На калиновім мості - Панч Петро
Що тільки були комуністами! А що толку з мого, що безпартійний. Скоро мохом обросте!
Гайсин спитав Пугала:
— Не чули, Тхір повернувся?
— Повернувся. Каже, теж ледь врятувався. Десь і портфеля з паперами відбіг. Тепер, мабуть, візьмуться за Гаркушу не так.
— Що, збираються?
— Бачив, біля міліції вже готуються.
Тамара Микитівна все ще поралася з ганчіркою біля столу. Гайсин роздратовано махнув рукою. Господиня оторопіло позадкувала до дверей.
— Мені треба побачитися з Рогачем,— сказав Гайсин.— Збігайте!
Покірливий досі Пугало враз наїжачився:
— Ваш Рогач з хором десь поїхав по селах. Це раз.— Обличчя його все більше червоніло.— А по-друге...
— А по-друге,— грубо перебив його Гайсин,— те, що ви називаєте себе співчуваючим, залишіть при собі. Доеить нам грати в кота і мишки. Це ж вашою рукою написано: "Соціалізм — то нечисть, котра тягнеть свої лапи проти височайшого імені..." Такі речі, судар, треба тримати під спрятом!
Пугало стояв блідий і на смерть переляканий.
— Чи ви хочете чужими руками жар загрібати?
— Голубчику, Олександре Петровичу...— Він упав на коліна. Губи його тіпались.— Не треба, спаліть... у мене дружина, діти...
— Навіщо палити таку гарну вуздечку,— зловтішно сказав Гайсин, ховаючи папірець у кишеню. .
За вікнами по вулиці пробігли, гойдаючи дугами, сани— одні, другі, треті. Аж шестеро саней, на яких насипом сиділи міліціонери й цивільні з гвинтівками за плечима. Між ними був і Горобець.
Гайсин провів їх очима. Потім перевів погляд на Пугала, який машинально струшував порох із колін.
— Бачили? Ідіть! І щоб на людях не зустрічалися з Тхором.
На цей раз Гайсин прокинувся від скрипучого голосу господині, яка вичитувала комусь за дверима правила житейської мудрості. Взяла досада. Сьогодні йому приснився чудовий соп, паче з медальйона вийшла жива Людмила За-бойська і почала рости, аж доки не стала такою, як він бачив її в театральному фойє. Людмила простягала до нього білі, як лотос, руки. Коли він уже ступив до неї, зачіска її враз розсипалась, овал лиця округлився і ніби вкрився пушком. АспазіяГ Ні! йому хотілося продовжити сон наяву, і він простяг руку за медальйоном. На столі не було, пошарив по кишенях — і теж не знайшов. Перевернув усе догори дном, але медальйона ніде не побачив.
Безцеремонно відчинив двері до другої кімнати. Тамара Микитівна хутко перевела очі з Аспазії на стелю.
— Скільки разів, дочко, я тобі казала за це павутиння.—■ І вже до Гайсина: — От баловииця!
Гайсин не підтримав її гри, а досить холодно сказав:
— Аспазіє, зайдіть до мене... Причиніть двері. Ви взяли медальйон?
Аспазія заблимала почервонілими очима, засмикала губами. А далі вже зайшлася сльозами:
— Я повірила вам... А ви дурили... Тільки для забави...
— Хто? Що?..— Гайсин поморщився.— Та перестаньте хникати!
Дівчина боялася його дратувати, але й не могла втримати сліз:
— Може, це дружина або коханка. А я...
— Дружина, коханка,— перекривив Гайсин.— Це моя...— І затнувся. Справді, хто для нього вона, Людмила Забойська? Він бачився з нею якусь годину, не більше. Значить, тільки знайома? О ні, він її кохає. А вона його? Проте цій сцені треба було покласти край, доки не втратилася ще й Аспазіїна мамочка. І він твердо сказав: — Це дочка полковника, моя кузина. Невже ти могла подумати, що я тебе дурю? Я ж тебе кохаю!
— З чого це видно? Я, дурна, повірила,.. Кинулася вам на шию... Що тепер буде?
— Що ти не будеш вдруге дівкою,— цинічно сказав Гайсин.
— Тепер ви можете глузувати з мене. З мене вже й подруги, глузують, і мама...
— Ой як багато набалакала — і подруги, і мама. Усім рота не затулиш.
— Якби... якби ми...
— Що якби ми?
— Наче не знаєш!
— Не знаю.
— Якби ми побрались...
— Ну й поберемось!
Дівчина, мов на неї бризнуло сонце, з радісним лицем кинулася Гайсину на шию і притиснулася до нього всім тілом. Він ліниво поцілував її в щоку.
На порозі стояла Тамара Микитівна і вдоволено посміхалась.
На доказ того, що в житті Гайсина відбулися зміни, з медальйона, замість панни з гордо піднесеною голівкою, із зачіскою, зібраною в грецький вузол, тепер дивилося кругле обличчя, ніби в пушку, і з кирпатеньким носиком. Через плече спадала товста коса.
Щоб батьки встигли справити Аспазії посаг, весілля було призначено десь за місяць. Саме в ці дні Гайсин отримав умовну телеграму від Джойса, підписану теж вигаданим прізвищем. Він хутко зібрався й поїхав, але не на ближню станцію, а на сусідню.
Коли прибув пасажирський поїзд, Гайсин наблизився до восьмого вагона. В тамбурі стояв незнайомий чоловік з газетою в руках. Так, як і було умовлено.
— Це у вас сьогоднішня газета? — спитав Гайсин.
— Сьогоднішня,— відказав пасажир.
— Може, ви дозволите мені проглянути її?
— Я вже прочитав. Можете залишити собі...
Поїзд зачмихав і пішов далі, а Гайсин повернувся до Сонгорода.
В газеті, одержаній од пасажира, знайшов те, чого шукав. За допомогою шифру прочитав, що Джойс вимагає активніше вербувати потрібних для їхньої справи людей і обов'язково зв'язатися з бандою Гаркуші. З вербовкою потрібних людей у Гайсина справа йшла непогано, навіть страхополох Пугало робить тепер усе, що йому наказують.
Що ж до зв'язку з Гаркушею, то до цього часу налагодити його не щастило. Хіба що Тхір допоможе. Вбивство Лаптє-вих говорило, що він уже знайшов стежку до нього. Але довідатися про це від самого Тхора ще не встиг, бо той після повернення з хуторів заслаб чи вдає слабого.
Все це з потрібною лаконічністю Гайсин відписав і на другий день на тій же станції передав через того ж пасажира. Тільки робилося це вже в зворотному порядку.
А ще через день листоноша приніс із пошти листа. До Гайсина на цю адресу ще ніхто не писав. Та й нікому, крім Джойса і хіба ще Івана Семеновича Кваші, його прибране прізвище не було відоме. Але цей розпутник і йолоп не мав права сюди щось слати. Адреса на конверті була написана великими літерами і кривими рядками. Так здебільшого пишуть жінки, не підозрюючи, що почерк є найкращим дзеркалом людської натури, її характеру, навіть голосу, і тому не ховаються за каліграфічні вправи. Гайсин раніше ніколи над цим не замислювався, але сьогодні гострі, ніби поламані літери на конверті його неприємно вразили.
Клаптик паперу з учнівського зошита був підписаний двома літерами — "Л. 3.". Гайсин поморщив лоба. Г враз аж вигукнув:
— Л. З,— Людмила Забойська! — Чомусь нервово переставив на столі чорнильницю, здув із книжки порох. І тільки тоді почав читати листа.
Тими ж розхристаними й колючими рядками було написано:
"Дорогий Олександре Петровичу!
Не дивуйтесь, Вашу адреду я роздобула у Зосиного кавалера. ("Звичайно ж, Кваша, мерзотник!" — подумав Гайсин). Весь час я думала про Вас. І можете собі уявити мою радість, коли я довідалася, що Ви живі й здорові. А ще більше зраділа, коли довідалася від Зосиного кавалера, що Ви хочете мене побачити. І я хочу! ("Знову Кваша, мерзотник!"— аж стукнув кулаком по столу Гайсин). Я не стану викладати мої почуття на папері... Краще нехай про це скажуть наші очі. Маю кілька вільних днів. Зустрічайте у вівторок вечірнім.
Л. 3."
Гайсин ще довго сидів ошелешений. Його радував сам лист, приємно лоскотало самолюбство зізнання вродливої жінки. Нарешті ця вродлива жінка не тільки пише, а й сама постане перед його очі. Коли? У вівторок? Себто завтра! А коли вона захоче лишитися тут на кілька днів?
Негайно треба подбати про номер в готелі. І тут же згадав, що маленький готель на ремонті. Лише вчора бачив його заляпані вапном вікна й двері. Становище! Але назад він сам не відпустить її того самого дня. Доведеться вести переговори з мадам Пугало.
Про приїзд гості вирішив сказати після обіду, коли людей опадає сонливість і беруть ліньки щось думати.
Цього дня, коли служниця вже прибирала посуд із столу, Тамара Микитівна, позіхаючи, мовила дочці:
— Ти б, Пазю, хоч би якогось вальса поставила.
— Саша любить танок Анітри! — підхопилася дівчина. Шипіння грамофона, до якого Гайсии ще вчора ставився байдуже, сьогодні видалось йому за гадюче.
Він наче вперше помітив ослизлі герані на вікнах, клітку під стелею, паперові квіти у глиняних вазочках з амурами та килимки з лебедями, схожими на знак запитання. Аспазія, вихиляючись, вже простягала до нього руки. Але він, грубо відштовхнувши її, роздратовано сказав господині:
— Завтра до мене приїздить кузина. Гадаю, ви не будете заперечувати, коли вона у вас переночує? Готель на ремонті.
Тамара Микитівна з несподіванки мало не звихнула щелепи. Але першою реагувала Аспазія:
— Та сама? Мамо, вона незаміжня!
— Так, у неї чоловік помер. На війні забили. Ну й що?
— А чого їй тут треба? — нарешті розкумекала й Тамара Микитівна.
— Ви що, думаєте допит мені чинити?
— А то ж як?
Оксентій Гаврилович, якого в останні дні майже не чутно було в домі, став на бік Гайсина:
— Ай справді, яке ваше діло?
— Мовчи хоч ти, йолопе,— визвірилася на нього Тамара Микитівна.— Може, й тобі треба кузини?
— Мамо, я порішу себе, коли він дозволить,— вдарилася в сльози Аспазія.
— Цить мені, дурепа! А закон навіщо?
— Щоб ви не втручалися не в свої справи,— буркнув Пугало.
— Як то не в свої? — заверещала ще дужче господиня.— Звів дівчину з розуму, а тепер хвіст набік!
Пугало махнув рукою і вийшов із кімнати. Гайсии на-, хмурив брови й твердо проказав:
1 — Якщо ви так зі мною розмовлятимете, я змушений буду ще сьогодні покинути ваш гостинний дім.
Встав і вийшов із їдальні. На матір і на дочку це вплинуло, як цебер холодної води: вони враз замовкли, і вже тільки чутно було їхнє шморгання носами.
В самому центрі міста, па розі двох вулиць, ще до революції був дворянський клуб. Там він лишився й тепер, тільки називався — клуб радянських службовців. А відвідували його всі, хто хотів побавитися в більярд чи в шахи. По четвергах у ньому відбувалися партійні збори. Гайсин непогано грав у шахи, і поки що в Сонгороді його ніхто не міг перемогти. Але на цей раз до клубу завітав голова міської Ради трудящих з червоним бантом на широких грудях, якого болільники зразу підвели до Гайсина:
— От з ним ще пограйте, Олександре Петровичу!
— Груба! — сказав голова міськради, простягаючи руку, не меншу за лопату. Він озирнув Гайсина з ніг до голови і буркнув: — Ану, давай!
Гайсин усе ще думав про розмову з Тамарою Микитівною та про приїзд Людмили Забойської, тому вже на десятому ході Груба гукнув, як з бочки:
— Мат!
Мовчазний досі голова міськради враз став балакучим:
— Що там чувати, хлопці?
Біля їхнього столика стовбичило кілька чоловік, і вони разом заговорили:
— А ви хіба не чули?
— А що я мав чути? Я їздив по хуторах.
— Про радгосп.
— Що робітників хтось розігнав? То вони, мабуть, самі придумали, щоб на різдво погуляти.
— А кажуть, Гаркуша.
— Не такий страшний чорт, як його малюють.
