Біль і гнів - Дімаров Анатолій

І радість знову заступилася тривогою.

Твердохліб за ці дні схуд, аж осунувся з виду. В перший же день війни подавсь у Хоролівку. До військкомату.

Там, незважаючи на неділю, товпилося повно народу. Сердиті військові бігали з кабінету в кабінет, кулеметом стукотіла єдина друкарська машинка, Твердохліб пробився до самого військкома:

— Одправляйте добровільно на фронт!

Військком ошелешено (зранку не вилазить з мобілізаційного пекла!) глянув на Твердохліба, не усвідомлюючи, певно, хто перед ним і сидить.

— То як: писати заяву? — натискав Твердохліб. Військком нарешті впізнав гостя.

— Задовольнити ваше прохання не можемо: ви заброньовані.

І скільки Твердохліб його не переконував, стояв на своєму:

— На вас броня. Звертайтеся в райком.

В райкомі ж наказали повертатися в колгосп. Людей у нас і так мало. До того ж навряд чи доведеться всім, кого зараз мобілізують, понюхати пороху. Кадрові наші частини вже, напевно, перейшли кордон і б'ють знахабнілого ворога на його території.

— Є дані, що в самій Німеччині ось-ось вибухне повстання,— сказали під великим секретом Твердохлібові.—

Німецький пролетаріат не потерпить нападу на першу в світі робітничо-селянську державу.

Так і не вдалося Твердохлібсіві переконати начальство — мусив повертатися назад у село, щяв понурий, як пугач, кляв і військкомат, і райкомівців. Кілька днів ходив хмара хмарою. Слухав зведення про оборонні бої нашої армії, про те, що командир такий-то атакував із своїм взводом вогневий рубіж і знищив дощенту всіх ворогів; а полонений бортмеханік ГТауль Гофбауер посвідчив, що німецькі солдати йдуть у бій під загрозою розстрілу. Слухав оте все Твердохліб, і в нього руки свербіли лягти за кулемет чи гвинтівку та й показати ворогам, на що він здатний. На обережні ж роздуми вголос дядьків, що минув тиждень, а наші щось не поспішають кордон переходити, запитував:

— Зведення читали? Скільки за тиждень знищено ворожої техніки? Дві з половиною тисячі одних лише танків та півтори — літаків! А гармат та іншої зброї? То як ви думаєте: потрібен на це час чи не потрібен?

Дядьки казали: аякже, потрібен.

— Ось зачекайте ще трохи: перемелють усю техніку — поженуть фашистів аж до Берліна!

Коли одержав команду за тиждень зібрати й обмолотити хліб, то аж зрадів: тепер він покаже отим, у районі, на що здатний! Кістьми ляже, а впорається!

У той же вечір скликав актив, намітив, кому що робити. На жатки — підлітків, а чоловіків, які поки що не в армії, включно аж до дідів, озброїти косами. І всіх, хто тільки може ходити,— до жаток, до підвід, до молотарки.

— Об'являємо загальну мобілізацію на жнива!

Хтось натякнув на вчителів. Твердохліб сказав, що вийдуть і вчителі, і учні, котрі старші: занять же нема все одно, то хай попрацюють.

Під кінець згадав іще одне — затримав завмага:

— Організуємо дві ятки у полі. Продавать будемо тільки тим, хто на жнивах. Ясно?

— Та мовби ясно...

— Завтра ж візьміть дві підводи й паняйте в район. Я там домовився: дадуть іще солі, цукру та сірників.

По інших селах в перший же день розмели все до дрібки: запасалися на всяк випадок. Твердохліб же, коли йому передали, що коїться у крамниці, не вагавсь і хвилини: взяв комірника, заступника, бухгалтера — всіх, хто підвернувся під руку, і біжка у село. І добре, що прибіг не один,— одного затоптали б.

Душаться, лаються, один одного за петельки хапають — не люди, а звірі!

— Не давайте по пуду — по пуду не хватить!..

— Моя черга!.. Мені!..

— Ану одступись, твою душу!..

— Мамонько, та що ж це таке?! Та куди ж ви мене одпихаєте?!

Навалюються, аж прилавок тріщить. Той видирається надвір, притискаючи до грудей пів'ящика мила, той цупить торбу солі, а той лише підбігає до крамниці з порожнім мішком:

— Хто тут первий? — і головою у натовп: ану, чия візьме! Твердохліб насилу пробивсь до прилавка:

— Зачиняй крамницю! Натовп так і вибухнув галасом:

— Не зачиняй!.. Нема такого закону!..

— Хто там рота дере?! — звівся навшпиньки Твердохліб.— Дядько Олексо, ви паніку розводите?

— Та нащо мені паніка — мені сірників... Покричали, покричали — затихли. Особливо коли

Твердохліб об'явив, що найголосніших крикунів одправить одразу ж у район, як панікерів. Знали: Твердохліб на вітер слова не кине — не пожаліє підводи.

І зараз хвалив себе Твердохліб, що зберіг сірники, мило, сіль. Треба тільки припильнувати, щоб торгували з розумом: хто працюватиме краще, тому більше й давати. Накаже бригадирам, токовому писати записки, без записки щоб і не потикалися.

Тетяна вийшла на поле й старалася з усіх сил: тягала снопи не присідаючи аж до обіду, бо їй здавалося, що чим запопадливіше працюватиме, тим легше буде синові на тому далекому фронті.

Сім днів ходила в поле. Сім днів, з раннього ранку до пізнього вечора, коли вже зовсім стемніло, вся Тарасівка була на жнивах, і по спорожнілих вулицях гуляли тільки кури та вряди-годи пробіжить мале дитинча. Ще ніколи, здається, так не працювали тарасівці. Нешерет, який теж не злазив із жатки, невесело жартував:

— Оце якби на кожні жнива та по війні, то бригадирам нічого й робити було б!

Обідали теж серед г/оля, щоб не гаяти часу. Твердохліб розпорядився готувати на всіх, щодня кололи кабана, у великих казанах варили густий наваристий борщ, а на друге — молочну кашу або узвар. Старші їли мовчки і журно, мов на поминках: у кожного ж хтось був на війні, а молодим і горенька мало: як зберуться довкола мисок, пирскають, пирскають, а тоді й ну реготати.

— Ото дурносміхи! — осудливо старші.— їм хоч війна, хоч чума — аби лишень зуби скалити!

Тетяні той сміх здавався сзятотатством: як можна сміятися, коли десь гинуть люди?..

Андрій Світличний зустрів війну на старому кордоні.

Полк, у який він потрапив служити, саме перед війною почав споруджувати доти. Точніше — не самі доти, доти пізніше споруджуватиме спеціальна військова частина, вони ж довбали глибочезні, мов кратери, котловани в неподатливому кам'янистому ґрунті. Часом хотілося кинути кайло, упасти й заплакати од безсилля, відчаю.

Досі Андрієві здавалося, нема нічого важчого, ніж муштра в армії. Оті щоденні походи-переходи з повною викладкою, форсовані марші, оте вічне "раз-два", під яке засинаєш, оті сердиті голоси командирів, що рояться над головою,— словом, та важка військова буденщина, в якій варився Андрій з осені сорокового і яка мала зробити з молодого незграбного хлопця взірцевого воїна. Але все те не могло ні в яке порівняння йти із "сидінням на дотах".

Можливо, було б легше, аби не сонце. Як можна зненавидіти сонце, Андрій зрозумів лише тут, в оцій задушливій ямі з високими прямовисними стінами. Напалена, нажарена яма не встигала охолонути навіть за ніч. Вони щоранку опускалися в неї, як грішники в пекло. І тут за них бралося сонце.

Одразу ж спивало всю прохолоду, не лишаючи їм і краплини. І чим вище піднімалося над головами, тим дужче смалило, немов затялося спалити їх дощенту. Жалило в голову, в плечі, в напружені спини, било полум'ям у пересохле, вкрите сіллю обличчя. В голові млоїлось, а залізо нагрівалося так, що обпікало долоні.

А тут ще пилюка. Біла, мов борошно, вона з ранку до вечора висла над головами, набивалася в ніздрі, у рот, роз'їдала набряклі повіки. Після роботи вони довго витіпували гімнастерки й штани, відхаркувалися та відпльовувались і стрімголов скочувалися вниз, до води. Річка мало не закипала од розпарених тіл, і довго потім молодші командири бігали понад берегом, виганяючи бійців із води.

Андрійко завжди вилазив серед останніх. Запливав щонайдалі, до протилежного берега, долаючи стрімку бистрину, а помкомвзводу, який не вмів плавати і тому боявся, що хтось обов'язково втопиться, квочкою метався по берегу, кричав услід:

— Світличний, назад!

У помкомвзводу був такий голос, що якби понатужився та крикнув як слід, то поглухли б усі.

І Андрійко хоч-не-хоч мусив повертати назад.

Поспіхом вилазив на берег, хапав гарячу одіж, а помкомвзводу розлючено підлітав до Андрійка:

— Марш у стрій! Два дні без купання!..

Не раз і не два, сидячи на березі, сумно дивився Андрійко, як купаються інші. Клявся, що наступного разу не одпливатиме далеко від берега. Але клятви тієї вистачало тільки до того, як він залазив у воду.

Потім вони піднімалися строєм: повзводно, поротно, побатальйонно — крутою дорогою вгору. Біла кам'яниста дорога в'юнилася попід невеликим селом, із хат щоразу вискакували жінки та дівчата, і бійці враз підтягувались, а молодші командири випинали і так випнуті груди. І обов'язково лунала команда співати пісню!..

Колона вибухала піснею, пісня виносила її аж нагору, туди, де починався ліс і де розташувався полк. Повзводно, поротно, побатальйонно червоноармійці вливалися до лісу, розтікалися поміж наметами. Стрій дрібнився, розсипався, з батальйонів відділялися роти, роти розпадалися на взводи, і вже тоненькі ниточки відділень крокували кожен до свого намету.

— Відділення, стій! Р-р-рівняйсь! Струнко! Потім жадане:

— Вільно! Р-р-розійдись!

Аж тепер солдат хоч ненадовго належав самому собі, міг робити що завгодно.

Щоб не заснути, Андрій заходжувався писати додому листа.

Не писав уже давно. Відчуваючи свою провину, намагався написати побільше, але думка ворушилася млява весь час хилило на сон. Не докінчивши листа, одкладав його на завтра, хай уже допише, як виспиться.

Обважніла голова хилилася донизу, самі собою злипалися повіки. До відбою ж було ще не менше двох годин. Щоб не заснути, Андрій звівся й вийшов з намету.

Ліс повнився тихими натомленими голосами бійців. Лежачи побіля наметів, на м'якій прохолодній траві, гомоніли про се та про те, відганяючи сон. Андрій, проходячи мимо, чув то уривки фраз, то приглушений — сміх. Дехто просто лежав горічерева, заклавши руки під голову, а дехто й цигарку тримав у зубах — пахкав безжурно. Андрійко враз пригадав, що він пообіцяв оддати свою пачку тютюну землякові з сусіднього взводу, бо сам не палив, і повернув був назад, до намету. Тут його й гукнув Вано Барташвілі — иайщиріший товариш.

Вано сидів у гурті земляків, таких же, як і сам, молоденьких грузинів. Розкидані по ротах і взводах, вони намагались, однак, за найменшої нагоди триматися гурту, а в неділю та свята вже обов'язково збиралися докупи.