Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Помирився пізніше і з братом: зійшлися за святковою чаркою.
— Я за одне на тебе, брате, серце держу,— варнякав захмелілий Іван,— хто горав, а кому на горіхи дісталося.
Та з братом що. Брати побилися, брати й помиряться: свої ж, не чужі. Гірше стало Васильовичу, коли довелося з чужими сваритися. І то не за власне — колгоспне...
Він досі не міг би сказати, що його спонукало стати бригадиром. Може, мрія про сад, що її плекав ще з полону. Про оті деревця, щепи і саджанці, за якими на край світу ладен був їхати. Про те, як зашумів би отой сад на белебені, на отому витоптаному, забутому Богом і людьми шматові землі, що спускався од колгоспного двору до річки і мозолив очі Васильовичу ще з двадцятих років.
Невдовзі по тому, як став бригадиром, пішов до Колядка: домовлятися, щоб вивів у неділю школярів — розбивати садок
Частину саджанців зібрав по дворах, частину викопав у себе. На решту ж видушив у Твердохліба гроші та й поїхав аж у Полтаву, на дослідну станцію. Переконував правління, що окупиться сторицею, та так і не переконав до кінця. Зроду-віку яблуня-вишня вважалися в Тарасівці за щось таке, чим і займатися всерйоз не личило: так, потіха дітям улітку та взимку хіба на узвар. А щоб заносити в статтю прибутку, то це якось аж незвично було. Тож не раз і двічі доводилося воювати Васильовичу, коли той же Твердохліб давав команду зняти всіх людей з молодого садка та кинути на польові роботи. Сад, мов, нікуди не дінеться, а тут у полі горить. До того доходило, що Васильович, вичерпавши всі аргументи, вдававсь до останнього:
— Як так, то шукайте собі іншого бригадира! Аргумента трохи нечесного: Твердохлібові легше на бантині
зависнути, аніж бригадира на ту чортячу бригаду знайти. Але що лишалося робити Приходькові?
Та нарешті настав і його день, свято на його вулиці. Коли зібрав перший урожай з молоденького саду та й одвіз на базар у Хоролівку. Як повернувсь до Тарасівки, як вивалив у конторі на стіл отаку купу грошей,— в бухгалтера й очі на лоба полізли! А Васильович повів розмову про те, що добре було б на оці гроші завести пасіку. Пасіка — діло святе: і з медом будемо, і врожаї догори поповзуть. Бо де бджола політає, там і агрономові робити нічого...
А може, його спонукало стати бригадиром і те, що не міг спокійно дивитися на недбальство, де б воно не траплялося. Побачить погано впряженого коня, обов'язково зупинить: "А якби вас отак упрягли!" — та сам упряж і поправить; чи як хто ледь вилами ворушить: "У вас що — вила найважчі? А давайте поміняємось!" Бо сам із дитинства ріс у святій пошані до праці, до землі, на якій жив, яка його годувала й зодягала. І не було в його вустах гіршої лайки, аніж "ледащо". Як про кого уже й слів бракувало, такий він був непутящий, то Васильович завжди кінчав так:
— Ото ж воно таке, прости Господи... Одним словом — ледащо!
За всі оці роки Тетяна так зжилася з своїми господарями, що відчувала себе наче в рідній сім'ї.
Особливо зблизилася з ними, як народила позашлюбну дитину.
Поверталася з лікарні — боялась і думати, як її зустрінуть в селі Коли їздовий сказав: "Ну, вчителько, оце вже й приїхали",— сказав, як ій здалося, з неприхованим насміхом, вона не посміла навіть глянути в його бік.
Притискаючи до грудей немовля, швидко перебігла двір, ускочила в сіни: їй здавалося, що все село дивиться осудливо на неї. Так же похапцем, щоб не зіткнутись з господарями, одчинила двері до своєї кімнати. І завмерла, вражена...
Кімната сяяла, мов на Різдво. Наче сама Діва Марія з народженим Ісусом мала ось-ось ступити сюди: Данилівна дістала усе, що найкраще, та й розвішала по стінах, прослала на столі і на лавках. Веселими, святковими барвами переливалися рушники, скатертина й доріжка. А біля ліжка, що на ньому спала Тетяна, тулилася щойно змайстрована колиска, споряджена повним приданим для немовляти.
Тієї колиски, прибраної тієї кімнати не забуде Тетяна, поки й житиме...
Радилася з господарями у всьому. Не мала од них таємниць ні у великому, ні у малому, і настільки звикла покладатися на думку господарів, що вже й не вагалася, коли вони раяли зробити так, а не так. То ж коли Васильович сказав, ще цього разу хай не білує Мартина — великого гріха в тому не буде, вона вирішила, що так і зробить, хоч перед цим домовлялася з німим про інше.
Закололи Мартина наступного тижня, в суботу.
Всю ніч жарила ковбаси та смалець. Аж під ранок, вкрай зморена, прилягла не роздягаючись та одразу ж, здається, й схопилася: в прочинені двері снувався голосний шепіт Васильовича:
— Олексіївно, збиратися пора! Підвода коло двору. Тетяна, навіть не вмившись, вибігла з хати. Одразу ж пірнула
в туман, що тік густо вулицею, заливав двори. Мокрий, холодний, він так і пронизував.
— Все уже на возі,— сказав їй Васильович.
Коні стояли коло воріт, понуривши неправдоподібно великі голови. їздовий непорушно сидів на передку: він навіть не поворухнувся, коли Тетяна почала вибиратись на воза. І лишень тоді, як Васильович наказав: "Ти ж гляди, завези прямо на базар",— муркнув щось невдоволено у відповідь.
Тому Тетяна довгий час не насмілювалась заговорити до нього: їй здавалося, що їздовий за щось на неї сердиться. Уже й село лишилося далеко позаду, уже й степ розгорнувсь перед ними, а дядько все мовчав, тільки зрідка, мов сонний, ворушив віжками. Аж коли добре розвиднилось, він нарешті обернувся до неї, і Тетяна впізнала Протасія.
— То ви на базар?
— На базар.
— Мнясом торгувати?
— Та заколола кабанчика,— поспішила відповісти Тетяна.— І рано ще, але що поробиш, коли гроші потрібні.
— Багато не вторгуєте. Оті бісові горожани так ціну зіб'ють, що краще вже самому все те поїсти.
— Якби ж то гроші не потрібні були...
— Ото ж то й біда. Куди не поткнися, скрізь гони, дядьку, гроші! А горожанин з того й користується — ціну збиває... Як вивіз ще напровесні картоплю, думав продавать на пуди, а вони й збили на кілограми. Так тими кілограмами заморочили голову, що я картоплю одважую ще й гроші на додачу даю. Одна мені — трояка, а я їй — півпуда картоплі та чотири рублі здачі з копійками: думав, що десятку дала... Отак і доторгувався: ні картоплі, ні грошей!.. Так що ви бережіться, а то враз баки заб'ють.
Тетяна, подякувавши, сказала, що берегтиметься. В свою чергу поцікавилась, за чим їде до міста Протасій.
— За лихою годиною!
— За якою такою?
— По радіво... Загорілося, бачите, вішати на вулицях... А воно мені треба?
— Як — не потрібне? — здивувалась Тетяна.— Хіба погано буде, як ви щодня дізнаватиметесь, що діється в світі?
— А нащо те мені?.. Нащо мені через чужий тин заглядати, як я ще у себе ладу не дав? Про мене, так хоть би й зовсім без радіва!
— Це ви даремно,— не погоджувалась Тетяна.— Людина для того й народилась людиною, щоб не тільки у повну миску дивитися.
— А мені — лиш би миска...
Тетяна більше й сперечатися не стала: знала, що за ягідка Протасій. Завжди бурчить, завжди невдоволений. І що за натура така?
Протасій же тим часом повернувся до Тетяни всім корпусом, спитав недовірливо:
— А то правда, що Сталін із собою ніколи грошей не носить?
— Не знаю,— розсміялась Тетяна.
— От бачите, радівом мені очі кололи,— а самі, видать, газет не читаєте! — уколов Тетяну Протасій і неголене лице його аж засвітилося втіхою.— А тамечки писалося, як на параді школярка одна хотіла позичити у Сталіна гроші, щоб на трамваї додому добратися. А Сталін лап-лап по кишенях, а грошей катма. "Біжи до Ворошилова, бо я свої усі розтрусив*... То як ви думаєте: зовсім не було чи побоявся, що не оддасть?
— Та нащо воно вам?
— ДЛЯ інтересу...
Пожував, пожував губами, сам до себе сказав:
— Воно, мо', й правда, що гроші йому ні до чого. Зайде в крамницю — що побаче, те й візьме...
Тетяна лише плечима стенула: ну й людина ж! Спробуй узнати, всерйоз він говорить чи з насмішечкою. Нещодавно в одного лектора з області, що про комунізм читав, як спитав привселюдна "Чи усі тоді, як оце ви, у підштаниках ходитимуть?"
— той попосгукав кулаком по трибуні, поки сміх пригасив!
Вже у Хоролівці, коли затрусилися по нерівній бруківці, сказав Тетяні Протасій:
— Ви самі на базар не ходіть. Я коней поставлю та вас і прилаштую.
І, спасибі йому, прилаштував. Коли б не він, тулитися б Тетяні десь у заднім ряду. А Протасій попер наперед. Ту посунув, того одіпхнув, та все мовчки, на лайку не зважаючи, виклав м'ясо і сало, поставив ваги, сказав до Тетяни: "Отут і торгуйте!"
— мов був найголовнішим на базарі начальником.
Тетяна торгувала допізна. М'ясо розмели одразу; сало теж брали, але не так шпарко. Вже й сонце почало звертати з обіду, а Тетяна все поглядала на нерозпродану купу сала, що лежала перед нею. Аж нарешті розбитна молодиця, яка стояла поряд ("Дамочки, ось у мене беріть! У мене найсмачніше!.. Дядю, ось сало: ниткою різати будете!")... розбитна та міщаночка сказала Тетяні, що вона забере її сало, якщо та поступиться трохи ціною.
— Треба ж і мені копійку яку заробити.
Тетяні і жалко втрачати на салі, але ж не стояти кілька днів за прилавком. І так намагалася триматися в тіні, щоб хто із знайомих, особливо з учителів, не побачив. Тому, повагавшись, погодилась.
— Та ви не переживайте: я вам і гроші гарні даю,— цокотіла міщаночка.— Ви більше проїсте, поки спродаєтеся.
Гроші, однак, одразу не дала: пообіцяла розплатитися вдома. І Світлична, зваливши важкий мішок на плечі, пішла вслід за міщаночкою.
— Я тутечки недалечко й живу.
Завівши Тетяну до хати, молодиця полізла за божницю, дістала невелику шкатулку. Виймала гроші, новенькі, мов щойно із банку, рахувала уголос.
— Оце вам усі до копієчки.
— Новенькі які,— дивувалася, перераховуючи, Тетяна.
— А я пом'яту й не держатиму в хаті. Як яка заведеться, так одразу й обміняю... Ви й додому одразу?
— Ні, мені треба ще в магазин...
Молодиця сказала, що й вона піде разом з Тетяною: їй теж треба дещо купити.
Обійшли всі крамниці — так нічого й не купили. Тоді молодиця сказала, що Тетяні треба лишатися на ніч: на ранок обов'язково крам завозять.
Кажуть, боти резинові й матерія буде. То ще з вечора чергу треба займати.
Тетяна подумала-подумала та й вирішила залишитись. Боти їй он як потрібні, та й матерії треба набрати. Івасеві на штани. Бо пошила з старої спідниці — враз дірки на колінах.
