На калиновім мості - Панч Петро

Так само тільки в центрі були тротуари на три дошки та кілька гасових ліхтарів. Влітку все вкривалося порохом, а восени — болотом.

Тишу в місті порушувало тільки час від часу деренчання воза чи мукання худоби, яку іноді проганяли центральними вулицями. Воду діставали з колодязів, а став посередині міста поступово обертався в болото.

Після війни з німцями багато забраних по мобілізації не повернулося додому. І не тільки тих, що були вбиті на війні. Частина потрапила до полону, інші боролися на фронтах революції. А родичі поступово звикали до свого невизначеного становища і вважали й себе причетними до подій, що творилися в світі.

Розруха після війни і голод зовсім розладнали життя, особливо в Росії. По містах вже раді й осьмушці чорного хліба на день. Почали зникати кішки і собаки, навіть необачні ворони потрапляли в казани.

На Вкраїні теж другий рік був недорід, проте в деяких губерніях ще водився хліб, і його вільно продавали на базарах. Саме тому населення Сонгорода почало хутко збільшуватись. Приїздили з півночі, привозили сотні дітей з голодного Поволжя.

Серед прибулих було багато артистів, співаків, музик, і Сонгород вперше почув і гарну музику, і гарні співи. Побачили і гарні вистави. Правда, виконавці були вже немолоді. Таким.же був і репертуар. Під їхній вплив потрапив і місцевий "національний" хор. Керував ним церковний регент, хоч репертуар складала художня рада, на чолі я$ої стояв один із хористів — Рогач. Саме з регентом та Рогачем і зустрівся на вулиці Гайсин. Якщо регент — кругловидий, з ріденькими вусами і в пенсне на маленькому носі — скидався на доморощеного адвоката, то Рогач був сухий, високий і поголений. З таких скульптори ліплять оголених до пояса косарів або бурлаків. Гайсин уже встиг з ними познайомитись. Цікавив його саме Рогач.

— Чому ваш хор називається національним? — підступно спитав Гайсин.

— Мало революційних пісень? — огризнувся Рогач.

— Навпаки. Все це я міг почути і десь у Саратові. А от таку річ, як...

— "Гоп, мої гречаники"?—ущипливо перебив його Рогач.

— Не тільки. Я б охоче послухав "Ой зійшла зоря вечоровая..."

— Над Почаєвом стала? Прекрасна річ! Кажуть, її співають у автокефальному соборі в столиці,— сказав, зітхнувши, регент.— Не дозволять.

— А то вже як з ними балакати.— І Гайсин примружив око.

— Ми вже балакали,— відказав похмуро Рогач.-^-Може, ви ще побалакаєте. Перевертнів вони не обвинуватять в націоналізмі.

— Звідки вам відомо, що я малорос?

— Саме малорос! Колись у пана Яхонтова жито косив. Папаша ваш чи родич, не знаю, а знаю, що пшеничку нашу люблять, а від мови відвертаються. А поїдете за кордон і зразу зацвірінькаєте по-їхньому. Хоч два, хоч одно слово, аби бачили ваше намагання.

З-під воріт вистрибнув кудлатий пес, відбіг на дорогу й став зализувати скімлячи спину.

— Що, Рябко, на дурничку хотів поживитись? Наука для декого! — багатозначно сказав Рогач.

— Зразу видно щирого!

— Кажіть уже зразу — націоналісти, самостійники. Може, партія інакше гадає, а я вважаю, що хто рідну мову забуває, той у грудях не серце, камінь має!

— Партія, якщо ви не чули, не повинна допомагати розвиткові української мови. Вона має лише не заважати українському мужикові розмовляти по-українськи.

Рогач втяг голову в плечі і посунув на Гайсина:

— Значить, наша мова тільки мужицька?

— Який це дурень так сказав? — почувся за плечима Гайсина голос.

До них підійшов парубійко в солдатській шинелі і в обмотках на ногах.

— Горобець, ти чув, що каже цей добродій?

"Оце той самий Горобець, про якого говорив Пугало? — подумав Гайсин.— І зовсім не подібний до традиційного малороса. Скоріше такі переходили по дну Сиваш, брали Перекоп!123"

Горобець, не подаючи руки, поздоровкався на гурт і запитав:

— А ти чого, Рогаче, розкричався?

— Та ти ж чув, що сказав цей добродій?

— Що каже цей товариш, мене мало цікавить. Я трохи грамотний і Леніна читав.

—— Це не мої слова,— сказав Гайсин.— Так каже товариш Зінов'єв.

— Ваш Зінов'єв 124 ще не партія,— заявив Горобець.

— Він такий мій, як і ваш. Краще скажіть, що там новенького чути?

— Про продподаток 125 чули?

— Продрозверстка! 126 поправив його регент.

— Була. Натомість вводиться продподаток.

— Не вмер Данило, так болячка задавила,— буркнув Рогач.

— Болячка то болячка, але майже на шістдесят мільйонів пудів менша.

— І цього не дадуть вивезти.

— Може, скажеш, Гаркуша?

— Не тільки Гаркуша. Є отаман Лихо, а ще й Струк, і Хмара.

Горобець зневажливо махнув рукою:

— Що ці отамани! Тютюнник із Польщі привів цілу армію, та й то, кажуть, ледь сам врятувався.

— Не треба було забирати хліб у дядьків. За хліб дядько кому завгодно горло перегризе.

— Кажуть, сьогодні ЧОП * піде ловити і нашого отамана Гаркушу,— сказав регент.

* Частина особливого призначення.

Рогач од його слів аж скинувся:

— Де це ти чув?

— Друкарка з виконкому казала моїй Прісї.

— Чорт, як холодно,— затупцював на місці Рогач.— Пу, я замерз! — І він, навіть не попрощавшись, завернув назад. За Рогачем пішов і регент.

Тим часом Гайсин прикидав в умі: "Неп, продподаток, здача землі в оренду..." І ще раз перепитав Горобця:

— Так, кажете, продподаток? Значить, ще один крок назад! Чи не задаремно ви, товаришу Воробец, кров проливали?

— Не Воробец, а Горобець. Так і діди мої прозивались. Чому ви гадаєте, що задаремно?

— Та щось схоже на те, що було...

Горобець хмурив брови все більше. Гайсин затнувся.

— Далі, далі,— підганяв його Горобець.

— Була й буде...

— Единая неделимая?

Але Гайсин уже побачив, що поспішив, і закінчив:

— Я кажу, була й буде правда на землі!

— Дивлячись чия!

— Богом усталена, товаришу Горобець.

— Бог теж у кожного свій.

— А вам який більше до вподоби — автокефальний?

— Один розумний чоловік сказав: "Хто вірить у бога, в того не вистачає якогось гвинтика в голові". Ну, я теж замерз!

Повернувся й пішов.

Байдуже! Гайсина Горобець уже більше не цікавив. Залишилися регент і Рогач. Перший на вигляд був тихенький, боязливий. Але саме в тихому болоті чорти водяться. Ще більше цікавив Гайсина другий, Рогач. Спалахує, як сухі дрова. Впало Гайсину в очі й те, що Рогач так стрепенувся, почувши про експедицію ЧОПа на банду Гаркуші.

Родина Пугала стала Гайсину у великій пригоді. З одного боку, Тамара Микитівна, мабуть, будуючи вже плани на нього, плескала де тільки могла, що в них зупинився не просто інструктор "Сільського господаря", а такий, що й з наркомами знається. А ще за кілька днів вона вже казала своїм знайомим, що Яхонтів — наркомів родич, тільки про це не любить говорити. Гайсин з цього був навіть задоволений — менше будуть принюхуватись. З другого боку, учитель Пугало знав про всіх і все.

Гайсин вирішив детальніше ознайомитися з біографією Рогача і знову почав розпитувати в Пугала, що цей Рогач являє собою.

— Простий мужик,— відказав Пугало.— Але дечого нахапався в армії.

— В якій?

— У Петлюри служив. Кажуть, був і серед тих, що минулого літа наступали на місто. Ви ще не чули? Тут як натиснули з продрозверсткою, селяни й збунтувались — за вила, за обрізи й на місто. Бити комуністів.

— Хіба їх тут так багато?

— На пальцях можна полічити: голова виконкому, міськради, наросвіти. Ну, тут головний начальник Чека. Матрос. Завзятий! Зразу всіх під ружжо — і на дядьків. Я не пішов. Бах, бах... Дядьки хто куди!

— Затримали кого-небудь?

— Та кількох посадили. Добрі були хазяї!

— А Рогача й не чіпали?

— Так це ж тільки ми знаємо. Ходять чутки, що він і з Гаркушею зустрічається.

— А що це за один Гаркуша?

— Був тут колись на Слобожанщині ідейний розбійник, Гаркушею прозивався, а це —дезертир. Як утік ще з фронту, так і досі тиняється без діла. І компанію собі таку підібрав. А їсти ж щось треба. Напали на Драбівську сільраду. Гадали, мабуть, що там мільйони, а воно щось тисяч п'ять було.

— На дві коробки сірників?

— А через день-два й на дві не вистачить. Голову сільради ще поранили. Ідейний! В сільраді й спить. На столах.

Щиглик пурхнув над головами й залишив на столі білу цятку. Пугало вставився на неї, як теля на жабу, й замовк.

— А які наслідки вчорашнього походу чопівців?

— На банду Гаркуші? Не впіймали. Мабуть, хтось попередив. А на хуторах хазяї заховають. Він у них служить за пугало, щоб менше незами * вчащали.

В двері вкотилася, мов кольоровий м'яч, Тамара Микитівна:

— І вам не набридло його слухати? Прошу до столу!

— Ваш чоловік міг би бути письменником,— сказав Гайсин.

Улещений господар поліз до шухляди:

— А хочете послухати?

Гайсин зробив вигляд, що не почув, і переступив поріг до їдальні. Тамара Микитівна витріщилася на чоловіка:

* Комітет незаможних селян.

— Що ти морочиш йому голову своєю політикою? Ти думаєш про те, що в нас дочка на відданні?

— А він тут при чім?

— Як — при чім? Та це бог нам зятя посилає! — Вона аж заплющила очі.— Який же милий, який культурний!

— А Халявка? Ти ж його вже зятем називала?

— Твій Халявка не до любові мені!

— Чекай, чекай. Хто збирається виходити за нього заміж, ти чи Аспазія?

— Гляньте на нього. Я очей не стикаю, а він ще й іронізує.* Манія, а не чоловік! Ти придивися до Аспазії — дівчина ніби переродилась...— Тамара Микитівна глибоко зітхнула.— Мабуть, оце таки її пара.

Про Аспазію її мати говорила правду. Молода ще дівчина з русою косою, з затуманеним поглядом великих сірих очей уподобала Гайсина з першого погляду. Перед нею з'явився омріяний принц — ошатний, культурний і з лиця набагато кращий за Халявку. А головне — столичний!

Гайсину не вперше доводилося мати справу з дівчатами, і він уже знав, як треба з ними поводитися, щоб якнайскоріше приручити. Так тримався і з Аспазіею. Розпещена упаданням за нею місцевих кавалерів, дівчина немало була здивована, що столичний гість не звертає на неї уваги. Аспазію взяв азарт,, а тим часом прийшло і справжнє кохання. Незабаром вона вже ходила мов у якомусь чаду і повторювала тільки одне слово: "Мій, мій, мій!" Тепер вона за всякої нагоди намагалася завітати до нього в кімнату, хоч поведінка Гайсина ставала все більш невитриманою. Так було і в цей вечір, але дівчина і тепер виприс-нул.а з його рук і злякано крикнула з порога:

— І ви такий?

Роздратований Гайсин тільки криво посміхнувся. А залишившись наодинці, дістав медальйон, з якого на нього дивилося вродливе обличчя Людмили Забойської.