На калиновім мості - Панч Петро

Перед його затуманеними очима вимальовувалося фойє театру, прибране трикольоровими прапорами, кришталеві вази і між ними — панна. І ще її тепла рука під рукавичкою.

З кожним днем ця картина набирала все більш феєричного вигляду і приваблювала Гайсина.

Коли він у думці добирав найкращі слова, щоб справити на панну враження, до кімнати зайшла Тамара Микитівна з свічкою в руках, яка освітлювала в прорізах халата розпарене рожеве тіло. Масні очі дивилися блудливо.

— Вибачте, Олександре Петровичу,— казала вона манірно.— Я хочу залишити вам свічку, а каганець забрати. Всі порозходилися. Так страшно самій.

Гайсин відклав медальйон, ступив до неї і дунув на свічку. В темноті м'яка рука охопила його шию.

БОСІ НОГИ

Прокинувся Гайсин од пострілів за вікном. Довго не міг второпати, чи справді стріляють, чи йому все ще сниться. Він щосили жене коня, щоб вирватись за місто, а його все більше оточують чорні фігури, перехрещені кулеметними стрічками. Довкола свистять кулі, як бджоли. Нарешті кінь під ним спотикається, і він летить через голову на землю... Закліпав очима: стріляють!

За дверима блимнуло світло.

— Що трапилось?

— Ви не спите? — голос у Пугала був наполошений.

— Що трапилось? Що за стрілянина?

— Не підходьте до вікна... Таке, як переворот!.. Гайсин почав хутко одягатись.

— На центр наступають... Та невже ж таки? — І Пугало побожно перехрестився.

Затамувавши подих, вони почали вслухатись. За кожним пострілом Пугало повертав голову до Гайсина й кидав:

— Чуєте?

І очі йому спалахували, як жарини з-під попелу. Але це тяглося недовго. Щодалі постріли все більше переміщалися од центру на околицю, а потім і зовсім стихли. У Пугала обличчя витяглось і закам'яніло. Гайсин чомусь криво посміхався. За дверима почувся голос Тамари Микитівни: "Коли вже той спокій настане? Правду кажуть: доки бога змалюєш, то чорта з'їси!"

Пугало ніби прокинувся:

— Отак і вір їм.

А Гайсин продовжував посміхатись:

— От тепер усе ясно, Оксентію Гавриловичу! Вірять у те, чого прагнуть. А то принюхуємось, принюхуємось, а воно давно вже треба нагадати, що віра без діла мертва.

— Віра? Яка віра?

— Нам що це, вперше?

— Я вас не розумію. Хіба я щось таке сказав?

— Те, що думали, сказали!

— Всі ми думаємо, а що толку!

— Курчат лічать восени.

— До осені ми й ноги витягнемо!

— А ви хочете, щоб вам на тарілочці подали її, царську Росію? Що це за стрілянина могла бути?

— Звідки нам знати: ми люди маленькі.— Пугало враз ніби постарів, неприязно зиркнув на Гайсина й почовгав із кімнати.

Вранці за сніданком тільки й розмов було, що про нічну стрілянину. Уже стало відомо, що на місто було набігла банда Гаркуші. Дійшли аж до виконкому, але на допомогу варті підоспіла міліція, і бандити розбіглись.

Скільки їх було, говорили по-різному: в земвідділі, куди навідався Гайсин, сторож, колишній солдат, зневажливо сказав: "Може, з десяток шантрапи надумало погратися у війну". В міліції називали цифру вп'ятеро більшу.

— А чого вони хотіли? — спитав Гайсин уже в завзем-відділом.

— Як — чого? — відказав заїкуватий агроном з обвітреним обличчям.— Геть Радянську владу!

— А далі? •

— А далі — "Боже царя храни...",— враз тенорком хтось проспівав за спиною Гайсина.

Він озирнувся. За сусіднім столом сидів сухий, колючий, з тонкими губами і сухою головою чоловік у потертому піджакові й смугастій сорочці, застебнутій на білі ґудзики...

— Як було колись... Сильний, державний...— І він сердито клацнув рахівницею.

— Познайомтесь,— сказав заникуючись завземвідді-лом.— Товариш Тхір Методій Іванович.

— Вам, Петре Петровичу, може, й товариш,— відказав Тхір.— Але не тим, хто гадає — раз, два і в дамках!

— Чули? Його тільки зачепи,— сказав пробачливо Петро Петрович.— Старої закваски... А діло своє знає.

— Не так, як там у вас у центрі,— буркнув Тхір.— Ось послухайте, Петре Петровичу: "Прислати відомості про жеребців обоєго пола". За що тільки їм платять народні гроші! — Він хихикав і бризкав слиною.— 3 такими наробимо хліба. А ви ще хочете, щоб і з цукром. Стане вам незаможник сіяти цукрові буряки. Він краще в оренду здасть.

— А хазяї? — докинув Гайсин,

— Чуєте, Петре Петровичу, і товариш із центру каже...

— Товариш із центру ще нічого не сказав,— перебив його Гайсин.— Вам на місці видніше.

— І незаможники сіятимуть, коли побачать вигоду,— спокійно і впевнено мовив завземвідділом.— Ви, товаришу, не гадаєте в селах побувати? Живе слово за сто папірців править.

Справи з зерновими, навіть з цукровими буряками, у повіті були набагато кращі, ніж по інших місцях, але земвідділ домагався, щоб вони стали ще кращими.

— Це все він, Петро Петрович,— сказав Тхір, коли завземвідділом кудись вийшов.— Він вам назове кожного селянина. І його всі вони знають. Сказати б, йому якась користь була з цього! Товчеться день і ніч... Це ж він випустив такого наказа: "Шість днів працюй, а сьомий — агрономічному пункту твоєму".

— Нова заповідь?^

— Більшовицька!

— А він комуніст?

— Безпартійний! Ото й дивно.

Домовилися, що з Гайсиним по селах поїде ще й співробітник земвідділу Тхір. На більше й не було чого розраховувати. Цей співробітник не міг сказати жодного слова, щоб не зачепити Радянську владу. Здавалося, він бризкав не слиною, а жовчю. Правда, кілька разів проказав, що його дратує недосвідченість працівників центру. Що вони тільки компрометують Радянську владу.

І знову процитував розпорядження, одержане з губзем-відділу:

— "Щоб виявити приховані пасіки, треба уповноваженим виходити зранку на вулицю і стежити, в який бік летять бджоли". В поле, в поле летітимуть вранці бджоли, йолопи!

Завземвідділу нервово кашляв, а Гайсин вдавано морщився.

Хоч поїздку на села Гайсин планував на цілий тиждень, проте повернувся назад уже за три дні. Аспазії сказав, що довше не міг витримати розлуки з нею. Обрадувана дівчина розповіла про це матері. Мати теж була вдоволена, хоч багатозначно сказала: "Атож!" Тільки Оксентію Гавриловичу не було з чого радіти. Через гостя доводилося спати на вузенькому диванчику, а ще й дружина чомусь стала вередлива. Починала його дратувати й поведінка Гайсина. Він став уже поводитися з ним, наче з якимсь попихачем. Особливо після тої ночі, коли чортів Гаркуша тільки роздражнив собак. Але Пугало, певне, ще не втрачав надії на повторення таких нападів. І, ніби між іншим, запитав:

— Які там настрої у дядьків?

— У Тхора розпитаєте, як повернеться,— буркнув Гайсин.— Я не вмію балакати з вашими когутами, тільки бачу, що нагаї вони краще розуміли, ніж слова.

— А Тхір, мабуть, на хутори подався за подаянієм. Той уміє з дядьками балакати. Колишній есер!

З кожним днем поведінка Гайсина ставала все більш нервовою. Він тепер наче до чогось прислухався, а вранці найперше питав, що там чувати нового. Але в Сонгороді було тихо, а сторінки центральних газет заповнювали повідомлення про відбудову фабрик і заводів, про нагородження комітетів незаможних селян орденами Червоного Прапора,

,і багатьох незаможників і комсомольців — годинниками за допомогу в боротьбі з бандами. Хазяї нетерпляче чекали на ліквідацію осоружного їм комнезаму, гадали, що саме тому їх і нагороджують. Дочекалися ж скасування не комітетів, а договорів на оренду.

Писалося ще про те, що у Відні відбувся Всеукраїнський конгрес, на якому розробили план нападу на Радянську Україну. Похід мали очолити Симон Петлюра та Борис Савінков І27. Таке повідомлення, як здавалося Гайсину, мусило б у Сонгороді викликати збентеження, принаймні балачки. Але, на диво, на нього майже ніхто не звернув уваги. А Горобець навіть поглузував: "Сниться курці просо!" Після цього і Гайсину цей конгрес видався тільки черговою авантюрою.

Хоч була ще зима, але в газетах усе частіше писали про підготовку до посівної. В статтях уперто говорили про необхідність і можливість поліпшення сільського господарства, яке за війну з німцями впало до двадцяти п'яти відсотків.

Це напруження відчувалося і в Сонгороді. Все більше саней, запряжених волохатими конячками, зупинялося на головній вулиці, де в будинку колишнього земства містився виконком. Дедалі гомінкішими ставали базари, все завізні: ше було на парових млинах. Учні ремісничого училища, які досі бродили по місту більше в пошуках роботи, ніж науки, тепер ходили серединою вулиці строєм і голосно виспівували:

— Ми ковалі, червона молодь, Ключі ми долі куємо...128

Непрошені гості, яких пригнали додому голод і розруха, підхарчувавшись на батьківських хлібах, поступово роз'-їжджались. А в Народному домі вистави показував уже драмгурток, організований Політосвітою. Але по селах та в Сонгороді все ще гніздилися "Просвіти". Вони хоч і називалися червоними, проте верховодили в них здебільшого синки заможних верств, що мали змогу в свій час одержати освіту. Щоб уберегти від їхнього впливу молодь, наросвіта почала влаштовувати по школах та клубах літературні читання, а то й диспути між церковниками та безбожниками. На такі диспути охочих послухати приходило багато.

Завідував наросвітою прибулий десь із інших місць молодий ще вчитель Лаптєв. Він хоч і не користався українською мовою, бо був росіянин, проте хутко завоював авторитет і серед учителів, і серед культпрацівників. Це була людина культурна й освічена. В драмгуртку його теж зустрічали як бажаного гостя, бо його поради часто ставали у великій пригоді. Навіть вимогливий Горобець ставив Лаптева іншим за приклад: "От як треба додержуватись принципів національної політики. От як потрібно ставитись до народних звичаїв, до місцевих традицій. Це найкраща вам пропаганда!"

Лаптев часто виступав на мітингах, і його охоче слухали, бо він умів заставити кого слід і раків пекти, і посміятись. І то так, що люди потім довго про це згадували.

Така була у Лаптева й дружина. Вона працювала вчителькою в школі, але допомагала і в дитячих яслах, і влаштовувала безпритульних дітей, навідувала дома хворих школярів і часто приносила їм свої пайки,

Лаптєвих любили в місті. При зустрічах знайомі й незнайомі привітно віталися. От чому звістка, що Лаптєвих забили бандити по дорозі до сусіднього села, так боляче вразила всіх. Навіть Тамара Микитівна, почувши про це, схлипнула й сказала:

— Нехай би там якогось комісара, а то Лаптєвих.