Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Набої лежали у великих коробках із цинку були вони дуже красиві, і кожен намагався захопити якомога більше. Андрієві й Вано дісталася цілісінька коробка. Спершу зарядили великі й плескаті, як сковороди, магазини до кулемета, потім десятизарядні магазини до гвинтівки Вано, решту — зсипали до речових мішків.

Отепер уже можна було й воювати! Гранати приємно обтяжували ремінь. Крім них — ще два патронташі, і плескатий, у ножнах, багнет, і гіанцева лопатка.

Десь перед обідом полк нарешті вишикувався і рушив на фронт. Так принаймні гадали усі, од рядових бійців до командирів. Але вище командування мало свої наміри, і полк протягом шести діб тільки те й робив, що пересувався форсованими маршами вздовж старого кордону: спершу вгору по течії Дністра, потім униз, потім знову вгору.

То були важкі, виснажливі марші. По сорок, по п'ятдесят кілометрів на добу — в спеку, в пилюку, під нещадним сонцем, з кулеметами, гвинтівками, скатами, протигазами, з ущерть набитими речовими мішками, які важчали з кожним кроком.

Андрієві в його відділенні діставалося найбільше: волік на собі кулемет, аж плечі німіли. Він дуже схуд, запалі очі взялися синцями, І коли, траплялося, проходили селом, то жінки, побачивши Андрія, починали плакати.

На сьому добу їх привели туди ж, звідки вони тиждень тому і вирушили: до того самого лісу. Тільки тепер їх не повели у ліс (там стояли гармати), а розвели побатальйонно, поротно, повзводно по лівому березі Дністра та й наказали окопуватись.

— Нащо окопуватися? — сичав Вано, швиргаючи люто землю на бруствер. Він теж дуже схуд, видовжене обличчя його аж почорніло, тоненькі вусики сердито посіпувалися над потрісканими од спеки губами.— Хто сказав окопатись? Де фашисти, а де ми!"

Андрій перелякано цитькав на нього, щоб не почув помкомвзводу, а сам теж дивувався: навіщо їх привели сюди — за десятки кілометрів од далекого фронту. Він, як і більшість бійців, був переконаний, що ворога нізащо не пропустять сюди, до Дністра, але наказ є наказ, його треба виконувати, а не обговорювати. Тож Андрій протягом дня старанно заривався у землю, а праворуч і ліворуч од нього і по всьому березі, що круто обривався до води, то витикалися, то щезали стрижені голови, зблискувало залізо, вилітали шматки білої глини: півторамісячне "сидіння на дотах" стало доброю школою.

Полк до вечора й окопався. Уздовж річки, скільки бачило око, звивалися глибокі траншеї, округлі окопи зі старанно викладеними брустверами, з бійницями, прорубаними в глині.

І вже в тих бійницях ЛЯГЛИ перші гвинтівки, у нішах стали рядками гранати, а ще нижче — скатки, речові мішки, протигази.

Андрійко теж виставив на брусвері кулемет, приклався, поводив сюди-туди довгим стволом,: стріляти буде зручно. Тепер хай тільки поткнуться.

Чекали німців п':ггь діб. Бійці аж пухли од сну, ворушилися сонними мухами по траншеях, а вдень, пороздягавшись до пояса, смажилися на сонці. Вважалося, що вивчають матеріальну частину гвинтівок та кулеметів, але все було сто разів вивчено, кожен із зав'язаними очима міг би розібрати й скласти гвинтівку, тож розмовляли здебільшого про речі далекі, зовсім не причетні до військових занять.

Жвавішали тільки тоді, коли підходив замполіт: цей обов'язково принесе якусь свіжу новину про події на фронті. Замполіт лише цієї весни закінчив полкову школу, він був усього на рік старший од Вано та Андрія і мав таке ж юне, що не знало ще бритви, обличчя, але в петлицях блищало аж по чотири трикутники, на рукавах нашито по зірці. Отже, він мав знати набагато більше, ніж боєць. До того ж на голові у нього кашкет, а не пілотка, а поверх гімнастерки — нова портупея.

Замполіт про що говорив, а про що і промовчував, і промовчування оте було красномовніше слів. З розмови з ним бійці виносили одне: наші війська б'ють ворога —на всіх напрямках, а якщо фашистам де й пощастило перейти кордон, то ненадовго.

Бійці охоче слухали замполіта, вони просто п'яніли од його слів. І знову нетерпеливі запитання: чому ж їх тримають отут, в не потрібних нікому окопах? На те у замполіта була одна відповідь:

— Так треба.

Наступного листа — його отримала Тетяна — Андрійко написав третього дня, коли відпочив та відіспався. А ще через два дні на протилежному лісистому березі появилися німці.

Почалося все з того, що з самого ранку над ними став кружляти дивовижний літак Наче два літаки взяли та й стулились докупи — з двома фюзеляжами. Пізніше літак прозвуть "рамою", або "старшиною" за здатність хвилина в хвилину появлятися над нашими окопами. Над траншеями знялася рясна стрілянина: били з кулеметів, стріляли з гвинтівок, навіть з пістолетів. Сотні, тисячі куль летіли угору, а клята машина й не думала падати. Літала, хоча б тобі що: навіть не звернула убік, наче не по ній і стріляли. І коли літак, накружлявшись досхочу, полетів геть, над оповитими пороховим димом траншеями то тут, то там нервово ляскав постріл, а вслід лунало сердите: "Одставить!" Бійці, розчаровані, довго дивилися в той бік, куди зник літак, перемовлялися голосно й збуджено.

Потім по траншеях прокотилася чутка, що ворог уже на тому березі. Забігали, заметушилися знервовані командири, наказуючи, щоб ніхто не витикався з окопів, бійці припали до гвинтівок і кулеметів. Та ворог не давав про себе знати жодним рухом: причаївся в густому лісі, що збігав аж до берега.

"Рама" літала і другого, і третього дня. Методично й спокійно, мов по ній і не стріляли, лише одного разу, коли їй, мабуть, таки допекли, вильнула роздвоєним корпусом, висипала низку важких чорних краплин. Краплини з вищанням понеслися донизу, і не встигли бійці роздивитися, що то таке, як раз за разом ударили вибухи.

Андрій не встиг навіть злякатися. Його штовхнуло в груди, ударило об стінку, порснуло груддям по шолому. Коли він отямився, "рама" вже зникла, а вподовж траншей ламаним ланцюжком куріли неглибокі ямки. Аж тоді Андрій зрозумів, що то були бомби. З гострою цікавістю роздивлявся він паруючі рудуватті вирви, принюхувався до незнайомого досі канудно-солодкого, гіркуватого запаху. Але страху так і не відчував, бо ж ті бомби ніяк не в'язалися в його уяві зі смертю, тим більше що ніхто з бійців не постраждав.

Із страхом він познайомився пізніше, другого дня, о п'ятій ранку, коли на протилежному березі раптом замиготіло, забухкотіло і з блідого неба густо посипалися снаряди та міни.

За якусь мить досі спокійний, дрімотливий ранок щез у смертоносному вихорі вибухів, витті снарядів та мін, хурчанні осколків. Пилюка стала стіною понад траншеями, задвиготіла, затрусилася земля, бійці, задихаючись од ядушного диму, щосили притискалися до стінок окопів. Здавалося: ще мить, ще хвилина — і берег не витримає, обвалиться в річку.

А міни, снаряди падали: в гуркіт, у ревище, в стогін. Це вже був не обстріл, а якась вакханалія вогню, диму і вибухів, у якій не було місця живому. Оглушені, приголомшені, Вано й Андрій забилися аж на дно окопу, позалазили головами в шоломи і лише здригалися, коли особливо близько лунав оглушливий вибух. Тугі гарячі хвилі вільно гуляли траншеями, у вухах дзвеніло, гриміло, вищало, в заціпленому мозку — жодної думки, окрім гарячої, як сама кров, молитви: "Тільки не в мене! Тільки не в мене!.."

Вони отак і просиділи б на дні напівзасипаного окопу заціпенілі, аби не помкомвзводу: охриплий, страшний, він ускочив до них в окоп, стусонув одного, другого. Він щось кричав, люто роздираючи рота,і але вони нічого не чули, оглушені, все ще сиділи на дні рятівного окопу, дивлячись перелякано знизу вверх на помкомвзводу. Тоді він ухопив Андрія за петельки, підняв його на ноги, повернув обличчям до кулемета і проревів у самісіньке вухо:

— Стріляй! Стріляй!..

Аж тепер Андрій зрозумів, що помкомвзводу хоче од нього. Він боязко виглянув з окопу і тоді усвідомив, що снаряди й міни вже не вибухають довкола, вони виють і стогнуть далі, вглиб, а тут лише колишеться дим, смугами стікає донизу, на воду. І там, на воді, біля протилежного берега, гойдаються якісь дивовижні круглі предмети, а біля них метушаться люди у сірому, їх було дуже багато, вони густо всіяли берег, вони бігали не криючись, а з лісу вихлюпувалися все нові й нові натовпи, несучи на руках ті ж чорні округлі предмети, що були й на воді. І поки Андрій зрозумів, що то — надувні човни, ті, що гойдалися при березі, почали одштовхуватись і, зблискуючи короткими веслами, попливли прямо на нього. Як тільки вони попливли, протилежний берег сипонув стріляниною. Стріляли ті, що на березі, і ті, які сиділи в човнах, навіть ті, що вибігали з лісу. Над понівеченими, подовбаними, напівзасипаними траншеями заспівали, затьохкали, зачмокали кулі. І коли б Андрій не встиг перед цим взятися за кулемет, він би не витримав: знову присів би на дно окопу.

Тепер же він чув лише свій кулемет. Досі холодний, німий, кулемет враз ожив, затремтів, затрусився гаряче й зло, і злість та передалася Андрієві. Примруживши очі, Андрій бив довгими чергами, бив по човнах, по німцях на протилежному березі, і коли побачив, як легко вони помирають, то страх геть розвіявся перед мстивою радістю. Він бив і бив, натискаючи на гашетку, і схаменувсь лише тоді, коли сухо клацнув затвор і кулемет замовк До нього знову донеслися чужі, наші й з того берега постріли.

Андрій поспішно зірвав порожній диск, закричав до товариша, що стріляв поруч:

— Диск! Давай диск!..

Вано подав диск, щось вигукнув, показуючи рукою вперед і трохи ліворуч. Андрій глянув у той бік і майже коло самого берега побачив надувний чорний човен, переповнений німцями: одні ще гребли, інші вже звелися, готуючись стрибати на землю. Вода кипіла довкола од куль, а човен був мов заворожений.

Андрій шарпонув кулемет, розвернув його ліворуч.

Де пройшла перша черга, так і не міг роздивитись. Лише за другою човен раптом осів одним боком, і фашисти, падаючи, почали дертися на протилежний, що піднявся високо над водою, борт. Андрій полосонув ще раз і ще. Він бив, поки в тому місці не лишилося нічого, хоча б не міг сказати напевно, він то вціляв чи інші. А коли знову замовк кулемет, повернувся до Вано за черговим диском.

Та диск уже був непотрібний: бій так же раптово ущух, як і розпочався.