Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Підніме зайця, рогач у землю ввіткне, приладить гусятницю, а тоді вже й вицілює.
Не мазав ніколи. Як гільза порожня, так і заєць при боці. Жінка, діти їли зайчатину майже щодня, не забував і Твердохліба та інше начальство сільське. Бо коли добре підсмажений, та ще нашпигований салом із часником — пальці оближеш!
Отож Корній і стеріг оте поле — гостей непрошених турив подалі.
Якось увірвався в контору задиханий:
— Голова!.. Тамечки люди!
— Які іще люди?
— Нетутешні... Зайців молотять!..
Твердохліб про зайців як почув — пробкою з-за столу вилетів.
— А ти нащо поставлений?! — закричав на Корнія.— Чом не прогнав?
— Дак вони усі з ружжами... Я їм кричу, а вони мене к такій матері посилають... О, чуєте, знов стріляють!
За вікном, з боку поля, і справді: тах! тах! — як у дошку.
Твердохліб, матюкнувшись, до залізного ящика, що правив за сейф. Одімкнув, ухопив кобуру з пістолетом, картуза на голову — та надвір. Корній з рогачем і гусятницею попер за ним слідом.
— Якиме, запрягай!
Помагав навіть виводити коней — така його била нетерплячка. Скочив у бричку, гукнув до Корнія:
— Сідай!
Гнали щодуху. І щоразу, як бабахкали постріли, Твердохліб матюкався крізь зуби. Яким же батожив коней, що й так мчали галопом.
Поки доїхали, мисливці вже впорались. Сиділи під стогом (Твердохліб наказав стога того поки що не чіпати: може, Путько захоче посидіти в засідці), підобідували. Одну пляшку вже встигли висушити, друга стояла, щойно почата. Поруч і зайці постріляні — сім русаків. Твердохліб на тих зайців як глянув — аж затіпався:
— Документи!
Мисливців було троє: один старший, двоє молодших. Старший крихти із сивого вуса струсив, мовив докірливо:
— А може, привітатися спершу потрібно?
— Документи, кажу! — аж почервонів Твердохліб.
— А ви хто такий, щоб документи питати?
Це — наймолодший. І не подумав устати, коли Твердохліб підійшов. Дивиться нахабно, ще й усміхається.
— Ану, давай документи, а то ружжо одберу! — скипів зовсім Твердохліб. Тоді той, наймолодший, рушницю на коліна, ще й на Твердохліба навів:
— Котись ти знаєш куди?!
— Зачекай! — сивовусий до нього: не хотів, мабуть, заводити сварку. І до Твердохліба примирливо: — Ви, товаришу, хто такий будете?
— Не ваше діло!.. Документи давайте!..
І рукою до кобури — за пістолетом. Мисливці й собі за рушниці.
— Ану, сховай свою пукавку, бо в нас теж картеччю заряджено!
Корній бачить, що таке діло, і собі гусятницю пошвидше з плеча. Одступив тільки подалі, щоб за одним пострілом усіх прихопити. Цьому лише кивни — влупить не задумуючись!
Далі — більше. Мисливці уже й на ноги зірвалися, у Твердохліба рушницями тичуть. Матюкня, аж дим стоїть!..
— Якиме! — закричав зблідлий од люті Твердохліб.— Гони по міліцію!
Яким, не питаючи, куди по ту міліцію їхати: в район чи, мо', й далі, розвернув коней та одразу в галоп. Мисливці ж, про міліцію почувши, давай підбирати все, що на стерні розіклали. Як стали зайців до боків приторочувати, то знов мало не до бійки дійшло: Твердохліб кожного зайця з боєм оддавав. Ухопили мисливці по зайцю, а на решту й плюнули.
— Скажи спасибі, що дітей твоїх пожаліли! А то решето із тебе зробили б!.. Собака ти — не людина!..
— Ідіть, ідіть к такій матері! Ще раз поткнетеся — ноги поперебиваємо!
І за мисливцями уже й слід прохолов, а Твердохліб все не може заспокоїтись: розполохали зайців! Та ще і Якима кудись чорти занесли. Про міліцію ж так, для страху гукнув, а той дурень всерйоз її шукати поїхав. І другий стоїть — обперся на гусятницю!
— Будеш тепер зайців з усього поля сюди зганяти!
— Та ви не журіться: зайців тут, як гною. Самі набіжать. Почекали ще трохи Якима та й попиляли пішака у село.
Твердохліб, все ще злий, з пістолетом при боці, Корній же зайцями трофейними обвішаний. Люди в селі з-за тинів виглядали, дивувалися стиха:
— Ти диви, і наш голова зайців стрілять заходився! Твердохліб же того вечора подзвонив до І Іутька на квартиру.
Довго, мов, ще будете збиратися? Зайці вже аж плачуть за вами, Митрофане Онисимовичу!!
Путько відповів, що б чекав у суботу.
Прикотив, як і обіцяв, персональною малиною: райвиків-ською чорною "емкою". Сам сидів поруч із шофером, а позаду, притримуючи мисливське начиння, трусився редактор. Як їхав селом, то івалт собачий за машиною так хвилею й котився, і дітлахи із дворів пшоном висипали. Бігли слідом, тільки п'яти мелькали.
До Твердохліба заїжджати не став: прямо до контори.
— Ану показуй, синашо, як господарюєш!
Вилазив із "емки", набитий, опасистий, в три обхвати хіба що й обіймеш. Зняв картуза, як і в Твердохліба, захисного кольору, пригладив геть-зовсім сиве волосся. Підстригався під бокс і од того потилиця здавалася твердою, як дубовий пеньок: не зігнеш, не зламаєш.
Та він і справді здавався багатьом незламним і вічним: п'ятнадцятий рік в одному і тому ж кріслі сидить. Скільки за цей час змінилося начальства районного: той угору пішов, той покотився униз, а того й кури серед білого дня загребли,— один Путько лишався на місці. І, стрічаючи нового першого, промацував його маленькими хитренькими очима: ану, скільки ти протримаєшся? Брав тим, що протягом п'ятнадцяти років корінням вріс у район: знав про всіх усе, хто чим дише і хто що думає, і всі його побоювались. Навіть у області, посилаючи нового секретаря райкому, раїли не заїдатися з Путьком, бо тоді життя не буде: завариться таке, що поли ріж та тікай.
І що цікаво: які чвари не вибухали, які не наїжджали комісії, Путька ніколи не могли впіймати на гарячому — завжди виходив сухим із води.
Твердохліб давно уже мав нагоду переконатися, із якого тіста замішаний голова райради. Ще у тридцятому, після статті "Запаморочення од успіхів", коли він, молодий ще тоді півник, мало не обламав собі крильця. Виконував же запально наказ ізгори: "Дайош сто відсотків колективізації!" — в тім числі й самого Путька категоричний наказ, та й довиконувався, що ледь не поплативсь головою. На загальних зборах села, у сільбуді, скликаних з приводу тієї статті.
Народу набилося — стіни тріщали. Не треба було і загадувати. І коли Путько, який приїхав проводити збори і сидів за столом президії (з одного боку — блідий Володька, а з другого — зовсім уже обмерлий Нешерет)... коли Путько звівся й сказав, обома руками показуючи на Твердохліба та Нешерета:
— Ось вони сидять перед вами, злісні порушники цілком і повністю правильних наших установок про добровільну колективізацію! — вибухнуло одразу таке, що й досі страшно згадувати. Як заревіли осатаніло дядьки й тітки, як полізли на сцену: "А давай їх сюди!" — то Володька вже й не пам'ятав, як із-за столу зірвався. Махонув у вікно, виніс па плечах раму, та од сільбуду в степ. А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгніваний, роз'юшений натовп: "Лови!.. Держи!.." — упіймають — утопчуть у землю! Спасло тільки те, що вони кричали, а Володька і Нешерет бігли мовчки.
Два дні і дві ночі переховувалися по яругах та тернах. На лахміття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисеті, і врешті не витримали: пішли не в село — у район. Явилися до Путька: робіть тепер із нами що хочете.
ІІутька їхня поява ні здивувала, ні вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдуть до нього.
— А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!
— Я туди не вернусь! — буркнув Володька, повний образи і на Путька, і на своїх односельців.
— Вернешся — де ти подінешся! Краще умийтесь та поїжте, отоді й потолкуємо...
З того часу Путько назива Твердохліба тільки "синашою". І, представляючи Твердохліба новому районовому начальствові, не забував додавати:
— Цей у нас орел! Сам воспитав! Татусь, туди йому в печінку!
Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмінний і незамінимий голова Хоролівського райвиконкому.
Таким і представ на очі народу: Твердохліба, заступника, бригадирів і Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, білу — Твердлохліб потиснув її однією, решта ж приймали в обидві та й, погойдавши поштиво, одпускали... Привітавшись отак із народом, Путько кивнув набік головою:
— А оце вам і редактор!
Віталися і з редактором районної газети — молодим іще чоловіком. Твердохліб зовсім уже по-панібратському (обидва ж члени райкому), а заступник і бригадири все так же брали в обидві, тільки не так довго гойдали.
— Зайдемо в контору?
Зайшли. Путько одразу ж. у іТвердохлібове крісло — аж .чатріщало:
— Ану показуй, що тут у тебе!
Цікавився, скільки зорали на зяб, скільки посіяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохліб відповідав, до блокнота навіть не заглядаючи,— знав кожну цифру напам'ять, серед ночі розбуди та запитай — скаже одразу й не зіб'ється,— і І Іутько обертався щоразу до редактора:
— Запиши!
Не забув і про ланкову, про Наталку:
— Як там вона?
— Та нічого... Відвідує агрогурток, взяла нове зобов'язання...
— Чув?.. Запиши!.. Кохту під орден пошила?
— За кохтою діло не стане. Якби тільки орден дали.
— Дадуть! Можеш не сумніватися.— І до редактора: — Фотоапарат прихопив?
— Є, у машині.
— Треба фото зробити. Щоб як вийде указ — одразу в газету.
— Зроблю, Митрофане Онисимовичу!
— Ось тут покінчимо — заїдем до неї...
Почувши, що Путько збирається провідати Наталку, Твердохліб — морг одному з бригадирів. ТЬй бічком-бічком та непомітно за двері.
— Та-ак... Ну, а як із фермою?.. Як надої?
— Нормально, Митрофане Онисимовичу!
— Молодця, молодця!.. Запиши!
— Ну, а колгоспники як? Задоволені? На трудодень по багато даєш?
Твердохліб відповів, що немало. По сімсот п'ятдесят грамів лише зернових. Не рахуючи додаткової оплати.
— Молодця, молодця... Запиши!
Редакторові й нагадувати не треба — записує старанно. Лише попросив, щоб назвали кількох колгоспників, які на зароблені трудодні найбільше хліба одержали.
Назвали й колгоспників. Твердохліб двох, бригадир ще одного підказав, а Нешерет, який досі стояв скромно осторонь, наважився і собі нагадати:
— А Приходько Іван, Володимире Васильовичу! В нього ж семеро душ ходять в колгосп.
Редактор за олівець: аж семеро! То скільки ж це вони виробили трудоднів?
Покликали бухгалтера. Хоч Твердохліб і не дуже хотів, щоб у газеті згадували прізвище Приходька, та коли Нешерета за язика смикнуло...
— Підрахуйте, скільки трудоднів Приходьки виробили! Бухгалтер відомість розкрив — цоки-цок рахівницею:
— Одну тищу шістсот двадцять три.
— Закругляй на тищу сімсот,— сказав Путько редакторові.
