Біль і гнів - Дімаров Анатолій

А що Йван не відставав, намовляв до колгоспу, Микола і зовсім од нього відсів. Іван пішов трохи ображений, а Миколі стало ще важче: не знав, що його й робити.

Звівся, бо вже й не лежалося. Лампу не став світити, щоб не розбуркати сина,— вдівався в пітьмі. Накинув кожух, насунув шапку на голову, вийшов надвір.

Розпарене зі сну тіло так і обпекло морозом. Ще звечора закутане хмарами небо низько висіло над головою, зараз же воно піднялося високо вгору, всіялося зорями. Зірки переливалися ясно і чітко, мовби на них хто дмухнув і вони спалахнули всі враз, а не одна по одній. Місяць давно уже зайшов, і коли б не сніги, довкола зовсім було б темно, а так — ні світання, ні присмерок. Засипані снігом, дрімали будівлі, завмерли високі, посаджені од вулиці тополі, лише журавель витягав довгу оголену шию, намагаючись заглянути через цямрину в колодязь.

Тихо, німо, не стукне, не грюкне,— Васильовичу аж не по собі од тієї цвинтарної тиші. Кашлянув, щоб хоч власний голос почути, поліз за кисетом.

Але ж і в куриві не добрав сьогодні смаку: тютюн був якийсь мов аж прілий. Затягнувся раз-вдруге та • й затоптав майже цілу цигарку. В хату не хотілось вертатися, і він, повагавшись, рушив до стайні.

Колись звичне вухо ще од порога ловило приглушені звуки. Чув, як шаруділо сіно у яслах, як подзенькувало сонно залізо, тупали зрідка копита. Ті неясні, з дитинства знайомі звуки стрічали його щодня на порозі і не було мелодії в світі милішої для серця Васильовича. Був до цього стривожений — враз заспокоювався. Сердитий — одлягало од серця. Йшов щоранку до коней, мов до власних дітей,— міг би ще од порога сказати, ситі вони чи голодні, щось із ними сталося чи все там гаразд. Заходив у стайню, і ніздрі йому лоскотав теплий встояний пах кінського поту, сіна, свіжого гною, і ті пахощі теж були наймиліші Васильовичу. Простягав у пітьмі руку — одразу ж натикався на теплу шовкову шкіру коня, і той дотик завжди відзивався у ньому радісною хвилею.

Зараз же од стайні — ні звуку. Пронизливо заскрипіли промерзлі двері, в обличчя війнуло не теплим духом, а холодним. І навіть темінь не така, як колись: м'яка і податлива, наповнена живими істотами,— а жорстка і порожня. Тож Васильович і заходити не став: постояв, постояв, та й почалапав до хати.

Вже добре розвиднилось, коли повернулася Данилівна. Гнала поперед себе Лиску, щось примовляла до неї. Хоч Лиску і гнати не треба було: сама бігла так, що Данилівна ледь за нею встигала. Ускочила в двір — і спрожогу до корівника. Замало двері на рогах не внесла досередини. Данилівна одразу ж у хату та давай розтоплювати в печі: готувати теплого пійла своїй мазаниці. І ще ніколи не бачив її такою лихою Васильович.

— Та бодай же їм руки-ноги покорчило!

— Кого цс ти?

— Та отих окаянних, що до худоби приставлені!.. Чи в них зроду-віку корів у самих не було, чи серця в грудях немає? Вони ж їм ні їстоньки, ні питоньки на ніч не дали!.. Стоять, бідолашні, ревуть, аж серце заходиться...

— Ото такі хазяїни — язиками тільки молоти! — похмуро Васильович.

— А гною — так, їй-бо, по коліна! — розказувала далі дружина.— Ляже яка — по вуха в гною... Та чи в них уже й жалю немає?

— Який там жаль!.. Корови ж не їхні — розкуркулених! От якби її корову туди поставили — тричі на ніч навідувалася б...

— Як покликала я Лиску, то ледь не затовкли — так на людський голос всі кинулись...

— Так вони тобі й оддали?

— Та хто б там оддав, коли нікого немає!.. Хоч запали. Васильович тільки головою похитав: отакі хазяїни, трясця

їхній матері!

І відразу ж — ножем гострим у серце: "Це ж і мої коненята там подихають!.."

Схопив був кожуха і шапку натягнув був на голову, та у дверях і став: "Ні, не піду!.. Самі узяли, хай самі й приводять!"

Данилівна ж теж не находила місця. Щось їй муляло, щось не давало спокою: то до печі підійде, то у вікно загляне, аж поки Васильович поцікавився:

— Що це тобі наче шпичку встромили?

Дружина повернула до нього зніяковіле обличчя, посміхнулася жалісно:

— Старий, я таки, мабуть, піду.

— Куди? — здивувався Васильович.

— Та до корівок... От стоїть мені той рев у душі...

— А без тебе там не обійдуться?

— Так я ж їм хоч дієчки пообмиваю.

— Про мене,— махнув рукою Васильович, і звеселіла Данилівна ухопилася притьмом за чавун. Невдовзі й подалася з двома паруючими відрами:

— Я швиденько, старий.

— Про мене...— байдужою луною відгукнувся Васильович: перед очима його стояли не корови — коні. Буланий і Гнідко. Може, й справді піти та забрати, поки не згинули у гнояці? Данилівна повернулася перед сніданком.

— А ти знаєш, хто у них біля корів?

— Хто?

— Федора!

— Федора? Іванова?

— Атож.

— Ну й ну! — аж покрутив головою Васильович.— То ж недаром корови так мітингують!

— Я її вже совістила, совістила,— переживала нещодавню сварку Данилівна.— Та чи в тебе, кажу, серця немає, чи очі залила молоком, що нічого не бачиш!..

— Найшла кого совістити! У неї в самої цицьки у гною...

— А тоді й сказала: "От побий мене Бог, як я тебе перед усім селом не висрамлю, що й діти твої тебе стидатися будуть!.."

— То й що: помогло?

— Та де.. Ні стиду, ні сраму!.. "Як тобі,— каже,— куркульської худобини жалко, то й лазь коло неї, а мене на дуринку робить не заставиш!" То що будеш казати?.. Плюнула я та й пішла...

Надвечір Данилівна ще раз зібралася до усуспільнених корів:

— Сходжу та подивлюся, чи хоч їсти їм на ніч поклала. Бо й не засну...

Васильович, який увесь день ходив як у воду опущений, сказав дружині почекати:

— Ти от краще сядь біля мене та послухай, що я надумався.

— Що ти надумавсь, старий?;

— Надумався, що нам таки не минути колгоспу,— з натугою мовив Васильович.— Рано чи пізно, а таки доведеться вступати. То краще вже так — одрубати зразу!.. Та воно, може, й справді лучче буде гуртом... Що попервах отаке — так це в кожного ж таю з незвички із рук усе валиться... Як, стара, думаєш?

В Данилівни уже й сльози на брязку:

— А Лиска, старий?

— Кому що! — всміхнувся Васильович.— Не візьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рішатися треба.

— Я що ж...— витирала уже сльози Данилівна.— Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди і я.— Василькові казав?

— Не казав — куди поспішати! Це я ще так, тільки подумав. Однак того ж вечора повів із сином мову. Йому наче аж

неловко було за свій намір. Тому й говорив, наче глузував із себе й дружини: от ми, двоє старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?

— Робіть, тату, як знаєте,— відповів на те син.

— Отакої! А ти ж хто у нас — з боку притика?

— Бо я поїду з села... Ось оженюся та й вищу.

— І куди ж це ти зібрався?

— В Донбас. На шахти...-

Не став одмовляти сина. Запитав лише гірко:

— А як же, сину, хазяйство?

— Якось уже без мене обійдетесь... Та ще як у колгосп підете, скільки тієї й роботи буде вдома!

— Що ж, сину, одмовляти не будемо. Тільки гляди, щоб не довелося потім лікті кусати.

— Якось справлюся, тату... Не пропаду.

Що не пропаде, це точно: син весь у нього. Вже як люди якось там живуть, то Василь серед них останній не буде.

Після того як узнав про намір сина, ніщо вже не стояло на заваді. Написав заяву та й відніс Твердохлібові: не хочете повертати моїх коней — ставте й мене поряд з ними.

Твердохліб аж розсердився: які такі можуть бути жарти, коли мова йде про колгосп?

— Ви, дядьку, якщо вже до нас іти надумалися, то куркульські плітки лишіть за порогом!

Однак заяві був радий. Іншого разу, може, ще і подумав би: приймати Приходька до колгоспу чи ні, тепер же про те, щоб не приймати, не могло бути й мови. Після статті Сталіна дядьки валонули з колгоспу, мов почманіли. Було сто відсотків — лишилося сорок од сили. Твердохліб аж почорнів, аж із голосу спав — перевівся ні на що. А тут раптом один з найупертіших, один із тих, що стромляв палицю в колеса, іде до колгоспу!

Багато що простив Приходькові за цей вчинок Володька. Одного тільки простити не міг. отого прочухана у райкомі. Коли ледь не одібрали партійний квиток. І пізніше, коли все втряслося та вляглося, коли всі хитання одійшли у минуле, коли навіть найзатятішому Хомі з роду невіруючих розвиднилося в дурній голові: тільки в колгоспі, тільки гуртом можна і вижити, не раз ловив себе Твердохліб на тому, що його дратує Приходько самою лише своєю присутністю.

Васильович же першу зиму не вчащав особливо до колгоспу. Провідував лише щодня коней, і коли під весну стало сутужно із сіном, сам сказав Твердохлібові, щоб прислали до нього гарбу натовк із горою, лишив для корівчини, аби лише дотягнути до першої трави. Та ще на загальних зборах, коли домовлялися, хто що робитиме під час посівної, сказав, щоб за кожним орачем закріпляли його ж колишніх коней.

— Це для чого?

— Більше толку буде. До чужого коня поки звикнеш, поки норов його узнаєш, то й піввесни збіжить. А з своїми я і з очима зав'язаними буду орати... Та й душа в кожного буде спокійніша.

І хоч Твердохліб сказав на те, що раз пішли до колгоспу, то про своє треба менше думати, Приходька майже одноголосно підтримали. Кожен, вважай, конячину до спільного двору привів, то не так легко забути, що конячина ота ще учора була твоєю...

Пам'ятав Васильович і першу оранку на тому спільному полі. Не так оранку, як сварку із братом. Як повертався з поля додому, не витримав — завернув на свій лан. Половина була вже зорана, але краще б і не орали! Огріх на огріхові, та ще й аби лишень землю поскородити.

Васильович аж почорнів на виду.

Вранці, проїжджаючи мимо, не витримав,— завернув знову до лану.

— Бодай же тобі й руки покорчило! В'язи мало скрутити! Тикав, тикав пужалном, а тоді й пустив коней —

переорювати.

Іван, який ходив тоді в бригадирах, як наскочив, то й очі вилупив: здурів чоловік — по ораному плуга пустив!

— Брате, гов, брате! Та чи ти дурману об'ївся?! Що ото ти

робиш?! і

Васильович навіть не оглянувся. Тільки коли Іван забіг наперед та вхопив коня за вуздечку, погрозливо кинув:

— Ану о дійди!

— Та ти зовсім сказився: оране переорювати!

— Одійти, кажу!

— Ба, не одійду! — розсердився й Іван.— Хто тут старший? На Васильовича мов окропом хлюпнуло. А-а, старший!..

Так куди ж ти дивишся, стерво сліпе?!

За батіг та до брата: ану геть з дороги! А що Йван теж затявся — не одпускав коня, Васильович його оперезав через спину — пух полетів! Іван кинув вуздечку, набік одскочив, а Микола його навздогін — вже по шиї...

Аж посміхнувся, пригадавши, як утікав од нього зайцем Іван...

Викликали його потім до контори: за що завелися?

— За те, що землю псують! Як отак орати, то нічого було й з колгоспом заводитись!

Минулося.