Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Коли на Україні виникла кріпаччина та й докотилася вона до Тарасівки, люди, які непокірні, стали переховуватися в болотах, бо думали, що все це ненадовго: ось-ось народ збереться із силою та й звільниться з ярма. Але поміщики заводили кріпаччину не на один день, то й узялися викорчовувати щонайменший дух волелюбства й непослуху руками своїх відданих слуг. І тарасівський поміщик для викоріння того духу крамольного взявся одразу ж нищити болота вирубувати густий верболіз, випалювати очерети, копати глибокі рови і спускати воду в річку. Отак потроху-потроху та й звів нанівець болото, і тепер важко навіть повірити, що отут хлюпотіла вода, стіною стояли очерети, хмарами літали дикі качки. Останню качку, кажуть старі люди, було вбито літ сто тому.

Цього року вода не спадала довго, земля напилася досхочу, і трави стояли стіною: густі та високі, майже в пояс.

Поки Приходьки добралися до луків, там уже кипіла косовиця. З одного краю вимахували косами чоловіки, з іншого — перевертала валки жінота.

( — Бог у поміч! — привітався голосно Йван. Курочка, який косив позаду, повернувши до Йвана червоне обличчя, весело

ВИГуКИуВ:

— Казали боги, щоб і ви помогли. Що, трохи заспали? — А його кругленькі меткі очиці так і вп'ялися у Євгена.— То це Євген? А-я-яй! То в якому ж ви чині?

Забачивши Приходьків, зупинялися й інші. Той обтирав травою косу, той діставав мантачку, а той проводив рукавом по обличчю, витираючи піт. Підійшов і Васильович.

— Оце, брате, привів своїх на поміч,— похвалився йому Іван.— То де нам ставати?

— Ставай там, де стоїш,— скупо всміхнувся Васильович. Ступив до племінника, подав йому руку: — І тобі закортіло спробувати нашого хліба?

— Та так,— зніяковів чомусь Євген".

— Спробуй-спробуй. Тіки гляди: в нас тут такі — як зазіваєшся, одразу п'яти підріжуть.

— Хай свої бережуть,— оступився за сина Іван.— Давай уже став, а там подивимось.

— Що ж, можна поставити. Тіки гляди, командире,— будеш скубти, то й чуба намну. Не подивлюсь, що військовий.

Оскільки Курочка й тут поступився місцем, Євген зайняв ручку за Павлом Заволокою. Поперед Заволоки косив дід Петрик: сухенький, маленький, з лисою, мов коліно, головою. Дід був без бриля, і голова його блищала, наче начищений казанок.

— Не пече вам, дідуню? — привітався до нього Євген.

— А ми, синку, звичні,— озвався жваво дід і задер догори висушене, мов грушка, обличчя.— Сонечко, воно всьому голова.— І до Павла, що куняв, спершись на кісся: — А що, парубче, нагрів уже чуба?

— Та вроді ще ні,— лінькувато озвався Павло.

Євген знову глянув на парубка, його вразив не стільки сам Павло, який за ці роки налився ведмежою силою, а коса, на яку той спирався. Ту косу знало в Тарасівці старе й мале, бо замовив її іще прадід Павлів, Охрім Заволока, по своїй, теж неабиякій, силі: була вона чи не вдвічі довша од Євгенової, довша і ширша. За кожним помахом Павло валив стільки трави, що доброму дядькові й в оберемок не взяти.

Євген заткнув за пояс мантачку, попробував пальцем косу: йому здавалося, що всі дядьки крадькома стежать за ним. Дід

І Істрик уже врізався в траву — ішов легко, аж пританцьовуючи, і широка, чи не з синового плеча, сорочка тріпотіла на ньому білим метеликом. Одразу ж став косити й Павло, цей пішов лінькуватим перевальцем, по-ведмежому вивертаючи ноги. Але то тільки так здавалося, що він косить повільно: як не витанцьовував дід Петрик, а не міг одірватися од Павла.

Євген, весь напружинившись, провів перед собою косою. І одразу ж радісно відчув, що він не розучився косити: коса легко ввійшла у траву, підтяла її і винесла в рівненький валок

Згодом Євген зупинився, щоб помантачити, бо здалося, коса притупилася. І тут побачив, що й дід Петрик, і Павло одірвалися од нього.

Чи то від того, що Євген став квапитись, чи тому, що одвик, а мо', дуже вже стало припікати сонце,— в грудях йому запекло. Болів кожен м'яз, піт їв очі. А коса з кожним помахом ставала все важчою. Вона мов помалу, спроквола наливалася свинцем, і Євгенові доводилося щоразу все більше докладати сил, щоб одірвати її од землі. І коли докосив ручку, майка на ньому змокріла, як хлющ.

Хапаючи гарячим ротом повітря, Євген випростався, став витирати мокре обличчя.

— Ну як, служивий? — підійшов до нього дід Петрик обличчя мав сухеньке, але свіже, наче й не махав косою.

— Та нічого,— криво усміхнувся Євген.— Жарко тільки.— І щоб одв'язатись од діда, став мантачити косу.

— Воно завжди робота гріє,— гомонів тим часом дід Петрик— Особливо ж, коли без звички. Я зі служби колись як прийшов, то за що, бувало, не візьмуся — все з рук валилося. Дровину, і ту як слід розрубати не міг. Прицілюся, замахнуся сокирою, а вона або в сук, або плазом.

Підійшов Микола, що косив за братом*:

— Заморився?

— Іди к бісу! — відповів йому Євген весело.

Косили, аж поки сонце стало над головою. І коли Євгенові вже здавалося, що він більше не витримає — упаде, почулася команда — кінчати. Завдавши коси на плечі, чоловіки потяглися журавлиним ключем до річки вмиватися. Побрів за ними і Євген.

— Скупаємося? — наздогнав Микола.

— Умгу.

— Тоді пішли за он той верболіз, там не буде видно. Євген кинув косу і рушив за братом.

Тут, за вигином, дерева трохи одступилися од річки, і високий, покритий густою травою берег круто обривався до води. Вода була чиста й прозора, видніло навіть піщане дно, переливаючись золотом, і — довгі, мов зелені коси русалок, водорості, що звивалися пасмами. Одвернувшись од Євгена, Микола роздягнувся швиденько і, соромлячись свого білого, незасмаглого тіла, сторч головою шубовснув у річку. Прошив водну товщу, дістав руками дна, весь обмиваний повітряними бульбашками, мов коштовними перлами, вигулькнув аж на середині плеса:

— Давай, чого ж ти?

Євген не квапився стрибати. Зайшов по коліна у річку, набрав у пригорщі води, занурився в неї гарячим обличчям. Умивався, поки не змив увесь піт. Шкіра стала пругка й холодна. Аж тоді пірнув, поплив.

Плавали довго, а накупавшись, вилізли на берег, полягали на траву: Євген, як був,— у мокрих трусах, Микола ж натягнув штани. Якийсь час брати мовчали, блаженно розкидавши руки і ноги, потім Микола, який увесь час наче приглядався до берега, спитав:

— Ти Катю стрічав?

Те запитання застукало Євгена зненацька. Коли їхав сюди, не раз тривожила думка про зустріч із Катрею, і не так можливість зустрічі, як те, що Зося могла дізнатися про все, і тоді не минути неприємностей. Намагався просто одмахну-тися од цієї думки, покладаючись на те, що якось воно та обійдеться.

. Вчора ж, коли йшов селом, теж думав про Катрю, особливо як проходили мимо її хати — молив долю, щоб не зустрітися. А потім, повернувшись з отієї прогулянки, знову про неї забув, вірніше, примусив себе забути, і не згадував аж до цієї хвилини.

— Вона теж на луках разом з жінками. Я її стрів, як бігав до матері.

— Не питала про мене? — поцікавився глухо Євген.

— Не питала.

Євген аж зітхнув. Сам себе похвалив, що вмовив Зосю не йти на луки: не вистачало, щоби зустрілася з Катрею. Євген звівся поволі, став одягатись.

— Тобі не жалко ЇЇ?

Євген сердито сопів, натягаючи чобіт. Чи то онуча згорнулась, чи нога підверталася, тільки чобіт ніяк не налазив, хоч Євген щосили цупив його за халяву.

— ГЛЯДИ, ще халяву одірвеш^

— Не одірву,— відповів крізь зуби Євген.

— Я б таку дівчину нізащо не кинув.

— Вмовкни! — визвірився на брата Євген.

Микола зірвався на ноги, одійшов подалі од брата. І вже звідти, з безпечної відстані, в'їдливо запитав:

— Думаєш, і досі по тобі сохне? Та їй тільки пальцем кивнути — не такого знайде.

Євген не відповів. Узув нарешті чобіт, рушив похмуро до косарів. За ним, кроків за десять, сторожко йшов Микола.

Косарі вже обідали. Порозсідалися в холодку, групами чоловік по п'ять, їли у складчину, хто що приніс. Було тут і сало з цибулею, і холодна картопля, і кисляю його пили просто з глеків. За обідом Євген трохи охолов, навіть перестав сердитись на брата, і коли той попросив подати хліб, одпанахав йому мало не чверть хлібини.

— Ого!

— Бери, бери,— промовив дід Петрик.— Великому шматкові й рот радіє.

Старий пообідав. Лежав на траві, блаженно кректав.

— Оце якби ще по чарці, то й поборотися можна було б.

— Який же ви замолоду, діду, були? — поцікавився Євген.

— Замолоду? Та одного, було, вдарю, а третій пада! Наївшись, дядьки потяглися за кисетами. Дістав свої сигарети

й Євген:

— Вгощайтеся!

Всі дружно поховали кисети, згуртувалися довкола Євгена. Обережно висмикували сигарети, роздивлялися, нюхали — не поспішали курити.

— З тютюну таки луччі. А це так — аби лишень дим ротом пускати!

Курили хто свої, а хто Євгенові, дехто вже й куняти почав. Та раптом підкотив Твердохліб:

— Хліб та сіль вам!

— Дякуємо. Де раніш були?

— Спасибі, вже пообідав.

Зліз із брички, підійшов до гурту. Був як ніколи веселий, удоволений. Сіна буде хоч завалися, вистачить і державі, й собі, хліба ж стоять, як стіна: їхав щойно полем, не міг намилуватись. Ще й пообіцяли з емтеесу новенький комбайн.

— То яю устигнемо впоратися?

— Та як не буде дощу, то й упораємось. Дуже ж бо парить.

— Ми ж і так стараємось.

6 А. Дімаров

161

— А ви ще більш постарайтесь! Дівчат підженіть, хай швидше сіно ворушать.— Це вже до Васильовича.— Хіхи-хахи буде ще час справляти.— І мов аж тепер помітив Євгена: — Ну, як воно служиться?

— Дякую, добре,— відповів стримано той: трохи образив зверхній тон у Твердохлібовому запитанні.

— Ніхто не полізе війною?

— Хай спробують!

— А як авіація?

— А ви хіба не читали, що Ворошилов сказав? — не поминув шпигнути Твердохліба.

— Молодці,— похвалив Твердохліб.— Ну що ж: ви своє діло робіть, а ми своє.— І вже до всіх:— Тож домовились: за три дні щоб і покінчити з сіном!

Після такої нагінки косарі не дуже й залежувались: досмалили цигарки — та й знову за коси. І Євген, який з острахом думав про те, як він буде косити після обіду, раптом відчув, що коситься вільно і легко — наче й не боліли досі м'язи! І він аж здивувався, коли дядько Микола, який командував сіножаттю, оголосив, що на сьогодні вже досить.

Косарі непоквапно витирали коси, ховали мантачки. А Євген усе ще стояв, обіпершись на косу, і не міг одірватися зором од лугу: од рівненьких валків, що простяглися з краю в край, мов зелені напнуті струни, од нескошеного ще буйно-трав'я, яке ледь колихалось під вітром, од задумливих верб понад річкою, од зеленого обрію й червоного сонця, що вже не смажило, не пекло, а мов лило прохолодою.