть, та й роздумав. Мовив тільки невдоволено:

— Не могла трохи пізніше.

— А ти спи, старий, спи,— снується ласкавою ниточкою голос Данилівни.— Я одна нога там, а друга тут...

Та Васильовичу вже не до сну. Приїзд дружини і сина сколихнув у ньому оту застояну нехіть, ту байдужість, що володіла ним, вважай, повний місяць. Ще учора на запитання Йвана: "Що думаєш, брате, робити?!" — відповів роздратовано, що він нічого не думає.