Біль і гнів - Дімаров Анатолій

І вже у машині, повернувшись до Твердохліба, що сидів позаду, поруч з редактором: — А за динамкою завтра і приїжджай! Поки я добрий.

День, який так щасливо почався (Путько таки не забув: сьогодні подзвонив, щоб забирали генератор), раптом мов нечистий урвав. Обірвав, світлу ниточку викинув, а чорну доточив: посипались неприємності одна за одною.

Щойно, провівши Путька, ступив до контори — задеренчала "віялка". Твердохліб підняв трубку з отим лихим передчуттям, що ніколи ще його не підводило.

Так і є! Дзвонив завідуючий райземвідділом, Твердохлібів

ІфИЯТеЛЬ:

— Володимире Васильовичу, твоя Наталка горить!

— Як горить?

— Не витягає на орден... Тільки на медаль... Двох тонн буряків не вистачає!

— Як не вистачає?! — закричав Твердохліб.— Ми ж із лишком вивезли!..

— Ну, то вже не знаю... Дзвони на цукрозавод — вони дані нам прислали...

Пожбурив Твердохліб на важельок трубку — замало не обірвав. Ухопився був за ручку — дзвонити, та одразу й роздумав: хіба по цьому чортові про щось домовишся!.. Нап'яв на голову картуз, вийшов на ґанок:

— Якиме, запрягай!

І на свого дружка з райземвідділу: "Не міг подзвонити ще вчора — з Путьком би й поїхав... Хоча — вчора ж неділя була, все одно нікого не добився б..."

От уже як не везе, так не везе!

Погойдуючись у бричці, думав сердито про Наталку. Виростила собі .буряки, і горя їй мало! А ти от мороч голову, наче не їй, а йому орден носити.

Й отак в усьому. Отак з усіма.

Цукровий завод стояв при в'їзді в Хоролівку. Твердохліб на заготпункт не став і заходити: рушив прямо до директора.

Там, у першій кімнатці, товклося повно народу. Твердохліб на ходу окинув оком присутніх, чи нема ще якогось голови колгоспу. Голови не було. Тоді він перший. Не зупиняючись, пішов до дверей. Лише запитав мимоходом секретарку:

— У себе?

Одчинив двері не стукаючи.

Там теж товкся народ — не менше, аніж за дверима. Той із заявою, той з накладною, і кожен хоче пробитися першим. А тут іще й телефон: деренчить, аж підскакує. Директор хапає трубку, притиска її головою до плеча:

— Слухаю!.. Слухаю!..— а руками вільними бере то накладні, то заяви. Одні підписує, інші повертає назад: — Не можу!.. Та ні, це не вам! — сердито у трубку: засмикали зовсім чоловіка! Та воно і не диво: з осені для цукрозаводів лише й починається гаряча пора.

Твердохліб не став товпитись поміж тими, що оточили стіл: так до пуття не достоїшся. Одного посторонне, іншого просто легенько відіпхнув — сів на стілець, що стояв біля столу. Почекав, поки директор покладе трубку, мовив стримано:

— Омеляне Свиридовичу, я до тебе... Здрастуй!

Зовсім уже очманілий директор помітив спершу "сталінку", а тоді вже Твердохліба.

— А, Володимир Васильович!.. Пробач... Голова йде обертом!

— Та бачу,— поспівчував йому Твердохліб.— Я б тебе й не тривожив, аби люди твої не наробили ділов...

— Що сталося? — стривоживсь директор.

— Та нічого особливого... Недощитали тільки з десяток тонн буряків.— Десяток тонн махонув для солідності.

— Не може бути! — вступився за своїх директор.— У мене облік на висоті.

— Може — не може, а що недощитались, це точно,— стояв на своєму Твердохліб: сидітиме хоч і до вечора, а без двох тонн не повернеться.— А в мене орден горить. Наталка моя хіба що: на бугая усе літо хребет ламала?

— Так би й сказав, що орден! Пішли, розберемося. Побували на заготпункті, а тоді і в бухгалтерії. Підняли усі

накладні і таки розшукали дві тонни. Та не дві, а цілих три з половиною. Якась із дівчисьок, що їй танці лишень у голові... якась із вертихвісток, що лпуть у контору, бо нікуди більше приткнутися... що заглядає більше у люстро, аніж у накладні... якась із отих, яким Твердохліб наступав би на одну ноіу, а за другу вже роздирав би навпіл... узяла та й не дописала три з половиною тонни...

— Та гони її к бісу!.. Щоб і не воняло!..

— Я б погнав,— бідкався директор.— Погнати не штука... Та де кращої взяти? Думаєш, краща прийде?.. Теж вітер у голові, тільки що з іншого боку. і

Попрощався, поїхав. Півдня змарнував із-за якоїсь вертихвістки! Не встиг укотити в село — бригадир назустріч. Виглядав Твердохліба біля крайньої хати.

— Володимире Васильовичу, біда: трактор провалився у річку!

Твердохліб аж матюкнувся: та що це за напасть така! Не встиг одне лихо одвести, друге на голову! На півдня із села поїхав — трактора утопили!

— А ви куди дивилися?!

— Та ми в тім не винні... Трактори ж скільки разів через той місточок ходили... А цей, як нарошне...

— Тракторист хоч цілий?

— Цілий, Володимире Васильовичу. Ногу тільки повредив. Так шмат м'яса і видерло...

— Жаль, що не голову. Понесло його!.. Сідай!..

Ще здалеку помітив натовп. Одні вже верталися од річки, інші ще тільки туди поспішали. А ще більше товклося біля мосту. Та ось і ті. що йшли додому, побачивши голову, швиденько повернули назад. Як же, безплатна вистава!

— А народ чого? — Твердохліб до бригадира.— Робота в колгоспі закінчилась?

— Та ми ж, Володимире Васильовичу...

— Ми ж, ми ж!.. Тільки од вас і чуєш, що ми ж!.. Один за одного ховаєтесь, на голову все спихаєте.

Під'їхали.

— Ану розходьтесь! — вилізаючи з брички, гукнув Твердохліб на зівак.— Нічого тут...

Трактор провалився якраз посередині. Не з цього краю чи з того, а вибрав там, де найглибше. Звідкіль його найгірш діставати. Лише задні колеса ледь-ледь з води витикалися.

Як його, чорта, й діставати тепер?

— Доведеться з цього боку місток зовсім розібрати,— бригадир тракторної.— Інакше й не дістанемо.

Розібрати! Легко сказать — розібрати! Осінь глибока: хто у воду холодну полізе?

— В МТС дзвонили?

— Ще не дзвонив.

Спасибі хоч за це. Там же директор — перший в районі перестраховщик. Довідається, одразу кинеться в райком і до прокурора.

— Витягнемо трактор, отоді вже й подзвоните.

— Я давно казав, Володимире Васильовичу, що місток треба укріпити.

— Казав, казав!.. Усі тепер казатимуть!.. Валіть на голову!.. А не можна було ще раз нагадати?.. У мене, думаєте, що: один ваш місток у голові? Чи сто голів на плечах, щоб усе пам'ятати?

Підійшов несміливо Нешерет: відчував — найбільше його провина. Все збирався організувати народ, щоб полагодити, та одкладав із дня на день. От і доодкладався.

— Ви теж хороші! — побачив його Твердохліб.— Кому, як не сільраді, про мости дбати?

— Помилочка наша, натурально,— скис уже зовсім Нешерет.

— Ну, гаразд!.. Якиме! На ось півсотні, катай у крамницю! Візьмеш ящик горілки, якщо не вистачить, скажеш, що потім доплачу. Хто у воду, тому кухоль горілки, щоб не замерз.

Серед народу пожвавлення. Чоловіки враз повеселішали, загомоніли: та ми його за одним махом витягнемо! І голову поміж собою хвалили: оце голова, не те що в інших. Найголос-ніше ж — Курочка. Той перший до річки примчав — не одходив.

— Оце голова дак голова: грошей своїх не пожалів!

А прийде додому — обов'язково запише: "Твердохліб утопив попервах трактор, а по тому споював чесних колгоспників".

Бо дружба — дружбою, а служба, брате, службою.

Твердохліб же, подумавши трохи, сказав, що витягатимуть завтра вранці. Бо мало розібрати місток, а ще й трактора треба витягти. Накаже комірникові дістати вірьовок, та й у трактористів трос є сталевий. Обв'яжемо, обплутаємо, двома тракторами зачепимо — де він подінеться! А тоді вже такий міст поставимо — танк не провалиться!

— Правильно, бригадире? — до бригадира тракторної.

— А що ви робили неправильно?

— То давайте розходитись.

Сказав іще поставити сторожа на ніч. Бо народ є народ. Ще знайдеться стерво: по темному щось зняти із.трактора. Без горілки у воду полізе! І хоч вона,— ота деталь, йому хіба що до задниці, все одно не поверне. Заховає —з міліцією не знайдеш!

— Щоб сторож всю ніч не одходив!

Ну, здається, все. Заїхав Твердохліб ще в контору, потовкся там годин із чотири, а тоді вже й додому пораніше. Минулої ночі майже не спав, та й позаминулої, то аж у голові макітрилось

Але заснути одразу не вдалося: ота ниточка чорна все ще з клубочка одмотувалась. Тільки ступив на поріг — Маруся поспішила чоловіка порадувати:

— Оце що хочеш із Кімом роби! Бо у мене й сили більше немає!

— А що там таке? і

— Із школи вигнали. Казала учителька, щоб без батьків і не приходив.

— За віщо?

— Це вже у нього спитай! — Маруся сердито.

— Ану розказуй! — підійшов Твердохліб грізно до сина.— Розказуй, що там накоїв!..

Кім сидів над підручником: удавав, що учить уроки. Схилився й не писне.

— Чого мовчиш? Язик проковтнув? — Та лясь по потилиці сина.

Мовчить все одно. Твердохліб потягнувсь був за паском, та директор завадив: постукав саме у двері.

— Доброго вечора!

Стоїть на порозі, мов до хати ступити не сміє.

— Проходьте та сідайте! — Маруся до нього.

— Дякую, я на хвилинку,— однак одразу ж і сів. Опустився на стілець і Твердохліб.

— Як у вас там діла? Вистачить палива? — а думав про сина.

— Дякую, Володимире Васильовичу, вистачить!

— Ну, аби тепло було. Наука любить тепло...

Згадали ще трактор, поговорили про погоду: що скоро зима, цікаво, якою вона буде,— із снігом чи малосніжна. "Мабуть, що з снігом,— усі прикмети за це".— "І наука це ж каже — метеозведення".— "Ну, ті як накажуть — вуха розвішуй!.. Минулого року що обіцяли? Літо сухе? А сіно геть усе погнило..."

Закінчили про погоду, а про що далі говорити, вже й не знають.

— Що там мій накоїв? — не витримав нарешті Твердохліб. І до сина: — Вийди в ту хату!

Провів сина важким поглядом.

— Так що там з моїм?

— Я, власне, за цим і зайшов, Володимире Васильовичу... Кім Тетяну Олексіївну куркульською вовчицею обізвав...

— Вовчицею? — вражено Твердохліб.

— Він-то прямо їй у вічі цього не сказав,— вже наче аж заступався за Кіма Колядко.— Дітям сказав... А діти є діти: одразу до вчительки... Світлична, ви самі розумієте, й образилась... Після уроків усю перерву в мене проплакала... То ви, Володимире Васильовичу, поговоріть із ним, що так негарно... А я Тетяну

Олексіївну уже вмовив — хай іде хлопець завтра до школи... Діти є діти...

Твердохліб Колядка аж до воріт провів. Руку на прощання тиснув, обіцяв одразу ж поговорити з СИНОМ:

— Сім шкур із лобуряки спущу!

— Бити не треба, Володимире Васильовичу! — вже оступався за Кіма директор.— Діти ж Колись самі такими були...

— Колись батьків боялися та слухались, а теперішні діти і вухом не ведуть!

— Час такий, Володимире Васильовичу...

Пішов Колядко.