Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Редактора вчити не треба — закруглив.

То скільки ж це буде, як на оті сімсот п'ятдесят грамів помножити?

— Множте на вісімсот — будете ще на грами розмінюватись! Помножили. Отримали не багато не мало: одну тисячу

триста шістдесят кілограмів.

— Закругляй до півтори!

Розпитавши про все, що положено, Путько зводиться з крісла.

— Чорнильницю приведи у порядок! — наказує Твердо-хлібові.— Знайшли, де недокурки гасити!.. А то скажу от редакторові — він тебе на весь район пропечата!

"Запиши", однак, не додав, і всі зрозуміли, що Путько погрожує жартома. Твердохліб, відповівши, що і це зауваження він обов'язково врахує, запитав:

— Як, Митрофане Онисимовичу,— на ферми чи до Наталки? Путько відповів, що до Наталки. Подивився хитренько на

Твердохліба, запитав:

— Сват уже ж, мабуть, давно в неї сидить? Помітив-таки, як Твердохліб моргнув бригадирові!

В машину, окрім Путька та редактора, втиснулися й Твердохліб з Нешеретом. Заступник і бригадир лишилися у конторі. Твердохліб наказав нікуди ні кроку: може, знадобляться.

Наталка недалеко од колгоспного двору й жила — бригадир давно уже добіг. Ще недавно тут було поле, а тепер у два рівні шнурочки стали хати. Зселяли минулого року із хуторів — майже кожного хазяїна облогою брали. І вмовляли, й погрожували, що трактори пустять та все к бісу розвалять, якщо по добрій волі не схочуть.

Та воно і не диво: тут же і садок, і колодязь, і хлівець, і сарай... То кидати оце, все і їхати на голу толоку? Там же і дерево не ростиме, і вода гірка, як полин!

— Та чи ви'її куштували? Ви спершу колодязь викопайте, а тоді уже й говоріть!

— Нащо мені пробувать, як я знаю й без цього!

Отакий у нас народ! Спробуй із ним поговорити но-людському!

Найдовше воювали з Протасієм. Цей як уперся — тиждень морочились. Аж поки Нешерет придумав: послали Протасія з підводою на шлях, і за два дні, поки його не було, розібрали та й перевезли до села хату і все, що було при хаті збудоване. Садок же вирубали і двір переорали. Повернувся Протасій, а його хата вже на новому місці: цілою бригадою ставили!

— А Кононенки як — не опиралися? — цікавиться Путько.

— Старі трохи покомизилися, але Наталка нам помогла.

— Чув? — до редактора.— Запиши!

Наталка стрічала гостей у воротях. І бригадир виглядав із-за клуні: стерігся, щоб не помітив Путько. Твердохліб йому махнув досадливо: виходь уже, зна все одно!

Наталка у хустці барвистій, у платті новому, у туфлях чорних, модельних: одягнула що мала найкращого. Бригадир же попередив: "Для газети зніматимуть!" Руки-ноги засмаглі, а обличчя біле: все літо од сонця берегла, хусткою по самісінькі очі обв'язувалась. Стоїть, бісова дівка, як намальована,— очей не одведеш! Вибрав Твердохліб під орден ланкову — не промахнувся.

— Ну, дочко, приймай сватів,— вилазив із машини Путько.— Чи, може, уже засватана?

— Як для кого! — сміється Наталка. Розбитна, у матусю вдалася! Батько, той би давно од машини за хату сховався. Наталка ж із Путьком уже добре знайома: була в районі на зльоті, і він кілька разів прямо у поле до неї навідувався. Незвичайна ж ланкова: взяла найвище на весь район зобов'язання. Вже не раз красувалася на шпальтах районної газети: коли сама, а коли і з своїми дівчатами; а тепер треба заготовити парадний портрет.

Редактор мостив Наталку і так, і сяк — ганяв по всій хаті. Хотілося ж, щоб кожному, хто на майбутнє фото дивитиметься, було добре видно не тільки ланкову-орденоноску, а й те, як вона живе, які її духовні попити.

— Патефона ні в кого немає?

— Та один є... У директора школи.

Погнали машину по патефон. Колядко сам на колінах і привіз: що була нагода з начальством привітатися, а що й боявся — зіпсують.

Поставили Наталку біля патефона: пластинка крутиться, музика грає, редактор цілився, цілився,— ні, не виходить! От якби іще показати, що Наталка не просто відпочиває, а й тримає виробничий зв'язок... Ну хоча б і з правлінням колгоспу... По телефону дзвонить, чи що...

По телефону? Так це в один мент!

Цього разу машина погнала до контори: Твердохліб наказав бригадирові "віялку" зняти і дроти обрізати. Потім почепимо. І вже навздогін:

— Сталіна прихопи!

— Якого: того, що у вас, чи того, що в сільраді?

— Того, що у мене!

Привезли й телефон. Приладнали на живу нитку до стіни, а Сталіна трохи вище повісили, щоб якраз над головою. Стала Наталка біля телефону, трубку до вуха піднесла: слухала щойно патефон, а це якась думка важлива ускочила до голови, от вона й дзвонить в контору,— так, мов і так.. І Сталін над нею — це Твердохліб здорово придумав, нічого не скажеш!

Поклацав редактор фотоапаратом, скільки треба було,— стали прощатись з Наталкою.

— Готуйся в Москву. До Калініна в гості...

Буде-таки орденок! Митрофан Онисимович слів на вітер не кидає!

Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поїхали: Путько ще хотів побувати на фермах. Бригадир же, що прибігав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлібової хати: попередити, що гості скоро будуть.

А там кипить, а там шкварчить: і смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить. Чоловік же разів десять нагадував: приїде не хто-небудь — сам товариш Путько! То щоб не довелося червоніти.

Вчора сама весь день прокрутилася, сьогодні комірник свою жінку на підмогу прислав. Маруся червона, сердита (підгоріли пиріжки в духовці), лаяла і свого чоловіка, і всіх на світі гостей. Що їй уже давно в печінках. Хто не приїде, хто не заявиться, обов'язково до голови лізе обідати. "Марусю, вгощай!" Дихати вже Марусі не хочеться!

— А так, а так,— підігрівала, як у сопілочку, комірничиха.— Ми вже давно із своїм толкуємо: де воно совість в тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.

Не встигли й упоратись — бригадир на поріг

— Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!

— А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубає! — Маруся сердито.— Сам побіг ще удосвіта, а ти, жінко, хоч розірвися!

— Дров немає?.. Так чого ж ви не сказали? Я миттю.

— Дякую, вже сама нарубала^

— Чого там,— втрутилася комірничиха,— хоче помогти чоловік, хай і поможе. Ідіть, ідіть, Остапе, врубайте хоч трохи...

— Біля сараю сокира! — услід вже Маруся. Бригадир зацюкав згодом за вікном, наче дятел.

— Отак і мій,— скаржилася тим часом комірничиха.— Устане, посніда та й повіється до свого колгоспу. А вдома хоч земля не роди... А то наведе гостей повну хату — хоч сама на сковороду сідай! Добре, що сало та яйця не переводяться,— утовчеш, кілька десятків та й їжте, хоч подавіться...

Упоравшись біля плити, стали готувати на стіл. Маруся скатертину дістала крамничну, новісіньку ("Заллють же, загадять, що й не доперетесь!" — бідкалась комірничиха), тарілки розставляла і біля кожної — по виделці: точнісінько так, як бачила колись у гостях в Хоролівці; ще й чарки на ніжках високих, що їх чоловік нещодавно привіз. Чарки мов скляні, а торкнеш — малиновим дзвоном оддзвоніоють. Комірничиха тільки прицмокувала. Буде ж завтра дзвонити по селу, які чарки виставля головиха на стіл. Та хай собі дзвонить, Маруся того не боїться: куплене чесно, не крадене. Ніхто ще не посмів на її чоловіка сказати, що десь щось незаконно узяв.

Тільки зібрали на стіл — новий посланець. Тепер уже комірник.

— Драстуйте в хату!.. Так що зараз і будуть... Оце ось куди? Дістає сулію — під полою приволік. Та ще й городами:

менше бачитимуть — менше й гріха.

— Господи, я ж іще і не вдіта! — забідкалась Маруся.

— Та йдіть перевдягайтеся — я вже сама впораюсь,— сказала їй комірничиха. І до чоловіка: — Став-но сюди!

— Градусів на сімдесят буде! — не втерпів — похвалився комірник.— Без сірника загоряється.

— Ви вже скоро й самі згорите! Не треба й підпалювати!

— Чув? — поскаржився комірник бригадирові, який саме дрова до хати вніс— Робимо, робимо, та ще й випити нам не дають.

— Вам не даси!.. Як неділя, так і борода у горілці!.. Аж капотить.

Трохи згодом прийшли і заступник та другий бригадир:

— Не приїхали?

— Та зараз будуть.

З хати уже й не виходили: до столу запрошені. Посідали на лавку, у вікно поглядають, щоб не взівати.

Підкотили у сутінках: заїжджали іще до ставу. На ферму як зайшли, Твердохліб навмисне Путька поперед себе пустив. Там, посеред проходу, поріжок. Наче і невисокий поріжок, а доярка яка як забуде, обов'язково перечепиться. Воно хоч і електрика, та лампочок обмаль: так, аби дійки намацати.

Путько й шкопиртнувся:

— Тобі що, лампочку зайву важко вкрутити? — сердито до Твердохліба.— Так я привезу особисто.

— Лампочки не жаль, давно б уже навішали скільки треба...

— Так чого ж ви?..

— Генератор не тягне, Митрофане Онисимовичу! Генератор у нас заслабкий...

— Зайшов би до мене — щось та придумали б. А то — генератор!

Дякує Твердохліб і не нагадує, що якось уже був у Путька. Та лише заїкнувся про генератор, той на нього мокрим рядном:

"В тебе що: інших ділов зараз немає? Тут ось хлібоздача горить, область дихати не дає, а йому — генератор!.."

Під гарячу руку, видно, підліз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнівається, то й не підступайся до нього!

— За язика вас треба тягнути! — бурчав тим часом Путько.— Де ставити збираєтесь?

— Та на греблі ж!

— Ану, поїдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт виділяти!

Походили по греблі, Путько навіть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце літо було! Забув уже, коли і в річку заходив. Міг би в неділю, у вихідний, але де? Не буде ж голова райвику разом із іншими ("З протчими",— як сказав Митрофан Онисимович) лізти у воду! Авторитет свій підмочувати!-

— Так тому й бути — присилай по генератор! Умовили тата._

Сідали в машину зовсім уже веселі. Нешерет навіть дозволив собі помріяти вголос:

— Та ми, натурально, усе село заллємо електрикою. Якби ще стовпів де дістати...

— Дам і стовпів,— розщедрився зовсім Путько.— Тільки глядіть мені, щоб до Нового року і засвітили!

— Засвітимо! — Твердохліб упевнено.— Так засвітимо, що вся буржуазія посліпне!

— Чув? — Путько до редактора.— Запиши!

Редактор чирк-чирк у блокноті: "електрика", "риси нового". Потім уже розгорне на цілу колонку, а це, щоб не забути...

Заїхали прямо у двір. Твердохліб, пропускаючи наперед

J Іутька, гукнув до дружини: 1

приязно до Путька:

— Марусю, приймай гостя дорогого! Маруся, в світлій батистовій блузці, у вузькій синій спідниці, ) черевиках з блискучими пряжками, mje й на закаблуках високих