На калиновім мості - Панч Петро

І щоб ввійти в печеру, треба було сунутися лежачи. Довгий Сльоза ліг уже на живіт, але з чорного отвору війнуло вогким могильним холодом, і він незграбно виповз назад.

Доки він був зайнятий печерою, в улоговині трапилась якась зміна. Дерева, що дрімали в німій задумі над чорною тінню, зашамотіли, зарипіли мозолями і, прип'яті на корню, безладно замотиляли гіллям.

Улоговина хутко наливалася сірою олов'яною млою.

По тілу лизнули холодні язики.

Сіроокий Богдан, булькатий Василько і Катря в надутих майках стояли на пагорку серед улоговини і, розставивши руки, ніби борюкалися з тугими хвилями вітру.

На баню синього неба, видного з улоговини, напливала важка хмара. її попелясті береги в'юнилися, мов гадюки, і все нижче опускалися на ліс.

Першим похопився Сльоза.

— Ой буде дощ! — тривожно скрикнув він.

— Ой, мабуть, гроза! — безпечно відповів Богдан.

— Треба тікати! — захвилювався Сльоза.

— Од грози? — крикнула Катря крізь вітер,— А ви, шах* тарі?

— Шахтарі не бояться ні тучі, ні грому!— крикнули хором Богдан і Василько.

"Шахтарі Щеглівки № 4 в ці дні показали цілому Донбасові приклад по-більшовицькому зорганізованої роботи. Тільки працюючи такими темпами, можна виконати бойове жовтневе і листопадове завдання з видобутку вугілля. Я певний, що шахтарі Щеглівки не здадуть темпів та підуть і далі в наступ на вугілля.

За цілковиту ліквідацію прориву!

За швидкі темпи індустріалізації!

28/Х ЗО р. С. Косіор 138"

— Ми тікати не будемо. А ти, браток, здрейфив?

— Чого бринькаєш? Я серйозно: давай бігти до човна!

— Ану, як ти бігаєш?

— І побіжу. Кисніть тут, якщо хочете! — І він попростував до стежки.

— Лізь в печеру, не втечеш! — сміявся сірими очима Богдан.

— Ну й лізь собі, коли хочеш, а я вертаюсь назад.

— Катрю ж візьми, комсомолець ти зачуханий. Ми через гору підемо в Степовий!

— Сльоза, почекай. Та же я зостаюся сама!

— Зостаюся я сама-а-а...— голосно вивів Богдан куплет із пісні.

Але Сльоза, увібравши голову в гострі плечі, ніби переляканий заєць, уже ввірився ногам. Катря зняла з голови тюбетейку, розметала по вітру вороновані кільця, кинула Богданові й Василькові: "Салют" — і пустилася навздогін за Сльозою. В цей момент важку імлу опалив синій промінь, дерева спалахнули золотими язиками, і десь над горою з тріском, немов рушились якісь будови, загримів перший грім.

Наполохані бурею, по річці гнали до будинку останні човни. Сльоза, весь пройнятий якимсь тваринним страхом, ледь дочекавшись Катрі, зірвав човна, безладно, метушливо затицяв у воду веслами і завертів його серед річки. Човен у його невправних руках кидався в різні боки, а збиті бризки зливою летіли на Катрю. аж доки вона не одкинула Сльозу і не сіла сама на весла. Тоді човен виструнчився і погнав і собі до білих будинків. Ніби підганяючи їх, позаду хльоскали блискавиці, а над самою головою тріщало од грому сіре склепіння. Скулений Сльоза сидів на кормі і після кожної краплі води, що падала йому на руки, полохливо зиркав угору. Ще раз гримнув грім, і річка вкрилася прозорими пухирцями. За цим на воду ніби впали важкі сиві коси, запахло теплим духом землі, і з хмари хлинув дощ.

Катря засичала від холодних крапель на оголених плечах і ще дужче налягла на весла, а Сльоза з патьоками на довгому обличчі, що були схожі на розмазані сльози, зарепетував:

— До берега, приставай до берега! — і схопився за весло.

— Сиди!— суворо крикнула на нього Катря.— Під дуб хочеш, щоб угробило?

Блискавиці вже випередили човна і тепер золотими вужами шмагали по самій воді. Грім з кожним ударом все більше розбивав скляні хмари, вони вже рушилися по всьому небозводу і падали цілими зливами.

Катря озирнулася через плече. До водної станції було ще з добрий кілометр, а недалеко, під берегом, з боку дубового гаю, стояла вишка для купання. Невеличкий місток перед нею міг пропустити під себе човен і прикрити хоч плечі. Дівчина натиснула на одне весло, і човен, обтяжений водою, тихо увійшов між палями в схованку.

— Лізь насередину! — скомандувала Катря, і сама теж умостилася біля нього на лавочці.— Що, скупався, і на пляж не треба бігти!

Смугаста сатинова сорочка обліпила гострі Сльозині плечі, і він, боячись ворухнутися, сидів, весь посинілий, і дрібно цокотів зубами. На Катрі майка прилипла ще дужче, і на блискучій од води тканині зараз рельєфно виступали прикраси молодого, наллятого соком дівочого тіла. Весь скоцюрблений Сльоза, проте, не переставав обмацувати її своїми очима з ніг до голови. Безбарвні його очі поступово пойнялися масною поливою. Крізь щілини в помості струмочком дзюрчала вода. Щоб уникнути цього душу, Сльоза посунувся ближче до Катрі. Тепер їх молоді тіла притиснулися одне до одного, і її тепло молочним струменем поллялось у захололу Сльозину кров. Він злодійкувато просунув руку їй під лікоть, трохи зачекав, притаївши дух, і потім злегка натиснув зворотним боком долоні. Катря відчула збурене тіло й, глянувши на нього, лукаво запитала:

— А чого в тебе такий заячий вигляд? Та ти весь тіпаєшся! Ото так змерз? Ти б краще скинув та викрутив сорочку. Я теж зроблю це з майкою, а то ще застудимось. Одвернись! — І вона, трохи відхилившись, почала знімати з смуглявого розквітлого тіла мокру тканину.

В Сльозиних очах спалахнули гарячі вогники. Він неслухняними руками теж здер з себе смугасту сорочку і в цей час окинув оком річку. Дощ, гнаний вітром, спадав цілими завісами і прикривав їх схованку навіть з ближчого берега. Жодне око не могло побачити, як Катря, в самій лише спідниці, спокійно і ловко викручувала свою майку. Тою ж тканиною вона витерла в міру округлі плечі і потім перекинула її за спину, вигнувши пригожий стан, як лебідь шию. Сльозина сорочка лежала на борту. Весь гострий і недоладний, з перекривленим уже ротом, він пронизував її наскрізь своїм запаленим зором, аж враз смикнувся до неї і мало не вгризся в її гаряче тіло.

Катря спочатку навіть не зрозуміла і, інстинктивно зігнувши стан, трохи відхилилась вбік, але Сльоза захрипів якимось диким голосом:

— Катрусю, люба!

Вона, все ще з руками за спиною, широко відкрила свої сині з поволокою очі.

— Товаришу Сльоза, ти що?

— Катрусю!

— Та ти комсомолець?

— Русю!

— У мене є повноцінне ім'я, не сюсюкайте!

— Катрусю, ми ж не міщани.— І він знову охопив її голі плечі мокрими руками.— Ти ж Богданові дозволяєш.

Катря спалахнула, сильним рухом плечей розірвала його липкі обійми і, відсахнувшись, як од чогось бридкого, крикнула:

— Геть!

Але він напосидливо тягся до неї всім тілом, цупко ха-паїочись за лікоть вібруючими пальцями:

— Катре, я ж знаю, що ти...

Сильний ляпас не дав йому закінчити фразу:

— Ах ти ж, паршивий павіан! І ти ще й досі носиш комсомольський квиток? Ти не міг дивитися на мене, як на товариша, тільки тому, що я дозволила Богданові поцілувати себе. Так він же не вичікував такої пастки, як цей брудний місток. Він же перед усім світом виявив свою юначу радість. Так, по-твоєму, це розпуста, а блудити в засідці — це новий побут? Ти ж секретар чи був секретарем осередку! Чого ж ти навчав наївних дівчаток? Не бути міщанками і згоджуватись на твоє брудне залицяння?

— Яка цяця. Так і повірив,— наїжачився Сльоза.

— Так ти ще й огризаєшся? — Вона швидким рухом надягла на себе майку.— Так ти, значить, не випадково звихнувся? Геть звідси на корму!

— Ану, не дуже, а то щоб не булькнула.

Катря стиснула його за карк і сильною рукою скинула з середини лавки.

— Барахло! — з огидою сказала вона на додачу і натиснула на весла.— Я твій жар скоро остуджу. Ах, шкода, що не бачили твої товариші. Ай да секретар, ай да комсомолець! Чи ти такий завзятий і в боротьбі за промфін-план?

Він, пересівши на корму, почував себе викинутим на дощ цуценям за вчинену шкоду. Жижки вібрували по всьому тілу, а зуби вибивали частий нервовий дріб. По довгому обличчю стікали струмки дощу й робили його заплаканим. До самої водної станції він сидів, мов тума. Його не вивела з такого стану навіть блискавка, що попереду влучила в дерево, і кучерявий дуб вибухнув димом.

Уже біля станції дощ нагло вщух. З неба просівалися ще тільки його залишки. Назустріч вискочив здивований черговий, схопив за ніс човна й одвів до причалу. Катря вистрибнула на місток і хутко подерлася на занесені слизьким мулом східці. Сльоза, обліплений холодною тканиною, йшов позаду, ніби в нього була повна пазуха остюків. В алеї хрипко проказав:

— Катре, ти ж не будеш плескати. Ти ж комсомолка. Вона оглянулась:

— А ти до кінця хочеш залишатись негідником?

— Так що ж тут такого? Самі забобони. Це ж не чуба-ровщина *. Ти ж пам'ятаєш мій виступ про чубаровщину?

Катря зміряла його зневажливим оком, кинула:

— Про це ми будемо говорити в іншому місці,— і завернула до жіночого корпусу.

Сльоза втяг мокру голову в гострі плечі і, зовсім знищений, через розмитий двір почвалав до розподільника. Від ляпаса горіла щока і навіть усе тіло обсипало жаром. Він незграбно опустився на мокру лаву і пробубонів непристойну лайку.

По дорозі в бір до Сльози пристав дідок у чорній драповій шинелі.

* Кваліфікація негідної поведінки молодіжної групи а Чубаровсько-го провулка в Ленінграді.

— А душно,— сказав він мов до давнього знайомого, скинув злинялого картуза з поштовим значком і почав ним витирати розіпріле обличчя з миршавою сивиною.— А ви теж до Лісного?

— До Лісного,— відповів байдуже Сльоза. Його брало з-за спини холодом, хоч валізка й повинна була б вганяти в піт.

— В який корпус? — не відставав поштовик.

— В чотирнадцятий.

— А мені в тринадцятий, мабуть, поруч.

Поштовик з ґудзиками, на яких ще красувалися кігті царського орла, скоса глянув на Сльозу:

— Мабуть, партійний?

— Мабуть.

Посмішка кинулась по зморшках, потім боязко заповзла в миршаву сивину, і поступово обличчя дідка стало схоже на припечатаний конверт з покресленою адресою.4

Обревізувавши, напевно, що він говорив до цього юнака, поштовик, намагаючись уже вкласти всю щирість у голос,, знову зашамотів:

— Конечно, Комуністіческая партія капебебе...— Він спіткнувся на останньому складі, попробував ще раз, але слово не витанцьовувалось і на цей раз. Боязко зиркнув на юнака, почервонів і, ніби попавши під колеса трамвая, сполоханим голосом викрикнув: — Например, соціалістіче-скоє строительство соціалізму! — За цим хутко витяг із кишені рябеньку хустку і, намагаючись розпустити її на все обличчя, довго витирав спітнілого лоба.

Сльоза мовчав.

Поштовик з-під хустки сопів, напевно, гризучись із невдалого екскурсу в політичні нетрі, але перед самим бором не стерпів:

— Я, конешно, не проти, але народ...