Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Він не мав сумніву, що в найкоротший час наші війська рушать нестримно вперед і перейдуть державні кордони.

— Та наготуй побільше червоних прапорців, щоб було що втикати!

Завклубом протягом двох діб малював на склеєному паперовому полотнищі велику карту вчора ще нам дружньої, а сьогодні ворожої держави. Наготував і прапорців — вистачить аж до Берліна,— та й вивісив карту біля клубу, на великому дощаному щитові, де раніше наклеювалися різні оголошення: яке буде кіно, вистава чи лекція. І карта ота провисіла аж до осінніх дощів: хоч наші війська ішли не вперед, а назад, і німці були вже під боком, ніхто не наважувався її зняти, бо могли, чого доброго, пошити в панікери, а то й у ворожі лазутчики. Лишень Данько Бородай, чоловік трохи мов не сповна розуму, бо завжди що думав, те і ляпав, зустрів якось завідуючого клубом та й запитав:

— Шьо, багато прапірців змайстрував?

— Та вистачить,— відповів той неохоче.

— То ж втикай теперечки їх собі в задницю!

Бородая не зачепили — не схотіли з дурнем і зв'язуватись, та вже й не до того було.

Аж тоді, як наші вже відступили кудись за Полтаву, а німці до Тарасівки ще не добралися, хтось уночі зірвав оту карту, подер на шмаття та й у землю втоптав: розправився з Німеччиною гітлерівською самотужки. А жаль: колись вона таки й пригодилася б, бо завклубом загинув у сорок третьому році, і більше ніхто змайструвати такої гарної карти не міг.

У перші ж дні війни з району надійшло розпорядження: організувати загін самооборони. Ходили чутки, що німці закидають нам глибоко в тил шпигунів і диверсантів, які намагаються висаджувати в повітря мости, руйнувати залізниці, підпалювати все, що тільки горить, вбивати партійний та радянський актив. До загону ввійшли Іван Приходько, Курочка, Корній Пекельний і ще п'ять чоловіків, які були або інвалідами, або не підпадали поки що під мобілізацію. Зарахували навіть Данька Бородая, Твердохліб лише наказав не давати йому зброї: ні вогнепальної, ні холодної, тож Данько змушений був озброїтись дубовим кийком. Важким, замашним, на кінці шмат обтесаного кореня, з дитячу голову завбільшки. Данько, коли його питали, чим стрілятиме, як здибає німця, нахвалявся:

— Та шьо: мені й стріляти не треба! Я осьо цим як устюжу, то й голова в нього репне!

— А як він чесоне аг автомата?

— А я шьо, стоятиму? Я візьму та й присяду. Данькові ж і пощастило зловити першого диверсанта. Було це так

До об'єктів, що їх мали стерегти самооборонці, належав і отой місток, де минулого року провалився трактор. Жодного стратегічного значення він, звісно, не мав. їздили по ньому лише на луки по сіно — можна було б не дуже й пильнувати. Та хто його зна, що збреде отому диверсантові в голову. Ану ж візьме та підпалить! Неприємностей потім не оберешся. Тож Нешерет як командир загону наказав ставити біля містка на ніч охорону по одному чоловікові.

В ту ніч випало чергувати Данькові. Десь опівночі, коли саме зайшов місяць і стемніло, хоч в око стрель, йому вчувся мовби якийсь тупіт. Присів, прислухався: і справді тупоче, та ще й од лугу. "Кого це нечиста сила несе?" Збіг з містка, придивився пильніше — вершник. Суне прямо на міст, стременами побрязкує. Кінь височенний, і вершник на ньому горою. "Диверсант!" — так і похолов Бородай. Під'їде оце до мосту та й пожбурить бомбу.

Бородай хотів спершу ноги на плечі та й дременути до села: так йому стало страшно. Та одразу ж схаменувся, що навряд чи й утече. У диверсанта ж напевно гвинтівка, а то й автомат. Тож зібравшись з духом, Бородай і зачаївся при самій дорозі. Пропустив вершника та й улигав його по спині кийком.

Диверсант кулем посунувся на дорогу. Кінь захропів схарапуджено, помчав на луки. Бородай не став його ловити: поки диверсант не прочунявся, він зірвав з нього все реміняччя, спутав йому руки і ноги. Ще й рота заткнув картузом, щоб, як прийде до тями, не гукнув на поміч своїх. Бо хто його зна, скільки їх тиняється луками!

Завдав диверсанта на плечі та й поніс у село. Диверсант був важкий: роз'ївся, видать, на хлібах награбованих, тож Бородай тричі потом сплив, поки допер його до сільради. Аж там, при світлі, роздивилися, що диверсант цей був, мабуть, іще й не з простих: мав на собі міліцейську форму і по одному кубареві в малинових петлицях. Та ще й при боці наган — замаскувався, сучий син, так, що якби вдень, то ніхто й не подумав би, що це не наша людина!

— Ну, дядьку, вертіть дірку під орден! — сказав Бородаєві підліток, який саме чергував у сільраді. Він аж шию звихнув, роздивляючись диверсанта.

— Нашьо мені орден. Хай лучче крамнини дадуть. Поки бігали до Нешерета, поки розгублений Нешерет

додзвонювався до Твердохліба, диверсант нарешті оклигав. Приловчився якось звільнитися од картуза і, як тільки вивільнив рот, одразу став лаятися. Гнув такі матюки, що Нешерет аж рота роззявив: щось мовби й не схоже, щоб німець та вмів так по-нашому...

Розібралися в усьому трохи пізніше, коли до сільради прибіг Твердохліб та подзвонили в район. Диверсантом виявився міліціонер — їздив по селах з :нспекцією: перевіряв, як діють загони самооборони. На луки ж потрапив тому, що перед Тарасівкою задрімав у сідлі та й збився з дороги.

Міліціонера одвезли лікуватися в район, а Бородаєві добре намилили голову. Хоча, якщо розсудити по справедливості, то чоловік не дуже був і винен: спробуй розібратися в темряві, хто ще — свій чи чужий.

З початком війни як ніколи виросла в людських очах постать листоноші. Було, що й до цього нетерпляче чекали на пошту, од дочки чи од сина, але все ж не так. З кожної майже хати хтось пішов на війну: як не батько, то чоловік, як не син, то брат, і тарасівці тепер виглядали свого листоношу, як найдорожчого. Захоче — порадує, а не захоче, то й опечалить. Так ударить по серцю, що будеш потім довіку ходити скарлючений,— не бачити ні неба, ні сонця, тільки гірку чорну землю попід ногами. І якщо раніше Савелій достукувався у ворота чи у хвіртку, гукаючи лінькуватих господарів, то нині й гукати не треба: самі вибігають назустріч.

Тетяна одержала листа на третій тиждень війни. Що пережила, що передумала за оті дні — не хотілось і згадувати. Андрійко ж служив недалеко від кордону: за місяць перед війною натякнув, що вони вирушають на якесь будівництво, тож мама хай не тривожиться, якщо якийсь час не отримуватиме звістки од нього. І Тетяна, коли почалася війна, з усіх сил чіплялася за думку, що син зараз не в отому пеклі, а десь щось будує — подалі од фронту.

Коли ж минув тиждень і другий, а листа не було, надія стала згасати. З Андрійком таки щось скоїлося, коли б усе було гаразд, він давно написав би, і Тетяна вже не знала й сама, що їй робити. Куди бігти, до кого іти, щоб дізнатися, що з її сином.

Якось, повернувшись із школи, надумалася, що Хоменко просто забув їй віддати листа. Могло ж таке статися: лист провалився аж на дно отієї чорної сумки, і Хоменко тягає його, не помічаючи. А чим довше думала про це Тетяна, тим більше переконувалася, що так воно і є. Вона виразно бачила сумку і той лист од сина аж на самому дні, зім'ятий газетами, і вже не могла усидіти в хаті.

Схопилася, поспіхом стала вдягатися.

— Ма, ти куди?

Івась. Він теж згадував брата, допитувався, чому Андрійко не пише. І ще питався у матері, чи Андрійко теж на фронті — очі його світилися при цьому надією: йому так хотілося, щоб брат воював зараз фашистів. Тетяна сердилась на ті дурні запитання, мовби вони могли іакликати на Андрійка біду.

Прямо з порога Тетяна ступила у темряву: ніде й не зблимне. На другий же день війни було оголошено, щоб завішували вікна. І люди затуляли чим тільки могли. Лише на мить блисне де-не-де гостро промінчик світла та одразу й сховається.

Тетяна йшла не з порожніми руками: несла книжку дружині Савелія — Зіні. Зіна давно вже просила почитати, але Тетяна все не давала: це була остання книга, що її читав син перед армією. Тетяна купила цей однотомник Шекспіра в Хоролівці

— Андрійкові в подарунок, і не хотіла, щоб книжка загубилася. Зіна ж була таки досить роззявкувата, могла десь і посіяти. А нині треба ж було хоч чимось пояснити свій неурочний прихід

— Ну, пропало діло! — розсміявся Савелій, коли жінка вхопила книжку— До ранку тепер не засне. Та сідайте, чого ж ви_

Тетяна відповіла, що поспішає додому, однак одразу ж і сіла, бо побачила, сумку. Тетяна не знати що оддала б, аби лишень заглянути всередину!

Погомоніли про се, про те, а більше про війну. Що не так воно діється, як сподівалися: німці все пруть, а наші одступають. Василина, яка вечеряла разом із своїми квартирантами, почала вже витирати краєчком хустки очі: "Ой горенько, і що ж воно буде!" — але Савелій сказав переконано, що то наші одступають навмисне, аби заманити німців подалі. А тоді як наваляться, то од німця і мокрого місця не лишиться. Йому охоче повірили, бо, по-перше, Савелій не будь-хто, а сам колись воював, а по-друге, дуже ж бо всім хотілося, щоб так воно і було!

— Жаль тільки отих безталанних, котрі марно загинуть!

— зажурилася знову Василина.

Савелій на те сказав: ще жодна війна без жертв не обходилась. Тетяну те гостро кольнуло в серце — згадала Андрійка.

— А ваш усе не пише? — запитала Тетяну Василина.

— Не пише.

— Не журіться, напише,— мовив Савелій— Як тільки получу, одразу вам і принесу.

Подякувавши, Тетяна, засмучена, пішла додому. І ще кілька днів обминав її хату Хоменко. Аж урешті зайшов, просунув у двері голову.

— Олексіївно, тримайте листа!

В Тетяни затремтіли руки і ноги — лист!

Спершу не могла збагнути змісту. Кожне слово, написане сином, гаряче било у груди, наче сам Андрійко промовляв до неї, і важливим було не те, що він говорив, а його живий голос. Ковтаючи сльози, Тетяна припала до листа обличчям і їй здалося, що лист пахне сином.

Андрійко писав, що живий і здоровий і ще не був у боях. Він наче вибачався перед матір'ю, що не понюхав пороху. Тепер усе позаду, вони зайняли вогневий рубіж і з нетерпінням чекають на ворога. Хай мама буде спокійною: далі фашисти не пройдуть!

Лист був дуже короткий: Андрійко, напевне, поспішав. Тетяну вразила якась дорослість у тоні листа, якась чоловіча стриманість. Вона ще раз перечитала лист, аж тоді, подивившись на дату, усвідомила, що син писав його тиждень тому.