На калиновім мості - Панч Петро

Але голод і убозтво змушують іти на хитрощі, а іноді і на приниження, гірше за випрошування милостині. На асфальті стоїть юнак з розумним інтелігентним обличчям і грає на скрипці. На тротуарі лежить його кашкет з дрібними монетами. Асфальт тане від спеки, музика обливається потом. Це жебрачить, не порушуючи закону, студент.

Вночі після одного засідання ми зібралися в кафе "Ку-поль" на бульварі Распаль. Бульвар утопав у сузір'ї реклам, яскравих вітрин і кольорових, винесених на тротуари, кафе. Столики зайняті гомінкою, експансивною публікою. Повз неї повільно походжало двоє хлопців, які нахабно зазирали перехожим дамам під капелюшки, потім щось тикали їм у руки. Нарешті один, уже з борідкою, з награною розв'язністю підходить до моєї дами, дружини французького письменника, і кладе перед нею картку. На картці реклама будинку розпусти і його принад.

Це теж студенти в такий спосіб жебрачать, не порушуючи закону. Вони одержують платню від кожної тисячі розповсюджених карток, і то тільки переданих безпосередньо в руки.

Вночі ми з Олександром Щербаковим 166, з Михайлом Кольцовим 167 і його дружиною проходили через "черево Парижа" — критий ринок. Попід стінами в різних позах на підстилках і без них валялись якісь тіла. Двоє молодих спало під тоненькою ковдрою на матраці. Напевно, безхатнє подружжя. Позаду них сидів виснажений літній робітник. Щербаков був у кепці. Побачивши його, француз стурбовано забігав очима, ажана * близько не було, тоді він з простягнутим кашкетом кинувся просто до Щербакова. Одержавши монету, більше ні до кого не звернувся, а побіг просто в бістро, де міг випити чашку гарячої кави чи купити хліба.

* Поліцейського.

Біля прикрашеного входу до виставки італійського мистецтва стояли молоді жінки з кружками і жебрали на користь... безробітних артистів. Алазан 168, вірменський поет, у своїй доповіді на конгресі навів цей факт і додав: "Радянська Вірменія — маленька країна, але у нас артисти не тільки не жебрачать, а навпаки, вони вносять тисячі карбованців на індустріалізацію країни, на повітряний флот".

Цей приклад справив на аудиторію велике враження, бо всі наочно бачили, як під мостами Сени валяються безробітні, а трудова інтелігенція жебрачить із скрипками на бульварах, з кружками біля музеїв або розповсюджує реклами будинків розпусти.

Коли всього цього не помічати, тоді Париж буде веселим і принадним містом.

Проте над Парижем вже збиралися чорні хмари. В Ал-жірі полковник де ля Рокк робив парад "вогняних хрестів", одверто погрожуючи до кінця року надіти на Францію фашистську свастику, під якою, за прикладом Берліна, на майданах Парижа запалають вогнища інквізиції.

В Європі зростало гостре політичне напруження. Робітники готувалися дати відсіч зазіханням буржуазії, тому на бульварах столиці спішно зривали чавунні плити і прибирали все, що могло бути обернуте в холодну зброю проти фашистів. В тиші, своїх кабінетів представники культури, вчені й письменники переоцінювали цінності. Серед них був і Генріх Манн 169, вигнаний із своєї батьківщини. До того пасивний, він з трибуни конгресу вже заявив:

"Фашизм хоче скинути і знищити марксизм, але марксизм не доступний для ідіотів".

А англійський письменник Форстер 170 сказав: "Коли б я був молодший і сміливіший, я вже став би комуністом".

До таких пристав і американець Вальда Франк ш..

"Після всього того, що я тут чув,— заявив він,— оголошую війну існуючому ладу".

Переконливо говорили й інші.

"Сьогоднішнє буржуазне мистецтво подібне до мертвих, холодних статуй у музеї. Воно вмерло, і тільки нова пристрасть може кликати його до життя — молода пристрасть нового суспільства",— говорив Андре Мальро 172.

Так! Трудова інтелігенція^ буржуазному світі задихається в атмосфері справжнього загнивання і розкладу. Люди шукають свіжого повітря.

Відповідь письменника Бенди 173 на запитання, для кого він пише — "для душі, для бога?", викликає уже сміх. От чому таким несподіваним був блискучий вечір в театрі Трокадеро, присвячений пам'яті Віктора Гюго 174 і влаштований з ініціативи Французької компартії.

Перед цим уже були офіційні вечори, і всі вони зазнавали і моральної, і. матеріальної поразки. Адміністрація Трокадеро одверто глузувала з Компартії, що бере такий величезний зал, мало не на 5000 місць. До того ж почали готуватися тільки за десять днів.

Це було повторення нашої "синьої блузи"175, тільки більш примітивно, бо виконавці ходили по сцені з шпаргалками в руках. Але сприймалось усе це аудиторією надзвичайно схвально. Всі дружно плескали. А коли згадувалися фашисти, зал сповнюзався погрозливими вигуками: "У-у-у! У-у!"

В залі сиділи письменники, робітнича молодь та інша трудова інтелігенція, а перед їх очима на сцені висіли портрети: посередині Віктора Гюго, а з боків — Максима Горького, Ромена Роллана 176, Анрі Барбюса 177, Михайла Шолохова 178 і Майкла Голда179.

В цьому ж залі, в антракті, публіка на тисячу голосів заспівала по-французьки нашу партизанську пісню "По долинам и по взгорьям" 180, а потім "Марш угорських шахтарів" 181.

Конгрес був влучним пострілом у саме серце старої буржуазної Європи. Яке значення надавалось йому буржуазією, можна зрозуміти з таких слів державного діяча без портфеля:

— І навіщо ви скликали цей конгрес? Тут і так французький кабінет ледь тримається біля влади!

Поява на конгресі радянської делегації внесла велике сум'яття в уми й серця західних письменників, і багато з них круто й рішуче повернулися обличчям на Схід, до казкової Країни Рад.

НА ОНОВЛЕНІЙ ЗЕМЛІ

Мені одного разу порадили побувати в колгоспі "Жовтнева перемога".

В 1933 році, коли через посуху на Харківщині був недорід, в цьому селі зібрали середній урожай, а коли від нестачі кормів почали гинути поросята, колгоспниця Ганна Іванівна дала обіцянку, що врятує свиней. І врятувала.

В полі і на городах вишукувала поживні бур'яни, і таки до весни не дала загинути жодній тваринці.

За ударну роботу колгосп преміював її теличкою. Великі очі, м'які губи і біла латка на лобі. Сама проситься, щоб її назвали Лискою.

Ганна Іванівна не знати як зраділа з живої істоти в своєму дворі. Завела її в хлівець, все ще схвильована, зайшла до хати.

Електрична лампочка освітила чепурно прибрану кімнату. Пахло татарським зіллям, що хрускотіло під ногами. Оце за весь день, мабуть, вперше присіла. Сиділа і думала— з телички виросте корова, своє молоко, своє масло. Вуста самі складались у посмішку.

На стіні враз щось зашкрябало. Ганна Іванівна але скинулась, але в цей час ясно почувся голос:

— Алло, алло, товариші колгоспники! Завтра всі бригади виходять на роботу о п'ятій ранку. Ви чуєте?

Ганна Іванівна впізнала голос голови колгоспу, йому відповіло кілька голосів. І вона, обернувшись до репродуктора, проказала:

— Так, так, чуємо, Василю Яковичу.

— Даниленко Іван, ти слухаєш?

— Слухаю, слухаю, давай!

— Бери свої підрахунки й приходь зараз у правління. Наряди вам скажуть бригадири, чуєте? Перевірте годинники — зараз рівно десята. На добраніч!

— Добраніч! — проказала вже сумовито Ганна Іванівна, оглядаючи порожню кімнату. Дітей у неї не було, а чоловік наклав головою ще за революцію. Стало чомусь страшно. Зразу за хатою починався густий ліс, а тепер у неї теличка. Почала пильно прислухатись. Хтось ніби ходить за хатою. А може, то ввижається? Перевірила засуви і після цього ніби трохи заспокоїлась, а особливо, коли з репродуктора почула брязкіт розбитого посуду, а потім сердитий чоловічий голос. Лається, паскудний! На півслові .його лайку припинило запитання з репродуктора:

— Алло, алло! Хто там заводить у себе новий побут? У відповідь радіо залопотіло дружним реготом і вигуками:

— Хто ж, як не Семен! На це він майстер!

У норовистого Семена знову запанувала тиша, а може, вимкнув репродуктор. Задаремно. З репродуктора полилася улюблена пісня Ганни Іванівни: "Коло млину, коло броду" 182.

Потім грав оркестр, і Ганна Іванівна вже мріяла, що вона сидить на концерті в самому Харкові.

Машинально навіть поправила під хусткою чепурно підстрижене волосся.

Щойно затихла музика в чорній тарілці, як почувся шерех за вікном. Від хатини хтось пройшов до припускника, де була теличка.

Ганна Іванівна заклякла: вернувся назад. Шарудить під вікном, іде до дверей.

— Хто там? — більше прошепотіла, ніж крикнула.

їй ніхто не відповів, але чути — вже намацав клямку. Щосили смикнуло двері, аж зарипіли.

— Хто там? — вже істерично крикнула Ганна Іванівна.

— Що трапилось? У кого це? — почулося з чорної тарілки на стіні.

Двері затріщали ще дужче.

Ганна Іванівна простягла руки до репродуктора і щосили закричала:

— Рятуйте, хтось лізе в хату!

— До кого лізе?

— Ой, уже двері вирвав!

— Хто це кричить?

— Я, я, Лебідь Ганна Іванівна!

Радист на центральній перевів важіль, і вслід за цим почулось:

— Алло, алло, у Ганни Лебідь злодії! Товариші колгоспники, у Ганни Лебідь злодії! Рятуйте!

Радист вигукнув ще кілька разів прізвище Ганни Іванівни, потім прислухався: в навушниках чулися тривожні голоси, повторювалися слова: "У Гацни Лебідь", "У Ганни Іванівни злодії", "Дай сокиру!.."

Визирнув у вікно. Під електричним ліхтарем уже пробігло кілька постатей. Біг у самій білизні і голова колгоспу. Ніч повнилася голосами. Потім пролунали під лісом постріли. Радист увімкнув хутір Тимченка. В хаті Ганни Іванівни гуло, як на ярмарку.

— Ну, що там у вас, Ганно Іванівно?

Та замість відповіді почув чоловічий голос:

— Ну, а якби не було цієї примусії, цієї радії?

Колгосп "Жовтнева перемога" організувався ще в 1922 році з семи дворів на тридцяти десятинах. От до цього колгоспу й пристав колишній наймит Василь, що прийшов з Червоної Армії. Він побував уже і в слюсарях, і в червоних партизанах, і тепер його називали не тільки на ім'я, а й по батькові: Василь Якович. Він став і головою колгоспу. За десять років там було вже сто сімдесят дев'ять родин, але розкидані за чотири й шість кілометрів, по малих хуторах.

— Без зв'язку ніяк не можна,— сказав Василь Якович на черговому засіданні правління.

— Ай правда. Треба хоч кінну пошту завести,— радить один з членів правління.

— Як було за царя Панька? Може, ще скажеш — на волах?

— А ти щось краще порадиш? — образився член правління.— Он у сусідів з міста прислали голову, та й то нічого не придумав.

— Бо йому ніколи думати за горілкою! — пожартував інший член правління.— Кажи, Яковичу, що ти маєш на думці?

— Радіо! — коротко відказав голова.

— Радіо? Може, ще й електрику?

— І електрику в кожну хату.

— І кіатр! — іронізував уже третій.

— Щоб у нас — радіо і електрика? Жартуєш, Василю Яковичу.

— Аби захотіти, а то все можна.