На калиновім мості - Панч Петро
Хіба я гірша... Тепер ти тільки мій, тільки мій!
Він недбало відсторонив її і зачинився в кабінеті. Треба було передивитися папери, спалити все, що б могло його скомпрометувати. За цією роботою його й застала Тамара Микитівна, яка зайшла до кімнати, не питаючись.
— Ну, так що ж ви гадаєте, Олександре Петровичу? — спитала вона голосом, який був на грані вибуху і порозуміння.
Думки Гайсина крутилися над фатальною газетою, яку треба було якнайскоріше спалити. Він навіть не вслухався в запитання господині. Що в цій газеті вимагав від нього Джойс?..
— Чуєте, товаришу Яхонтів? —уже погрозливо вигукнула господиня.
— Що, що? Зараз, зараз...
— Зараз не зараз, а скінчимо цю справу в неділю.
— Гаразд, гаразд, Тамаро Микитівно!
— Отак краще буде, Олександре Петровичу. А я вже и з попом домовилась. І щоб ніякі більше кузини ваші сюди дороги не знали. Ми теж не гірші за них! — І вона повела перед ним круглим плечем.
Гайсину тільки зараз спало па думку його критичне становище. Для балачки про це з Тамарою Микитівною саме тепер був найкращий момент. Він бачив по її масних очах.
— Слухайте, мамуньо.— Він узяв її за пухку руку. Очі її стали ще більш масними.— Дорога мамуньо, мені потрібні гроші!
— Та звісно, до вінця, може, треба дещо й справити. Скільки?
— Хоч тисяч сто.
— Ой таких грошей у нас ніколи не водилось.
— Дістаньте!
— Спробую.
— Тільки сьогодні обов'язково. Я вам поверну.
— А то ж як! Чого ти такий збентежений? Дістану! — І вона поляпала його по щоці.— Дурненький зятьок, щоб я та не дістала.
Коли за Тамарою Микитівною зачинилися двері, Гайсин вкинув у вогонь усі свої папери й забігав по кімнаті, мов вовк у клітці. У губерніальному місті він зуміє заховатись, аби тільки благополучно вибратися з цього проклятого Сон-городка.
Кілька разів зазирала до нього Аспазія. Вона бачила збентеженість Гайсина, і її піднесення поступово згасло, а натомість з'явилася розгубленість. Так настав вечір. Тамара Микитівна все ще не несла грошей. Тих, що лишилися в нього, не вистачило б навіть на залізничний квиток. Гайсин сідав, лягав, але ні всидіти, ні влежати не міг і знову бігав по кімнаті. І тільки коли Пугало і Аспазія десь пішли з дому, Тамара Микитівна принесла гроші, хоч і не всі. Вона й зараз була в халаті, крізь отвори якого виднілось її розпарене тіло.
Свічку цього разу задула вже сама господиня.
Тільки опівночі, скрадаючись завулками, Гайсин вибрався за місто.
НІЧ І ДЕНЬ
Одноманітно і безнадійно тяглися дні за гратами. На волі заходила вже весна, по коліях бігли срібні струмки, надсадно каркали біля старих гнізд ворони, а в нічному небі жевріли яскраві зорі. Тільки в камерах із суцільними помістками в два поверхи ранок був схожий на вечір, а наступний день на минулі. Брудні стіни, вогка підлога, вонючі параші і темне вічко у дверях.
Чим більше приглядався Гайсин до сусідів по камері, тим дужче ним опановувала нудьга. В'язні, яких ніби зв'язувала одна і та ж мета,— боротьба з більшовиками, повалення Радянської влади,— майже не розмовляли між собою. Він теж за повалення Радянської влади, значить, це його поплічники! Значить, із такими довелося б не тільки відновляти стару Росію, а й ділити владу, жити, дихати тим самим повітрям. У ніс ударив припах цвілі, яким він дихав у домі Пугала. Це ж спекулянти, пройдисвіти, міщани, в яких-одие на думці — вигода! А для цього служить кар'єра, влада.
Гайсин дивиться на тонкогубого, гостроносого в'язня з сивим їжаком на голові й думає — департаментська криса! Або інший, з.низьким лобом і острішкуватими бровами: кругла голова, наче на тумбу насаджена — типовий кат! Третій з якоїсь банди: опецькуватий, у хромових чоботях і з чубом, як крило. Мабуть, і тут він гадає, як би підкупити радянський суд, а тоді уже знатиме, як порахуватися з активістами комнезаму, що намагаються урівняти батька з голотою. Був тут і гривастий піп із обличчям лисиці.
Чим більше прислухається Гайсин до своїх сусідів, тим огидніше стає на душі. Нарешті йому спадає на думку, що руками саме таких добре загрібати жар. Цей "жар", правда, уявлявся йому досить обмеженим — у поверненні маєтків, у поверненні привілеїв таким, як він, щоб жити і надалі собі на радість.
Все це розметала Жовтнева революція. Не допомогла й Антанта, хоч імперіалістична буржуазія все ще не припиняє боротьби з більшовиками.
Із Сонгорода він, за порадою Забойської, приїхав просто на Зосину квартиру і тут знову зустрів Квашу. Кооператор і сповістив його, що в Німеччині фашисти формують вже свої загони, в Рурі131 відбувається справжня баталія між німцями й французами, які намагаються окупувати цей багатющий промисловий район. Це ж пахне порохом! У Гайсина при цій звістці аж розширились ніздрі.
Л найбільш цікавою була звістка про Генуезьку міжнародну конференцію капіталістичних країн і Радянської Росії з економічних і фінансових питань. У Гайсина не було сумніву, що аж на цій конференції поставлять більшовиків на коліна. Примусять і позики сплатити, і повернути фабрики й заводи, коли не хочуть, щоб їх голодом задушили. Не хочуть повертати — примусять компенсувати. І компенсують!
— Тоді ми начхали і на товаришів, і на їхню владу: з грішми де завгодно можна знайти батьківщину,— сказав він.
Кваша на це покрутив головою:
— Ой почекайте, добродію, чхати на цю владу, бо ця влада дулю показала отим пришелепуватим капіталістам на Генуезькій конференції. Це раз, а по-друге, балакають уже, що й неп не вічно буде.
Так вони згадали і про Людмилу Забойську. її і досі чомусь не було, хоч із Соигорода виїхала майже на добу раніше за нього. Де вона могла затриматись?
— А може...— враз проказав він уже переполошено.
— А може б, ви, добродію, на годинку пішли б погуляли? — проказав масним голосом Кваша, побачивши Зо-сю, що входила до кімнати.— А Людмила Петрівна .ж до вас їздила? Швидка. Що значить любов!
Гайсин вийшов на вулицю, де вже блимали у вікнах вогники. На віддалі стояла чорна машина з вимкнутими фарами. Од неї відділився військовий у синьому кашкеті з червоною околичкою і запросив його сісти в машину. Гайсин тільки відчув, як враз похололо тіло.
Із спогадань його вивів крик: сварилися тонкогубий із низьколобим за місце біля вікна, крізь щілини якого проходило хоч трохи свіжого повітря.
Чека містилася в житловому двоповерховому будинку на розі двох вулиць, але в'язням од цього було не легше, хіба що могли бачити з камер, як у місті з кожним днем усе більше вирувало життя: з гуркотом ходили трамваї, повні пасажирів, по другий бік вулиці бігали діти з веселими личками і здоровим виглядом. Може, це ті, що переселилися з вогких підвалів на верхи будинків, які колись належали буржуазії! Певне, їм і на думку не спадає, що з вікон будинку на розі, обплетеного колючим дротом, на них дивляться злими очима ті, що хотіли б їх загнати назад у вогкі підвали.
Коли вранці з книжками бігли до школи діти, то вечорами, теж із книжками, на вулицях почали з'являтись і дорослі. В камері казали, що більшовицькі Ради почали "ліквідацію неписьменності", дехто глузливо кривив губи, а тонкогубий і низьколобий сварилися вже за знайдену під нарами скоринку хліба. Інші будували якісь плани на тому, що Надзвичайна комісія перетворювалася в Державне політичне управління 132.
Біля вікон цокольного поверху були приямки. Одного дня Гайсин побачив, як налякана перехожими миша вскочила в приямок і потім шмигнула між стулками вікна в камеру. "Дурна ти, дурна: з волі преш за грати, ще й радієш!" — подумав про себе Гайсин. Спробував було проаналізувати це явище: в приміщенні за гратами може бути теж воля! Тоді що ж таке воля?... Виходить, що абсолютної волі, не існує! Але його голова не здатна до філософських роздумів. Він навіть відчував од напруження якесь тиснення на потилицю, простягся на голих нарах й бездумно вставився в стелю, як робили це цілими днями й інші.
В такі хвилини було чути, як по коридору ходить вартовий. Час від часу він зазирає у вічко, і це око схоже було па прожектор. Гайсин від нього завжди щулився. Раз на день, регулярно, чийсь голос викрикував під дверима: "Десята — скільки?", "Одинадцята — скільки?", "Дванадцята — скільки?" Йому голосно відповідали старости камер: "Вісім!", "Десять!", "Тринадцять!" І знову западала нудотна тиша.
В обідню пору, коли з волі приносили передачі, в'язні підводили голови й з надією вслухалися в прізвища, які комендант вигукував у коридорі: "Рогач!" У відповідь неслося: "П'ятнадцята!", "Кваша!" — "Тринадцята!", "Тхір" — "Восьма", "Падурський!" — "Десята!", "Забойська!" — "Сімнадцята!" Але останнє прізвище комендант називав дуже рідко.
Гриміли.засуви, в'язні жадібно хапали з рук коменданта кошики й, ховаючись по кутках, поїдали принесене. В такі хвилини часто з сімнадцятої камери доносився благальний голос:
— Вартовий, попросіть у Гайсина хоч шматочок хліба.
— Зачиніть вічко, не можна балакати!
— Яшо, ви ж хороша людина. Попросіть!..
— А самі шибениці для нас готували,— бурмотів вартовий вже біля дверей камери на протилежному боці.— Громадянин Гайсин, чуєте, Забойська просить хоч шматочок...
Гайсин закривав полою передачу й огризався:
— Мені самому ось тільки один пиріжок передали.
— Я ж сам бачив, як дівчина викладала десять. І од-ниго шкода?
— Більше не можу.— І тикав огузок від пирога.— Я не повинен її годувати. Наче їй тут нічого не дають...
Вартовий повертався назад і бурчав:
— Справжня гідра, скнара двонога! — Діставав із кишені ще шматок свого хліба й подавав у вікно сімнадцятої камери.
На допит водили на другий поверх серед ночі. Проходячи коридором, Гайсин побачив біля однієї камери вартового. Так стерегли особливо небезпечних в'язнів. Гайсина давно вже муляла одна думка: "А Джойс?"
І він спитав:
— Хто?
І кивнув на камеру. Вартовий не відповів.
За столом, білим від паперів, сидів молодий слідчий. Він сонним голосом спитав прізвище і ще кілька даних, записав у протокол. Потім враз ніби стрельнув із револьвера:
— Якою ціною ви оплатите вбивство Лаптєвих? Гайсин злякано закліпав очима:
— Я нічого не знаю. Я... Мене...
— За чиїм дорученням? Як називається ця організація, що дала вам гроші? — допитувався слідчий, не звертаючи уваги на його белькотання.— А Тхір Методій вам знайомий?
— Я чув таке прізвище...
