Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Порося одразу ж хрестили Мартином, бо перший Мартин був дуже вдалим кабанчиком, — тож і не переводилася в Тетяни в хліві династія невибагливих, жадібних до всілякого пійла, наїдних Мартинів. Весною, улітку — на лободі, на траві, восени — вже на гарбузах та картоплі, а під Новий рік поласує і кукурудзою та ячменем,— от і не сиділа без м'яса Тетяна з синами: є що вкинути в борщ, є на чому й засмажити.

Завела Тетяна й город: не купувати ж каиусту-картоплю! Цілісіньку весну і літо копала, садила, полола, ганяла й синів, хоч ті часто й кавчали: і на річку збігати хочеться, і поганяти із хлопцями,— але зима прийде, то хто проситиме їсти? Тож бери мовчки сапку і ось тобі урок: підгорни дванадцять рядочків картоплі. Вправишся швидше — буде час і побігати.

— Ого — рядочки! — ремствував син, беручи, однак, сапку.— їм кінця-краю немає!

— Нічого, як помахаєш добре сапкою, то й побачиш кінець. А що син тюкав сапкою, мов себе по нозі, Тетяна починала

сердитись:

— Ти будеш сьогодні полоти? Чи за лозиною скучив? Івась добре вивчив мамин характер: знав, до яких пір

можна її дратувати. Нахилявся, по-справжньому заходжувався коло картоплі. Лише бубонів:

— Я б її довіку не їв!

— Подивись краще на брата,— раяла йому Тетяна.— Він скоро кінчить, а ти до вечора провозишся.

Сапка в синових руках починала мотатися швидше.

А ще зринули в пам'яті картини осінньої пори, коли все дозрівало. Тоді синів і підганяти не треба: збирати городину — для обох справжнє свято. Чи котити гарбуза — отакенного! — чи вигорнути одразу з-під куща піввідра картоплі, та картопля ж, як перемита, одна в одну! — чи ламати кукурудзу, щоб тільки бадилля тріщало,— сини один з-поперед одного. Тетяні на них аж дивитися любо. Думала втішено, що хоч синами її не обійшла доля: Андрійко в усьому вже допомагав матері, та й на Івася нема за що ремствувати. Що неслухняний трохи, упертий, так вони, хлопці, такі всі. Підросте — порозумнішає.

Охоплена господарською гарячкою, надумалась якось Тетяна купити корову. Влітку ж на паші, на зиму сіна якось дістане, то й буде своє молоко, масло і сир. А там приведе корова бичка чи теличку, трохи підгодувати — та й у Хоролівку. Дармові гроші в кишені!

Тетяна, може, і не наважилася б: це ж корова, не порося, так загітувала Ганна Конопенчиха:

— Купуйте й не думайте! За корівкою ж, як за рідною матір'ю: що б не сталося, а голодні не будете. Я із вами й на ярмарок поїду. Мене, хай би який мудрий не був — не обдурить!

Ганна якою була, такою й лишилася: розбитна та бідова. Виростила трьох синів — трьох1 близнят, після армії всіх і поженила — сама підбирала їм наречених. "Бо вони ж у мене всі у тата вдалися: як не піднесеш до рота — весь день голодні ходитимуть!" А коли сини надумалися й відділятися, далеко й не одпустила: будуйтеся поряд. І живуть усі сини за три кроки од Ганни, вуса уже позаводили, а як що. так і до матері.

І дочкою, Наталкою, не нахвалиться. Вся у матір: все в її руках гак і горить. Чи удома, чи у колгоспі — кругом командир! Оце недавно Мефодій віз гній на її поле, а скинув на своєму городі. Ну, скинув, то й скинув, інший не став би й заводитись — ворога зайвого наживати. Наталка ж, бісова дівка, що зробила? Узяла дві підводи, посадила дівчат — та й у двір до Мефодія. Вигребла не тільки отой, що з колгоспу вкрав, а й з-під корови. Кинувся був Мефодій із кулаками, так Наталка його навильником як оперезала — ходить тепер закарлюкою...

— Отака бісова дівка! Цій не плюнеш у кашу! — І одразу ж, без всякого переходу: — Так ви, Олексіївно, купуйте й не думайте. Як зберетесь із грошенятами, так удвох і змотаємось. Таку лялю приведемо — усе село завидки їстимуть!

Тетяну вже і вмовляти не треба: день і ніч корова перед очима стоїть. Уявляла, як стрічатиме щовечора з паші, як бігтиме нетерпляче корова до сараю, де на неї вже чекатиме заздалегідь наготовлене пійло, як пахнутиме од неї молоком і таким чимсь милим, спокійним, домашнім, що аж за серце братиме! Стрічатиме її Тетяна з чистою дійницею, з теплою водою: обмивати дійки, і корова повертатиме до неї лагідну голову, дихатиме вдячно в обличчя.

То ж Тетяна хоч сьогодні готова в Хоролівку, зупинка лише за грішми.

Почала усвідомлювати, що скільки н~ пнутиметься, як не буде економити, а потрібної суми не збере, поки й житиме. Цс ж легко сказати: сімсот-вісімсот карбованців, якщо хочеш купити не козу, а корову!

Покрутилась, покрутилась Тетяна, та й загітувала іще двох учительок приставати до гурту.

Учительки з того ж обділеного племені, що й Тетяна: обидві без чоловіків. Багато тоді їх було: діти є. а чоловіка немає. Той помер, той не повернувся з громадянської, а той сам подівся невідомо й де, тож і доводиться жінці крутитися за обох. Ці теж із дітьми: в однієї дочка, трохи старша од Івася, а в другої — хлопчик і дівчинка, ще і в школу не ходять,— молока тільки дай. То оту, що з двома дітьми, і вмовляти не довелося, а з другою попоморочилась. У місті виросла, на селі півроку всього, то їй що корова, що жирафа — однаково. Найбільше боялась, що корова буде з рогами і, не доведи Господи, на оті роги її дитину піддіне.

— Вам не треба буде до корови й підходити, Зінаїдо Микитівно! — вмовляла Тетяна.— Я сама коло неї поратимусь. А вам готове молоко приносити му.

Погодилась врешті. Найбільше вплинуло те, що свіже молоко для її Лароньки буде краще од будь-яких ліків.

— Побачите, як ваша дитина поправиться! — обіцяла весело Тетяна.— І не впізнаєте!

Обидві учительки пообіцяли дати по двісті п'ятдесят карбованців. Решту — Тетяна.

Покладала основні надії на чергового Мартина. Дістала чувал ячної дерті та з центнер кукурудзи власної, запарювала такі відрища, що ледь піднімала. Мартин, спасибі йому, все поїдав, пухнув прямо на очах. І коли настала пора колоти — ледь виволокли із сажа. Тетяна забилася аж у хату, щоб не чути Мартинового передсмертного вереску,— на руках же рік тому принесла! — а німий ще раз допитувався на мигах: смалити паяльною лампою чи здирати шкуру? Здирати! Ходила ж комісія з сільради, брала на облік свиней, щоб хто не здумав ухилитися од здачі шкури державі, то нащо їй зайва неприємність?

А згодом розкаювалась: повезла в Хоролівку сало, та майже все й назад привезла. М'ясо одразу ж розпродала, а в сало потикають-потикають пальцем: "Якби ж із шкуркою!" — та й мимо проходять. Дивиться Тетяна, а сусід, що праворуч, продає сало з шкуркою, і ліворуч — так само, і навпроти... Та не бояться ж нічого! Один поперед одного заманюють покупців:

— Дамочко, беріть у мене! Соломкою смалене — не паяльною лампою!.. Ось понюхайте, дамочко!..

Нюхають, кажуть зважити кілограм, а то й більше. Тетяні ж хоч плач. Та гризи собі лікті, що не послухалась німого.

Повернулася додому, склала сало у діжку — хоч самі будуть їсти. Порахувала гроші, що вторгувала за м'ясо: мало. І половини не вистача до тієї суми, що її мала докласти Тетяна.

Що ж його робити? Позичити у когось із колег? Навряд чи удасться. Живуть же од зарплати до зарплати, а лишиться зайва десятка — сто дірок одразу на неї! Хіба що в Колядків? Ні, таку суму не позичать нізащо!..

Виручила, сама того не відаючи, Зінаїда Микитівна: сказала, що роздумала.

Так і лишилася без корови Тетяна.

ДИВЛЯЧИСЬ на зажурену матір, сини бралися її утішати. Андрійко, який на молоці й виріс, казав, що йому того молока хай хоч і довіку не буде. Аби було сало. оте. що мама не спродала.

— Правда ж Івасю?

~ Правда,— підтримував менший брат старшого і вже од себе додавав, що він молока терпіти не може: пив лише тому, що мама наказувала.

— Утішники ви мої! — розсміялася крізь сльози Тетяна. І, щоб хоч чимось віддячити синам, дістала картоплі, нарізала повну сковороду сала. За підсмаженою картоплею Андрійко сказав, що хай мама не журиться: він надумався розводити кролів. Вже домовився з Володькою, той пообіцяв дати на весну кроля і крольчиху, як розплодяться — щодня буде м'ясо. А шкурки здаватимуть.

— А чим же ви їх годуватимете? — всміхалася Тетяна.

— А травою! Рватимеш, Івасю?

— Умгу...

Сини у той вечір були дружні як ніколи.

Андрійко і справді приніс весною двох кролів: у того слово не розходилось з ділом. Змайстрував клітку, ганяв щодня брата, щоб помагав рвати бадилля. Не раз і не два заставала Тетяна обох червоних, мов щойно вилізли з печі. У Івася ще й сльози на очах тремтіли.

— Знову билися?.. Викину ваших кролів, щоб і духу їх не було!

Та викидати не довелося: подушив сусідський собака.

Кілька днів сини ходили як у воду опущені. Хотіли навіть подавати у суд на сусіда, та Тетяна пригрозила, що хай лише спробують; не вистачало їй ще сварки з сусідами. То Андрійко взяв сокиру і порубав клітку: якщо так, то й заводити більше не буде!

— То у вас хазяїн росте,— казали про Андрійка жінки.— Хазяїном буде.

Тетяна й сама бачила, що хазяїном: Івасютина кров. І дров матері нарубає — не треба й загадувати, і по воду залюбки сходить, та не до ближнього колодязя, а обов'язково до отого, що аж біля школи,— там вода набагато смачніша. Збирається, бувало, Тетяна в Хоролівку (мама тоді ще жила), наказує старшому:

— Ти ж, Андрійку, приглянь за Мартином, щоб не був голодний... А для вас он борщ у печі... Та поглядай за Івасем, щоб він у шкоду не вліз.

Андрійко тільки головою кивне: хай мама їде спокійно, він якось уже вправиться. Повернеться Тетяна: і кабан нагодований, і тарілки всі перемиті, ще й каша зварена.

Або стануть полоти (Івась тоді зовсім ще малим був), займе Тетяна чотири рядки, і син не менше візьме. Сапає: ревниво погляда на матір — у кого краще. Пополе Тетяна годину-другу, та й жалко стане сина:

— Ти б, Андрійку, збігав до річки та скупався б... Я вже сама закінчу.

Не піде, поки не вправиться.

Одне не подобалося Тетяні у синові: ріс потайним. Де що не станеться — матері не скаже нізащо. Івась як що, так одразу й до матері, в Андрійка ж іще у маленького допитатися нічого не можна було. Принесе синячище під оком: з ким побився? за віщо? — мовчить, тільки око запухле світиться. Хіба що від людей довідається, з ким воював її син...

Як то йому тепер у армії? Пише, що добре, всім задоволений. Якби ж то так!.. Пошвидше б минали оці три роки, щоб син вступив до інституту. Тоді Тетяна зовсім була б щаслива.