Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Маруся, косою чорною, з бровами лискучими, з обличчям круглим fia рум'яним... Маруся, помолоділа й погарніла, аж Твердохліб

— А ми гостям завжди раді!

Путько ущипнув злегка Марусю за щоку, поблажливо мапитав:

— Ну, як, дочко, живеш?.. Не скучала за татом? — тобто за ним, за Путьком. І дітьми поцікавився, Кімом та Кларою. Це ж скільки в голів колгоспів дітей — усіх пам'ятав! Пам'ять Бог дав чоловікові — хоч одразу в наркоми!

— Нагодувала та й побігли гуляти... Та сідайте до столу! Ви ж, певно, голодні...

Що голодні, це точно. Та ще й стіл: чого тільки на ньому немає! І риба, заливна та варена, і курчата в мисці глибокій, ;і окремо м'ясо з картоплею, і сало в дві долоні завтовшки, і і холодець, і пиріжки з начинками всілякими,— з каггустою свіжою й жареною, з квасолею й маком, і сметана, і масло, а захоче хто розбити крашанку, он і крашанки — ціла гора,— пташиного молока, здається, тільки й немає. А посередині столу пляшки і:і наливками різними. Маруся сама й готувала. І сулія, як дзвіниця. І Іутько на все те добро як глянув, то й руки потер.

— Бачив, як у нас люди живуть? — обернувся до редактора.— Запиши!

Редактор притьмом до блокнота: "заможне колгоспне життя".

Посідали до столу. Путько — в центрі (де сів, там і центр, центр обов'язково починався од нього), по праву руку — Твердохліб, по ліву — редактор, а далі вже решта. Чоловіки: Нешерет, заступник, комірник та бригадири — всі, як один, долонями чуби пригладили, а картузи та кашкети поклали собі на коліна. Єдині дві жінки — Маруся й комірничиха — примостилися скраю: їм подавать та приймать, то нікого щоб не тривожити. Комірникова, так та й зовсім не хотіла сідати до столу, аж поки Твердохліб не сказав: "Та сідайте, чого ви!" Годі лише сіла комірничиха: краєчком хустки губи витерла — запишалася.

"Та кому ти, луб'я старе, потрібне! — поглядав на неї комірник.— І вона з своїми козами на торг!.."

— То що ж, наллємо по першій? — звівся господар.— Як. Митрофане Онисимовичу?

Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в міру, то чому б і не випити.

— Як ти дивишся на це, редакторе? Редактор дивився позитивно.

Налили чоловікам, наповнили чарки й жінкам.

— Тост давайте!.. Тост!..

Твердохліб, раз уже звівся, то йому й починати.

— Пропоную всім устати і випити за товариша Сталіна! — і аж очі зволожились.

"Похвально, похвально",— закивав до Твердохліба Митрофан Онисимович. Важко звівся, вгору чарку підніс:

— За нашого дорогого вождя і навчителя!

— Хай йому, натурально, тищу років живеться!

— Чув?.. Запиши!..

Випили стоячи та одразу й сіли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тоді вже й почалася розмова.

— "Короткий курс" усі ізучаєте? — піддіваючи виделкою сало, поцікавився Путько.

— Ізучаєм, аякже!

— Через четверту главу перевалили? — бо сам на четвертій навіки застряв. Спіткнувся на діалектиці ("діалектрика" — вимовляв Путько) і ні вперед, ні назад! Другий рік до особистого плану записує: "Ізучити четверту главу". А як її в біса "ізучиш", коли мовби й слова усі зрозумілі, а почнеш складати докупи — туман!

— Та ще ні... Саме дійшли...

— Ну як дійшли, то иопотопчетесь! "Діалектрика" — це вам не ціпом махати!..

Випили й за "діалектрику". За четверту главу, щоб подолати. А потім уже простіші тости пішли: за Митрофана Онисимовича, його дорогоцінне здоров'я, за господаря і господиню, за процвітання колгоспу і вдале полювання на зайців.

Зашуміло, завертілося в головах — розв'язало усім язики. То сиділи мовчки, прислухаючись, що скаже Путько, тихцем заїдали, що стояло поближче, а це загомоніли, перебиваючи один одного.

— Я от що кажу: треба сіять люпин...

— Мені, натурально, до школи ходити не треба... Про дітей мусимо думати!..

— Та чого ж ви пиріжків не ]куштуєте?.. Беріть он той, що па вас дивиться...

— Люпин, кажу, сіяти!.. (

— Усі тільки й бачать: комірник, комірник... А комірник що: у Бога теля з'їв?..

— Та вам жити ще мона. Бригадирського хліба скуштуйте!

— Оце у самісіньку точку: хто бригадиром не був, той і горя не знав.

— То ви, звиняйте, й самі оті фотографії печатати будете?

— Сіять люпин!..

Торкнулися й міжнародних подій:

— Німець — людина серйозна... Я ще коли в плєну був, то вже як скаже, то скаже...

— А янгличанин що — так собі?.. Янгличанина теж голими руками не візьмеш!..

— Натурально!

— А я кажу — німець!.. Од кого люпин? Од німця!.. Сперечалися, сперечалися, звернулися до Путька: розсудіть. Путько пив не менше, ніж інші, заїдав теж добряче:

Твердохліб ледь встигав на тарілку йому підкладати. Почервонів, упрів, комірець білої сорочки горло здушив, однак чорної краватки не зняв: заїдала культура. Коли до нього звернулися, він не відповів одразу. Дожував пиріжок, запив узваром, витер рушником губи.

— Питання треба правильно ставити,— мовив повчально.— Що значить: німець, англієць?.. В корінь учіться дивитись: трудящий народ у цій війні переможе чи світовий капітал... Є авторитетна думка, що переможе трудящий народ...

— А я що казав — німець! — зрадів прихильник люпину. Жінки в суперечки не встрявали. Маруся більше моталася,

подаючи та приймаючи, комірничиха ж, після чарки-другої посміливішавши, пересідала, пересідала, та й сама незчулася, як опинилася біля Путька.

— Та ви ж нічого і не їсте!.. Оце горенько: мо', не смачне? Випила до товариша голови району чарку вже білої —

розвезло зовсім.

— Оце б же я й заспівала! — і, не чекаючи, поки її попросять, підперла долонею щоку, завела:

ГОЙ, НЕ ШУМИ, ЛУ-УЖЕ-Е, ЗЕЛЕНИН БА-АЙРАЧЕ-Е...

Співали до півночі. І Путько навіть співав, і редактор. Редактор, щоправда, не в ті ворота тягнув: назюзюкався так,

4 Л Дімароп

97

що й очі запухли, але в загальному ревищі не луже й чутно було, як він фальшивить.

Насиділися, наспівалися — стали розходитись. Пора ж і честь знати: скоро на полювання, треба поспати хоч трохи. Щоб рушниці в руках не стрибали.

Путькові послали на ліжкові, але Митрофан Онисимович лягати в хаті не захотів: душно.

— Стелися надворі!

Як не вмовляли — надворі, й квит!

Нічого не лишилося робити Твердохлібові: наказав Марусі тягнути рядна-подушки із хати.

Послали під ґанком. Намостили сіна з добру копицю, заслали, а поверх подушок — рядна й кожухи. Ночі ж холодні, то щоб не застудити.

Путька поклали посередині, а по боках лягли Твердохліб і заступник: про те, щоб лишити голову спати самого, й мови буть не могло! Хоч із класовим ворогом мов би й покінчено, та хто дасть гарантію, що його недобитки десь не причаїлися, на дорогоцінне життя голови райвику ножа не гострять?

То ж Твердохліб іще й пістолет під подушку. Наказав одному з бригадирів, щоб змотався за Павлом Заволокою. Хай прийде, постереже машину. Та ломаку поважчу щоб не забув прихопити.

Поснули одразу. А за годину Твердохліба мов підкинуло: хтось стоїть! Вихопив пістолет з-під подушки, розплющив ОЧІ: стоїть!

Чорний, великий, з ломакою!

— Хто?!

— Та це я.

Заволока! Твердохліб аж спітнів: мало не вистрелив!

— Чого приперся? — зашипів до парубка.

— Дивився, чи спите. Що дурневі скажеш?

— Іди до машини! Щоб там і стояв... Чуєш?

— Та чую. Почалапав.

Ліг Твердохліб, пістолет знову під подушку засунув. А заснути не може: заворушилася підозра. Чого б отому Заволоці до них підходити? "Подивитись, чи сплять"... А може, інший намір був у голові?..

Так уже й не заснув. Лізли думки різні в голову — ні кінця їм, ні впину. Та й скоро вставати: звикнув давно підхоплюватися раніш од усіх.

і СКІЛЬКИ разів сонна Маруся вмовляла: "Та поспи іще хоч годинку — ніде та робота не дінеться!" Скільки разів брала гпокуса іще хоч годинку поніжитись у постелі! Не піддався ні разу. Привчив уже й бригадирів, і ланкових — весь свій актив — до того, що хай каміння із неба сиплеться, а голова рівно

0 шостій буде в конторі. І їх чекатиме в шість. Хто прийде раніше — добре. А хто запізниться, то начувайся!

Бо інакше не можна. Бо лише попусти — все піде шкереберть. Хоч раз прийди на годину пізніше, і село усе ниатиме: а наш голова щось заледачів. Ти вчасно не вийдеш, на тебе дивлячись, і інші стануть запізнюватись...

Не раз на зборах говорив:

— Хто працює чесно в колгоспі, той по-людському й житиме. А хто огинається — хай нарікає на себе. Обріжемо город по саму ріпицю, а не поможе, то й з колгоспу витуримо!

І хай ще більшість працює не за совість, а за страх, як каже Ганжа, хай іще досі для них гуртове — чортове... Ох, те гуртове! В'їлося в голови, ввійшло в кров ще на початку колгоспного руху, скільки не воюй, а воно, як кукіль. Сьогодні ішполов тут, а завтра глядь — в іншому місці проросло.

— Миколо, хто вас учив так орати? Огріх на огріхові!

— Та де ті огріхи!.. Я ж і так стараюся, аж спина тріщить... А в очах так і світиться: "гуртове — чортове"...

— Голово, а коли вже нашим корівкам сіна вкосити дозволите?

Нашим — це значить: своїм, особистим. Тих, що в колгоспі, тих ніколи нашими не назове. То чортове, то гуртове.

1 Іроходитиме мимо ферми — хай дах піднімається од голодного колгоспного мукання — і не подума заглянути!

І отак щодня. Майже на кожному кроці.

Бояться, не люблять? Ледарі й не люблять. А йому аби колгосп процвітав. Рано чи пізно, а всі зрозуміють, що про них же дбає Твердохліб, не даючи спуску нікому, для них же старається, а не для якогось там дяді з району...

♦Знали б ви, дядечку Василю, то, може, і язик у вас не повернувся б говорити оті всі несправедливі слова",— згадав недавню розмову з Ганжею.

По старій пам'яті називав про себе Ганжу "дядьком Василем". Це лишилося з тцх далеких років, коли він був іще парубком, молодим комсомольцем і дивився на Ганжу, як на Бога. Дядько ж Василь встиг побувати і в царській в'язниці, і в революції брав участь, і на фронтах громадянської, то хто він такий супроти Ганжі!..

4*

99

Мабуть, з тих часів лишилася в Твердохлібовому серці іскрина тепла до Ганжі. І тому, хоч був переконаний, що дядько Василь під час колективізації зійшов із правильного шляху, підпав під вплив класового ворога, що його в свій час правильно виключили із партії і посадили до в'язниці, однак слід од давньої поваги до ватажка тарасівської бідноти лишився у ньому й досі.

Чи не це спонукало його в тридцять четвертому, після вбивства Кірова, стати на захист Ганжі? Коли хтось невідомий написав на нього доноса: так мов і так, ви там ворогів ловите, а наш серед білого дня по вулицях ходить, і ніхто його не чіпає.